– Це той гад зробив!

Після цього Шпеник поліз за бар’єр хапати Віттакера, і його безцеремонно викинули з суду.

Свідомо відкинувши спогади про давно поховане минуле (яке після ексгумації не стало тхнути краще), Страйк відпив гарячого чаю і знову перевірив мобільний. Від Робін і досі нічого не було.

Workshop of the Telescopes (Телескопна майстерня)

Тільки глянувши вранці на Секретарку, чоловік одразу зрозумів, що вона не при тямі, не в формі. Гляньте-но: он сидить під вікном у «Гарріку», великому студентському ресторані, де харчуються учні Лондонської школи економіки. Секретарка сьогодні була негарна. Опухла, бліда, з червоними очима. Можна було сісти просто поруч, а тупа сука, либонь, і не помітить. Зосереджена на срібнокосій хвойді, яка працювала на ноутбуці за сусіднім столиком, на чоловіків Секретарка не зважала. От і добре. Дуже скоро вже на нього вона зважить. Він стане останнім видовищем у її житті.

Сьогодні не треба грати Красунчика; сексуальні натяки не працюють, коли вони засмучені. В такій ситуації чоловік ставав другом, незнайомим добродієм. «Не всі чоловіки такі, дорогенька. Ти заслуговуєш на краще. Дозволь провести тебе додому. Дозволь підвезти». З жінками можна робити що завгодно, якщо змусити їх забути, що й ти маєш прутень.

Чоловік зайшов до людного ресторану, сховався за шинквасом, купив собі кави і знайшов місце, звідки міг спостерігати за Секретаркою з-за спини.

Заручної каблучки на її пальці не було. Оце цікаво. Проливає нове світло на дорожню сумку, яку вона то несла на плечі, то ховала під столом. Збирається спати десь не в своєму Ілінгу? Може, хоч тепер зайде до якогось безлюдного провулку, до підворіття з поганим освітленням, до порожнього підземного переходу?

Вперше він убив саме за таких обставин: просто скористався моментом. Чоловік усе пам’ятав ніби окремими кадрами, у вигляді слайдшоу; все було таке захопливе й нове! Тоді він ще не відточив цього мистецтва, не почав планувати свої дії як гру – якою, власне, вони й були.

Та жінка була повнотіла й чорнява. її подружка щойно поїхала – сіла до клієнта в машину і зникла. Лох в авті гадки не мав, що саме він обирає, котрій з них сьогодні жити.

Тим часом чоловік їздив вулицею туди-сюди, тримаючи в кишені ніж. Упевнившись, що вона сама – цілковито самотня, – він під’їхав, завів розмову через пасажирське сидіння. Коли запрошував її, аж у роті пересохло. Ціна її влаштувала, і жінка сіла в машину. Заїхали до найближчого глухого провулка, де не було ні ліхтарів, ні перехожих, які могли б їм завадити.

Чоловік отримав те, про що домовився, а коли вона почала підводити голову, він (навіть не застебнувши змійки на штанях) ударив її кулаком і відкинув на дверцята. Вона ляснулася головою об вікно. І пари з вуст не встигла зронити, як він уже дістав ніж.

Лезо увійшло в тіло з глухим м’ясним звуком. Руки обпекло кров’ю, яка полилася з неї; жінка навіть не кричала, тільки охала й стогнала, опадаючи на сидінні, поки чоловік раз у раз вбивав у неї ножа. Він зірвав з шиї жертви золоту підвіску. Тоді йому ще не спало на думку взяти найвищий трофей – частинку її тіла; натомість чоловік витер руки об сукню жертви, яка поруч здригалася у смертних корчах. Тоді задки виїхав з провулка, тремтячи зо страху й піднесеної радості, і поїхав геть з міста з трупом на сусідньому сидінні. Чоловік ретельно не перевищував швидкості й що кілька хвилин поглядав у дзеркало заднього огляду. їхав до місця, яке нагледів кілька днів тому: глухе село, заросла канава. Труп важко й вогко пльопнув, коли він скидав його туди.

Чоловік і досі зберігав її підвіску серед інших сувенірів. То були його скарби. Що б таке взяти у Секретарки?

Поруч юнак-китаєць щось читав з планшета. «Поведінкова економіка». Лайно психоложеське. Одного разу йому теж довелося спілкуватися з психологом – змусили.

