– Даруй-но, друже!

Голос Страйка луною заметався по тихій площі, коли він прискорив кроки. Чоловік у шапці не озирнувся, а побіг.

– Агов! Друже!

Страйк і собі побіг; коліно протестувало від кожного різкого руху. Його здобич лише раз озирнулася, закладаючи крутий поворот ліворуч. Страйк щодуху гнався за ним. Вийшовши на Карлайл-стріт, придивився до юрби перед «Туканом» – чи не сховався чоловік десь між людьми? Задихаючись, пробіг повз відвідувачів пабу, вибіг на перехрестя з Дін-стріт, покрутився на місці, виглядаючи здобич. Можна було звернути ліворуч чи праворуч або бігти вздовж Карлайл-стріт, і всюди було повно арок

і підвалів, де чоловік у шапці міг сховатися – і це якщо він не спіймав таксі.

– Срака! – лайнувся Страйк. Куксу натерло протезом. Він устиг роздивитися тільки високий зріст і кремезну статуру, темну куртку, темну шапку. І мав лише той факт, що чоловік побіг геть, щойно Страйк його покликав, не встигши спитати час чи напрям або попросити вогню.

Навмання Страйк звернув праворуч і пішов по Дін-стріт. В обох напрямках мчали машини. Майже годину Страйк прочісував місцевість, зазирав у арки й підвали. Він розумів, що це майже напевно дурна робота, але якщо – якщо! – за ними дійсно йшов чоловік, який надіслав ногу, то явно був відчайдушний паскуда, і невдале переслідування з боку Страйка навряд чи відстрашить його від Робін.

Добродії у спальниках неприязно поглядали на нього, коли Страйк підходив ближче, ніж зазвичай дозволяють собі громадяни; двічі він лякав котів, які вибігали з-за смітників, але чоловіка в шапці ніде не було видно.

Наступного ранку Робін прокинулася з болем у голові й важкістю у шлунку. Поки виплутувалася з незнайомих накрохмалених білих подушок, події вчорашнього вечора звалилися на неї всі разом. Струсивши волосся з обличчя, вона сіла, роззирнулася. Між різьбленими стовпчиками дерев’яного ліжка проступали слабкі обриси приміщення, освітленого сліпучою смужкою між важкими жакардовими портьєрами. Звикнувши до мороку позолоченої кімнати, Робін роздивилася портрет джентльмена з бакенбардами в золотій рамі. В такому готелі проводиш міський відпочинок, а не відходиш від похмілля з так-сяк напханими в сумку нечисленними речами.

Чи не помістив її Страйк у цю елегантну старожитню розкіш з метою попередньої компенсації за серйозну розмову, якуmрозпочне сьогодні? «Ти явно на емоціях... гадаю, краще тобі зробити перерву в роботі».

Дві третини пляшки поганого вина, і Робін розповіла йому все. Слабко застогнавши, вона впала назад на подушки, затулила обличчя руками і піддалася спогадам, які набули повної сили тепер, коли вона стала слабка й нещасна.

Ґвалтівник був у гумовій масці горили. Він тримав її однією рукою і тиснув плечем на горло; ґвалтуючи, все повторював, що вона зараз помре, що він видушить з неї її жалюгідне життя. Розум перетворився на червону печеру паніки й крику; руки ґвалтівника зашморгом стягували горло, і життя її залежало від того, чи вийде прикинутися мертвою. Потім були дні й цілі тижні, коли Робін здавалося, що вона направду померла, але застрягла у тілі, зв’язок з яким уже втратила. Тоді здавалося, що це єдиний спосіб себе захистити – відділити себе від власної плоті, заперечити зв’язок між ними.

Ще довго вона не відчувала сили знов опанувати своє тіло.

В суді той чоловік був сумирний, м’який, усе повторював «так, ваша честь» і «ні, ваша честь»: непоказний європеєць середніх літ, з червоним обличчям – тільки за вухом біла пляма. Бліді, ніби вицвілі очі моргали надто часто – очі, які вона бачила зіщуленими в отворах маски.

