– Не «мені», – заперечила Робін з підлоги, де кухонною серветкою витирала розлиту воду. – Він збирає кошти на дослідження.

– За його словами.

Страйк зіщулив очі, придивляючись до обрисів за спиною Лейнга.

– Тобі це нічого не нагадує? Оті вікна за його спиною?

– Я спершу подумала про Корнішон, – відповіла Робін, – але малюнок інакший.

– І жодного слова про місце проживання, – сказав Страйк, клацаючи по всій сторінці у пошуках прихованої інформації. – У платформи десь мають бути відомості про нього.

– Якось ніколи не спадає на думку, що й лиходій може захворіти, – мовила Робін і глянула на годинник. – За п’ятнадцять хвилин маю починати стеження за Платиною. Треба йти.

– Так, – кивнув Страйк, не зводячи очей з фотографії Лейнга. – Будь на зв’язку... о, так. Треба, щоб ти дещо для мене зробила, – він витягнув з кишені мобільник. – Брокбенк.

– Ти таки гадаєш, що це може бути він? – спитала Робін, не до кінця надягнувши куртку.

– Можливо. Я хочу, щоб ти йому подзвонила, назвалася Венецією Галл і повторила оте все про завдання шкоди здоров’ю.

– О. Гаразд, – відповіла Робін, дістала власний мобільний і записала номер, який показав їй Страйк. Проте під маскою буденного спокою вона відчувала захват. Венеція була її власним творінням, її вигадкою, і от Страйк цілий напрям розслідування віддає в її руки.

Робін уже пройшла половину Денмарк-стріт, коли згадала, що серед пошарпаних тепер троянд була листівка – і що вона так і лишилася непрочитаною.

What’s that in the corner? It’s too dark to see.

Blue Oyster Cult, “After Dark”[28]

Цілий день оточена гуркотом машин і гучними голосами, Робін знайшла нагоду подзвонити Ноелю Брокбенку лише о п’ятій годині. Прослідкувавши, як завше, що Платина зайшла на роботу, Робін пішла до японського ресторану біля стрип-клубу, взяла зелений чай і сіла за тихий столик у кутку. Там заждала п’ять хвилин, кажучи собі, що коли Брокбенк і почує якийсь гамір, це буде схоже на звуки залюдненого офісу поруч з проїжджою вулицею; тоді набрала номер. Серце шалено калатало.

Номер і досі обслуговувався. Двадцять секунд Робін слухала дзвінки, і коли вже вирішила, що слухавки не візьмуть, слухавку взяли.

З того боку важко засопіли. Робін завмерла, притиснувши телефон до вуха. Тоді аж підскочила, бо почувся пронизливий голос малої дитини:

– ПРИВІТ!

– Привіт? – обережно озвалася Робін.

Десь на тлі почувся притишений жіночий голос:

– Що там у тебе, Захаро?

Якесь дряпання, а тоді вже набагато гучніше:

– Це ж Ноелів, він якраз його шу...

Зв’язок обірвався. Робін обережно відклала телефон. Серце і досі калатало. Вона майже бачила липкий дитячий пальчик, який випадково обірвав дзвінок.

Телефон завібрував у руці: з номера Брокбенка передзвонювали. Робін глибоко вдихнула і взяла слухавку.

– Вітаю, це Венеція Галл.

– Га? – спитав жіночий голос.

– Венеція Галл з агенції «Гардакр і Галл», – пояснила Робін.

– Га? – знову перепитала жінка. – Це ви щойно дзвонили?

Вимова в жінки була лондонська. У Робін пересохло в роті.

– Так, дзвонила, – відповіла Робін у ролі Венеції. – Я шукаю містера Ноеля Брокбенка.

– А нащо?

Витримавши ледь відчутну паузу, Робін поцікавилася:

– Чи можу я дізнатися, з ким розмовляю?

– Нащо? – жіночий голос звучав чимдалі більш войовничо. – Ви хто?

– Мене звати Венеція Галл, – мовила Робін, – і я юристка, яка спеціалізується на компенсаціях за заподіяння шкоди здоров’ю.

Просто перед нею всілася парочка і почала гучно розмовляти італійською.

– Га? – знову спитала жінка на тому кінці.

Подумки клянучи сусідів, Робін підвищила голос і повідала ту саму байку, яку розповідала Голлі в Барроу.

– Гроші для нього? – спитала невідома жінка вже набагато менш ворожим голосом.

– Так, якщо виграємо справу, – відповіла Робін. – Чи можу я спитати...

– А як ви про нього дізналися?

– Натрапили на досьє містера Брокбенка, коли досліджували інші...

– А багато грошей?