– Розкажіть мені про вашу матір.

Той лисий коротун так і сказав – просто анекдот, заяложене кліше. А вважається, що психологи мають бути розумні! Чоловік підіграв, розповів телепню про мамцю: що то була холодна, жорстока, кінчена сука. Його народження для неї стало ганьбою і незручністю, і їй байдуже було, живий він чи вмер.

– А ваш батько?

– У мене немає батька, – відповів чоловік.

– Тобто ви його ніколи не бачили?

Мовчання.

– Не знаєте, хто він?

Мовчання.

– Чи просто не любите його?

Чоловік так і не відповів. Йому набридло підігрувати. Люди геть безмозкі, якщо ведуться на таке лайно; втім, відтоді він виявив, що інші люди таки безмозкі.

Хай там що, чоловік не збрехав: він таки не мав батька. Той, хто грав цю роль – коли вже так хочеться це якось назвати, – той, хто день у день попихав ним («суворий, але справедливий»), батьком йому не був. Насильство, невизнання: ось що для нього означала сім’я. Але також удома чоловік навчився виживати, битися розумно. Він завжди був свідомий своєї вищості – навіть коли дитиною ховався під кухонним столом. Так, навіть тоді він розумів, що зліплений з кращого тіста, ніж отой покидьок, що ліз до нього з кулаками і лютою пикою...

Секретарка підвелася, переслідуючи срібнокосу хвойду, яка виходила з ресторану з ноутбуком у чохлі. Чоловік допив каву і пішов за ними.

Яка ж вона сьогодні легка жертва! Загубила всю свою сторожкість; ледь звертала увагу на платинову блудницю. Чоловік зайшов у той самий вагон метро, що й вони, і став до Секретарки спиною, але уважно роздивлявся її віддзеркалення між піднятими руками австралійських туристів. І дуже легко було заховатися в юрбі її піти за нею, коли Секретарка вийшла з поїзда.

Утрьох вони йшли такою собі процесією: срібнокоса хвойда, Секретарка і він. Піднялися сходами, вийшли на тротуар, рушили вулицею до «М’ятного носорога»... Чоловік уже запізнювався додому, але опиратися було несила. Раніше Секретарка не ходила по темряві, а тепер ще й ця сумка, й обручки немає... нагода, яку не можна проґавити! Треба буде тільки вигадати якусь побрехеньку для Отієї.

Срібнокоса хвойда зникла у клубі. Секретарка сповільнила кроки і нерішуче стала посеред тротуару. Чоловік дістав з кишені мобільний і відступив у темний одвірок, не зводячи з неї очей.

Робін забула, що обіцяла Страйку не ходити вулицями поночі. Власне, вона не розуміла навіть, що вже звечоріло, аж поки не почала помічати, як повз мчать машини з увімкненими фарами, а у вітринах спалахує світло. Сьогодні Платина змінила звичний маршрут. Зазвичай вона ці кілька годин проводила у «М’ятному носорозі», де напівгола крутилася на пілоні для втіхи чужих чоловіків, але нині Платина простувала вулицею – повністю одягнена: джинси, черевики на високих підборах, замшева куртка з бахромою. Вочевидь, вона помінялася з кимсь змінами, але скоро піде крутитися на пілоні, це точно; і тут поставало питання про те, де Робін ночуватиме.

Мобільний у кишені її тренча вібрував цілий день. Метью надіслав більше тридцятьох повідомлень.

Нам треба поговорити.

Будь ласка, подзвони.

Робін, ми нічого не вирішимо, якщо ти зі мною не розмовлятимеш.

День добігав кінця, а вона все мовчала, і Метью почав дзвонити. Потім тон його повідомлень змінився.

Робін, ти ж знаєш, я тебе кохаю.

Я жалкую про це. Жалкую, що не можу змінити минуле, але таки не можу. Я кохаю тебе, тебе, Робін. Завжди кохав і кохатиму.

Робін не відповідала на повідомлення, не приймала дзвінків, не передзвонювала. І знала тільки, що не має сили повернутися до квартири – не сьогодні. Що буде завтра вранці чи післязавтра – Робін гадки не мала. Вона була голодна, виснажена, помертвіла.