– Вони розходилися.

– Що? – перепитала Робін.

– Розходилися, – повторив Метью, і голос йому зламався. Він кивнув на екран. Принц Вільям щойно озирнувся на свою наречену. – Порвали на якийсь час.

– Я знаю, що розходилися, – відповіла Робін.

Вона старалася говорити холодним тоном, але обличчя в Метью було таке нещасне.

«Може, я в глибині душі вважаю, що ти заслуговуєш на когось, кращого за мене».

– І що – для нас дійсно все скінчено? – спитав він.

Кейт Міддлтон тепер стояла поруч з принцом Вільямом перед вівтарем.

Здавалося, вони були щасливі зі свого возз’єднання.

Вдивляючись в екран, Робін розуміла, що її сьогоднішня відповідь Метью стане вирішальною. Її заручна каблучка і досі лежить там, де Робін її поклала – на старих підручниках з бухгалтерії у книжковій шафі. Відколи вона зняла каблучку, ні Робін, ні Метью її не торкалися.

– Любі брати й сестри... – почав декан Вестмінстера на екрані.

Робін подумала про день, коли Метью вперше запросив її на побачення – як вона йшла додому, а всередині все палало від захвату й гордості. Згадала, як хихотіла і тулилася до нього в пабі в Баті Сара Шедлок, як Метью супився, відсувався від неї. Подумала про Страйка й Елін... так, а вони тут до чого?

Пригадала Метью – його біле обличчя й шок – у шпиталі, де її протримали добу після зґвалтування. Метью пропустив іспит, щоб бути поруч з нею, – просто взяв і мовчки пішов. Його мати дуже сердилася. Метью довелося перескладати влітку.

«Я мав 21 рік і ще не знав того, що знаю тепер: що немає іншої такої, як ти, і що я нікого не кохатиму так, як тебе...»

Сара Шедлок обіймає його – а Метт п’яний, щойно розповів про свої складні почуття щодо Робін, яка боїться відкритого простору і не виносить доторків...

Мобільний забікав. Робін автоматично взяла його і відкрила повідомлення.

Гаразд, я вірю, що це ви.

Робін не розуміла, що читає, і відклала мобільний, не відповідаючи. У чоловіків такий трагічний вигляд, коли вони плачуть! Очі в Метью були геть червоні. Плечі трусилися.

– Метте, – тихо мовила Робін, а він усе безгучно ридав. – Метте...

Робін простягнула йому руку.

Dance on Stilts (Танець на ходулях)

Небо мало колір рожевого мармуру, але на вулицях було ще повно людей. На тротуари вийшли мільйони лондонців і гостей міста: червоні, білі й сині капелюхи, британські прапори й пластикові корони, блазні з пивом і при них дітлахи з розмальованими личками, і всіх несе й кружляє хвиля сентиментальності. Натовп заповнив метро, захарастив вулиці. Чоловік пробивав собі шлях крізь нього, шукаючи того, що потребував, і не раз чув уривки з національного гімну, співані п’яницями без слуху, а один раз – у віртуозному виконанні зграйки валлійок, які перегородили чоловіку вихід зі станції.

Коли чоловік ішов від Отієї, вона плакала. Весілля ненадовго вирвало Оту з її горя, зробило липучо-ласкавою й слізно-егоїстичною, спонукало до меланхолійних сентенцій про відданість і товариство. Чоловік тримав себе в руках винятково тому, що кожнісіньким нервом, кожнісіньким своїм атомом зосередився на тому, що скоїть сьогодні вночі. Думаючи про прийдешнє задоволення, чоловік поводився терпляче й ніжно – але Ота відповіла на це нечуваним зухвальством: спробувала не дати йому піти.

Він уже вдягнув куртку з зашитими ножами, тож зламався. Звісно, чоловік і пальцем не торкнувся Отієї, але він умів залякувати і зацьковувати самими лише словами, жестами, несподіваною демонстрацію звіра, що живе всередині. Чоловік ляснув дверима, а Ота лишилася тремтіти зо страху.

Небагато зусиль знадобиться, щоб згладити цей ефект, міркував чоловік, пробиваючи собі шлях між пияками на вулицях. Плюгавий букетик, удаваний жаль, якась побрехенька про стрес... на цій думці його обличчя стало злим. Ніхто не наважувався задирати чоловіка, кремезного й брутального, але він сам розштовхав людей, рушивши просто в натовп. Люди були мов кеглі з плоті та крові й у його очах мали десь таке саме значення. Люди важили для чоловіка рівно стільки, скільки могли для нього зробити. Саме тому такою важливою стала Секретарка. Досі жодну жінку він не вистежував так довго.

