– Ще тиждень постежимо, – сказав Страйк. – На Лейнга у нас немає інших зачіпок. Слухай, – роздратовано додав Страйк, коли Робін почала була протестувати, – я буду в такому самому становищі, коли почну стежити за тим стрип-клубом.

– От тільки ми знаємо, що Брокбенк там, – різко відповіла Робін.

– Я в це повірю, тільки як його побачу, – огризнувся Страйк.

За кілька хвилин вони попрощалися, ледь приховуючи взаємне невдоволення.

Всі розслідування мають свої провали й посухи, коли вичерпуються інформація та натхнення, але Страйкові важко були дивитися

на ситуацію по-філософському. Завдяки невідомому надсилачеві ноги бізнес майже не приносив прибутку. Остання клієнтка з грошима – дружина Тата-Вар’ята – більше не потребувала послуг Страйка. Сподіваючись переконати суд у тому, що заборони не треба, Тато-Вар’ято, власне, ту заборону виконував.

Агенція довго не протягне, якщо і далі з його офісу відгонитиме неуспіхом і збоченством. Як Страйк і передрік, тепер його ім’я рознесли по всьому інтернету в зв’язку з убивством і розчленуванням Келсі Платт, і криваві деталі затьмарили не тільки всі попередні здобутки, а й просто рекламу його детективних послуг. Ніхто не хотів звертатися до чоловіка з такою сумною славою; нікому не подобався детектив, так близько пов’язаний з нерозкритим убивством.

А отже, до стрип-клубу, де сподівався знайти Ноеля Брокбенка, Страйк вирушив у рішучому і навіть трохи відчайдушному настрої. Виявилося, що то черговий перебудований старий паб у провулку біля Комершіал-роуд у Шордичі. Цегляний фасад подекуди руйнувався; вікна було зачорнено, на цьому тлі намальовані білі силуети оголених жінок. Над подвійними дверима і досі читалася оригінальна назва («Сарацин») обідраними золотими літерами по облізлій чорній фарбі.

В районі проживало чимало мусульман. Страйк проходив повз людей у чадрах і тюбетейках, які ходили дешевими крамницями одягу. Крамниці мали назви на взір «Міжнародної моди» та «Зроблено в Мілані» і всі як одна виставили сумних манекенів у синтетичних перуках, нейлоні й поліестрі. Комершіал-роуд повнилася бангладеськими банками, облупленими агенціями нерухомості, школами англійської та розваленими бакаліями, де за брудними вітринами лежали зіпсовані фрукти, але лавок, щоб присісти, тут не було. Не було навіть якогось низького холодного паркану. Страйк кілька разів змінював свій спостережний пункт, але невдовзі його коліно почало скаржитися на довге стояння – до всього ще й безплідне, бо Брокбенка ніде не було видно.

Чоловік на дверях клубу був низький і короткошиїй, і Страйк не бачив, щоб виходив чи заходив хтось, крім клієнтів і стриптизерок. Дівчата приходили і йшли, і були, подібно до свого місця роботи, не такі гламурні й доглянуті, як у «М’ятному носорозі». Деякі мали татуювання й пірсинг; декілька – зайву вагу, а одна прийшла п’яна десь об одинадцятій ранку і навіть з вікна кебабної через дорогу від клубу вигляд мала страшенно брудний. Три дні понаглядавши за «Сарацином», Страйк, який плекав великі надії попри все, що казав Робін, неохоче виснував, що Брокбенк або ніколи тут не працював, або його вже вигнали.

Настав ранок п’ятниці, і гнітюча смуга відсутності прогресу нарешті закінчилася. Страйк чатував у дверях особливо страшної крамниці одягу під назвою «Світовий шик», коли в нього задзвонив мобільний і у вухо заговорила Робін:

– Джейсон буде в Лондоні завтра. Ну, той, з ногою. З сайту прихильників ампутації.

– Чудово! – відповів Страйк, відчувши полегшення на саму думку про те, що зможе когось допитати. – Де ми з ним зустрінемося?

– Не з ним, а з ними, – відповіла Робін з явною пересторогою у голосі. – Ми зустрінемося з Джейсоном і Буревією. Вона...

– Прошу? – перебив Страйк. – Буревія?

– Не думаю, що її так назвали батьки, – сухо відповіла Робін. – То жінка, з якою Келсі спілкувалася в інтернеті. Чорнява, в окулярах.