– Залежить від ряду факторів, – глибоко зітхнула Робін. – А де містер Брокбенк?

– На роботі.

– Можна спитати, де...

– Я скажу, щоб він вам подзвонив. На цей номер, так?

– Так, будь ласка, – відповіла Робін. – Я буду в офісі завтра з дев’ятої години.

– Венеція... як там вас, кажете?

Робін ще раз назвала їй ім’я.

– А, ну гаразд. Скажу, щоб подзвонив. Бувайте.

Ідучи до метро, Робін подзвонила Страйку, щоб розповісти новини, але в нього було зайнято.

Поки Робін спускалася під землю, настрій у неї погіршувався. Метью, мабуть, уже вдома. Відчуття було таке, ніби вона бачила свого колишнього нареченого дуже давно, і тепер лячно було бачитися знову. Поїзд ніс Робін у бік домівки, і настрій ставав дедалі гіршим. Робін шкодувала, що не має обґрунтованої підстави не повертатися, але неохоче корилася даній Страйку обіцянці: не ходити поночі.

За сорок хвилин вона прибула на станцію «Вест-Ілінг». Жахаючись, Робін пішла у бік квартири, і тут з другої спроби їй вдалося додзвонитися до Страйка.

– Оце ти молодець! – вигукнув він, коли Робін повідомила, що успішно додзвонилася на номер Брокбенка. – Кажеш, у жінки лондонська вимова?

– Гадаю, що так, – відповіла Робін і вирішила, що Страйк упустив дещо важливе, – і схоже, що маленька донька.

– Так. Мабуть, тому Брокбенк там і ошивається.

Робін чекала на більшу занепокоєність через дитину, біля якої опинився відомий ґвалтівник дітей, але ні; Страйк умить змінив тему.

– Я щойно розмовляв по телефону з Гейзел Ферлі.

– З ким?

– Це сестра Келсі, пам’ятаєш? Яка хоче зі мною зустрітися. Я з нею побачуся в суботу.

– О, – відповіла Робін.

– Раніше не вийде – Тато-Вар’ято повернувся з Чикаго.

І добре, бо Вторак нас вічно не годуватиме.

Робін не відповіла. Вона все думала про малу, яка перша взяла слухавку. Реакція Страйка на цю новину її розчарувала.

– З тобою все гаразд? – спитав Страйк.

– Так, – відповіла Робін.

Вона дійшла до кінця Гастингс-роуд. На диво, розмова зі Страйком тільки ще більше її засмутила. З деяким острахом Робін рушила до дверей своєї оселі.

Можна було і не перейматися. Метью повернувся з Мессема вже не тим Метью, який щогодини благав Робін поговорити з ним. Він ліг спати на дивані. Протягом наступних трьох днів вони сторожко обходили одне одного. Робін трималася з холодною ввічливістю, Метью – з показною відданістю; іноді доходило до пародії. Він спішив помити за нею чашку щоразу, як Робін допивала чай, а у вівторок уранці шанобливо спитав, як справи на роботі.

– Ой не треба, – тільки й відказала Робін і повз нього рушила до дверей.

Мабуть, вирішила вона, рідні порадили йому відступити, дати їй час. Вони поки що не обговорювали, як саме скажуть усім, що весілля скасовано: Метью явно не прагнув такої розмови. День у день Робін сама ніяк не могла почати її. Іноді вона питала себе: чи не вказує це боягузтво на потаємне бажання знову надягнути заручну каблучку? В інші моменти була певна, що не хоче починати через утому, через небажання вступати у (як вона розуміла) найтяжче і найбільш болісне протистояння з усіх. Треба зібрати сили перед кінцевим розривом. І хай як мало ентузіазму вона виявляла до запланованого маминого візиту, Робін підсвідомо сподівалася набрати сили й упевненості від Ліндиного товариства, щоб здійснити те, що має.

Троянди на столі повільно всихали. Ніхто не дав собі клопоту поставити їх у воду, тож квіти тихо померли у целофановій обгортці, в якій прибули; але Робін на роботі не було, а Страйк, який час до часу заходив до офісу по речі, гадав, що недоречно буде викидати їх – чи листівку, якої так ніхто і не прочитав.

Після минулого тижня, коли Робін і Страйк повсякчас спілкувалися, вони повернулися до звичного графіку, за якого бачилися рідко і по черзі стежили за Платиною і Татом-Вар’ятом, який повернувся з Америки й умить узявся переслідувати малих синів знову. У четвер удень по телефону було обговорено питання про те, чи не варто Робін знову набрати Ноеля Брокбенка, бо той так і не передзвонив. Трохи подумавши, Страйк сказав, що Венеція Галл як успішна юристка має й інші справи.