Так, з останньою теж довелося докласти зусиль, але то було інше: дурненька сучка піддалася так радо, ніби все життя мріяла, щоб її порубали на шматки. Власне, так воно й було...

На цій думці чоловік усміхнувся. Персикові рушники і запах її крові... До нього знову поверталося це відчуття – відчуття всемогутності. Сьогодні матиме здобич, о, він це передчуває...

«Я іду до тебе, я вітально сяю...»

Чоловік шукав дівчину, що відійде подалі від скупчень людей, розм’якла від алкоголю й сентиментальності, але по вулицях усі ходили стадом, тож він почав думати, що врешті-решт згодиться і повія.

Часи змінилися. Раніше було не так. Шльондри більше не ходять по вулицях – є мобільні телефони, інтернет. Тепер купити собі жінку не складніше, ніж замовити доставку їжі, але чоловік не хотів лишати сліду в мережі чи на мобільнику якоїсь сучки. На вулицях зостався мізер, і чоловік знав, де шукати, – але треба ще знайти таке місце, яке ніяк не можна пов’язати з ним, десь подалі від Отієї...

За десять хвилин до півночі чоловік був у Шеклвеллі й простував вулицями, затуливши нижню половину обличчя піднятим коміром куртки і натягнувши шапку на лоба. З кожним кроком ножі важко вдаряли йому у груди: прямий різницький ніж і компактний мачете. Світло у вікнах індійських забігайлівок і пабів, всюди прикраси в кольорах національного прапора... навіть коли доведеться ходити цілу ніч, він її знайде...

В темряві на розі стояло троє жінок у коротюсіньких спідничках – курили, теревенили. Чоловік пройшов повз них протилежним боком вулиці, й одна його покликала, але чоловік її проігнорував і зник у мороці. Три – це забагато: вийде аж два свідки.

Полювати пішки і складніше, і легше водночас. Не треба перейматися, що на камери спостереження потрапить номер авта, але треба думати, куди тягнути жертву, та й вибратися важче.

Чоловік десь годину повештався вулицями і знову опинився там, де бачив трійцю блудниць. Тепер їх стояло всього дві. Оце вже краще – тільки один свідок. Обличчя в чоловіка майже повністю сховане. Він завагався, і тут поруч пригальмувала машина, і водій розпочав коротку розмову з дівчатами. Одна з них сіла у машину і поїхала з ним.

Чарівний трунок заповнив чоловікові кров і розум. Усе точно так само, як коли він убив уперше! Тоді йому теж лишилася потворніша повія, з якою можна було робити все, що заманеться.

Часу на роздуми немає. Котрась із подружок може повернутися.

– Знов до нас, любий?

Голос у жінки був низький, гортанний, хоч вона здавалася молодою. Фарбоване хною руде волосся, неохайне каре, проколоті вуха й ніс. Ніздрі у повії були мокрі й рожеві – ніби вона застудилася. Шкіряна куртка, тісна міні-спідниця і туфлі на запаморочливо високих підборах; здавалося, їй важко тримати на них рівновагу.

– Скільки? – спитав чоловік, але до відповіді не дослухався. Значення мало – де.

– Якщо хочеш, можемо піти до мене.

Чоловік погодився, але не розслаблявся. Краще б то виявилася окрема кімната: щоб нікого на сходах, щоб ніхто не слухав і не дивився, просто собі якась темна нірка, куди прагне тіло. Якщо виявиться, що то якесь комунальне житло, правдивий бордель, де є інші дівчата, жирна маман чи – ще гірше – сутенер...

Повія покульгала на дорогу, не чекаючи на зелене світло. Чоловік схопив її за руку і вихопив мало не з-під коліс білого фургона, що промчав повз.

– Мій рятівник! – захихотіла повія. – Дяка, любий.

Чоловік бачив, що вона під чимось. Він таких багато надивився. Червоний мокрий ніс повії викликав у нього відразу. їхнє віддзеркалення у темних вітринах могло б належати татові й доньці – вона була мала, кістлява, він – кремезний здоровило.