– А, так, пам’ятаю, – відповів Страйк і затис мобільний між плечем і підборіддям, щоб закурити.

– Щойно говорила з нею по телефону. Вона – відома активістка спільноти трансвалідів і досить говірка, але Джейсон її обожнює і наче почувається безпечніше, коли вона поруч.

– Нормально, – відповів Страйк. – То де ми зустрінемося з Джейсоном і Буревією?

– Вони хочуть піти до «Галерейної їдальні». Це кафе при галереї Саатчі.

– Правда? – Страйк наче пригадував, що Джейсон працював у супермаркеті «Асда», і бажання в Лондоні щонайперше долучитися до сучасного мистецтва видавалося дивним.

– Буревія на візку, – пояснила Робін, – а там наче зручно для інвалідів.

– Гаразд, – відповів Страйк. – О котрій?

– Перша година, – сказала Робін. – Вона, ем, спитала, чи ми їх пригостимо.

– Гадаю, доведеться.

– І слухай, Корморане, нічого, якщо я зранку займуся своїми справами?

– Так, звісно. Щось сталося?

– Та нічого, просто треба тут... треба дещо повирішувати з весіллям.

– Без проблем. Стій, – додав він, поки Робін не встигла повісити слухавку, – може, спершу зустрінемося? Перед розмовою з ними. Складемо якусь стратегію допиту?

– Це буде чудово! – зраділа Робін, і Страйк, зворушений її ентузіазмом, запропонував зустрітися у закусочній на Кінгз-роуд.

Freud, have mercy on my soul.

Blue Oyster Cult, “Still Bumin"[38]

Наступного дня Страйк устиг просидіти у «Прет-а-манже» на Кінгз-роуд хвилин п’ять, коли приїхала Робін з великим білим пакетом на плечі. Як і більшість колишніх військових чоловічої статі, Страйк не знався на жіночій моді, але навіть він чув ім’я Джиммі Чу.

– Взуття, – сказав він, указуючи на пакет. Каву для Робін він уже замовив.

– Гарна дедукція! – широко всміхнулася Робін. – Так, це туфлі. На весілля, – додала вона, тому що, кінець кінцем, вони мусили визнати, що весілля буде. Відколи вона відновила заручини, на цю тему ніби було накладено якесь дивне табу.

– Ти ж прийдеш, так? – додала вона, коли сіли за столик під вікном.

Страйк не міг згадати, чи прийняв запрошення на її весілля. Він отримав нову картку – як і перша, вона була з цупкого кремового паперу, з чорними літерами – але не пам’ятав, чи сказав

Робін, що прийде. Робін очікувально дивилася на нього, і Страйк згадав, як Люсі намагалася затягнути його на день народження небожа.

– Так, – без охоти відповів він.

– Підтвердити це? – спитала Робін.

– Ні, – відповів Страйк. – Я сам.

Він подумав, що оце ж доведеться дзвонити її матері. Ось, подумав він, отак жінки тебе арканять. Вписують тебе в якісь списки, змушують підтверджувати, брати на себе зобов’язання. Доводять до твого відома, що коли не прийдеш – то таріль смачної їжі змарнується, ніхто не сяде на стілець з позолоченою спинкою, а табличка з твоїм іменем ганебно стоятиме на столі, повідомляючи цілому світові про твою невихованість. Але Страйк навіть не міг швидко придумати, чого йому хочеться менше, ніж дивитися, як Робін вийде за Метью.

– А хочеш... а можна я запрошу Елін? – хоробро спитала Робін, сподіваючись, що градус похмурості на обличчі Страйка трохи знизиться.

– Ні, – без жодного вагання відповів Страйк, але зчитав сховане у цій пропозиції прохання, і щира симпатія до Робін пробудила кращий бік його натури. – Ну що, гляньмо, що там за туфлі.

– Та ти ж не хочеш на них дивитися!

– Хіба я не сам попросив?

Робін дістала коробку з пакета шанобливо (що насмішило Страйка), зняла покришку і розгорнула тонкий папір. Усередині були мерехтливі туфлі кольору шампань, на високих підборах.

– Не занадто рок-н-рольно як на весілля? – спитав Страйк. – Я собі думав, будуть якісь... ну... квіточки...

– Та їх навіть видно не буде, – відповіла Робін і погладила підбор вказівним пальцем. – У них ще були платформи, але... – вона не договорила. Насправді Метью просто не подобалося, коли вона була надто висока.