Те, що він заподіяв Робін, розбило її уявлення про власне місце у світі, обірвало її університетську кар’єру, змусило повернутися до Мессема. Її було втягнуто у виснажливий судовий процес, де перехресний допит був майже таким самим травматичним, як і сам напад, бо сторона захисту стверджувала, що Робін сама запросила чоловіка на секс під сходами. Протягом багатьох місяців після того, як ті руки в рукавичках випірнули з тіні й потягнули її, душачи, під сходи, Робін не терпіла фізичного контакту – навіть лагідних доторків близьких. Той чоловік спаскудив її перші та єдині сексуальні стосунки, і їм з Метью довелося починати наново; на кожному кроці на них чигали страх і провина.

Робін притиснула руки до очей, ніби могла силоміць видушити те все зі свого розуму. Звісно, тепер вона знала, що юний Метью – зразок доброти й розуміння в її очах – любився з голою Сарою у своєму студентському помешканні в Баті, поки Робін у Мессемі самотньо лежала в ліжку, годинами тупо вдивляючись у плакат «Дестиніз Чайлд». Самотня серед розкішного затишку "Гезлітту", Робін уперше замислилася про те, чи покинув би її Метью заради Сари, якби Робін була щаслива й неушкоджена, і чи не розбіглися б вони з Метью природнім чином, якби вона таки довчилася в університеті.

Робін опустила руки й розплющила очі. Сьогодні вони були сухі; здавалося, ніби сліз уже не стало. Біль від зізнання Метью вже не протинав її. Лишилося тільки тупе муляння, придушене більш нагальною панікою через шкоду, якої вона могла завдати своїм кар’єрним перспективам. Як можна було утнути таку дурість і розповісти Страйкові про те, що з нею сталося? Чи ж вона досі не вивчила, до чого призводить відвертість?

За рік після зґвалтування, коли страх перед відкритим простором було подолано, а її вага майже повернулася в норму, Робін тягнуло повернутися у світ і надолужити згаяний час. Тоді вона висловила загальний інтерес до «чогось такого», пов’язаного з кримінальними розслідуваннями. Не маючи університетської освіти, зате маючи подерту на шмаття впевненість у собі, Робін не наважилася вголос озвучити своє бажання стати детективом. І цс було добре, бо всі знайомі взялися відмовляти її навіть від того боязкого бажання попрацювати десь на периферії поліцейської справи – навіть мама, яка зазвичай розуміла її як ніхто. Всі сприйняли цей дивний новий інтерес за ще один прояв нездужання, за нездатність відкинути те, що її спіткало.

Але все було не так: те бажання з’явилося задовго до зґвалтування. Ще восьмирічною Робін сказала братам, що ловитиме злодіїв, і ті підняли її на посміх – тільки тому, що так слід було вчинити, бо ж вона була дівчинка та їхня сестра. Робін сподівалася, що така реакція була породжена не оцінкою її здібностей, а якимось загальним чоловічим рефлексом, проте після того їй уже не кортіло говорити про цікавість до детективної справи перед трьома гучноголосими й нестриманими братами. Робін нікому не казала, що пішла вивчати психологію, потай маючи на меті зайнятися складанням психологічних портретів злочинців.

Ґвалтівник спаплюжив її шлях до тієї мети. Він забрав у неї ще й це. Утвердження своєї мрії одночасно з одужанням від стану крайньої вразливості, коли всі чекали, що вона ось-ось зірветься знову, виявилося надто важким. З виснаженості й відчуття обов’язку перед рідними, які так любили й захищали її в найтяжчу мить, Робін відклала мрію всього свого життя, і всіх інших те рішення повністю задовольнило.

А тоді агенція з тимчасового працевлаштування помилково відіслала її до приватного детектива. Вона мала лишитися в нього на тиждень – а лишалася й досі. То було диво. Спершу талан, а далі талант і наполегливість допомогли Робін стати цінною для Страйка (який тоді ледь зводив кінці з кінцями) і зробитися саме тою, ким вона мріяла стати, поки чужий чоловік не використав її для задоволення своїх збочених бажань, ніби неживий одноразовий предмет, а потім побив і придушив.

Нащо, нащо вона розповіла Страйкові про те, що з нею сталося? Він переймався через неї ще до того, як почув її історію, а що ж буде тепер? Вирішить, що вона занадто вразлива для такої роботи (цього Робін була певна), а тоді швидко відтіснить її вбік, бо вона нездатна нести тягар відповідальності, який він покладає на напарника.