Страйк по обіді почав набридати майже так само.

Де ти? Подзвони бдлск.

Робін написала повідомлення, бо з ним говорити теж не мала сили.

Не можу говорити. Платина не на роботі.

Вони зі Страйком завжди тримали певну емоційну дистанцію, і Робін боялася, що коли він поведеться ласкаво, вона заплаче і виявить слабкість, якої він не терпітиме у своїй помічниці. Справ майже немає, над нею висить загроза в особі чоловіка, який надіслав ногу; не можна давати Страйкові ще одну причину звеліти їй сидіти вдома.

Її відповідь Страйка не задовольнила.

Подзвони, щойно зможеш.

Це Робін проігнорувала, бо ж могла вона просто не отримати повідомлення – коли Страйк його надіслав, вона була біля метро, а потім зв’язок зник, бо вони з Платиною їхали назад на Тоттенгем-Корт-роуд. Піднявшись зі станції, Робін виявила пропущений дзвінок від Страйка і нове повідомлення від Метью.

Мені треба знати, чи ти сьогодні прийдеш додому. Я так за тебе хвилююся! Просто напиши смс, щоб я знав, що ти жива. Більше нічого не прошу.

– Ой не лести собі, – буркнула Робін. – Ще віку собі вкорочувати через тебе.

Повз Робін пройшов дивно знайомий обрезклий чоловік, освітлений жеврінням з-під дашка над входом у «М’ятний носоріг». Це був Вторак. Робін не знала, чи не привидівся їй самовдоволений усміх, що він кинув їй.

Іде всередину, щоб подивитися, як його дівчина крутиться на пілоні для інших чоловіків? Має інші уподобання – не тільки документування свого сексуального життя? Що він за збоченець такий?

Робін відвернулася. їй треба було вирішити, що робити в цю ніч. Кремезний чоловік у шапці в темному одвірку за сотню ярдів від неї ніби сперечався з кимсь по мобільному.

Платина зникла, й у Робін зникла мета. Де вона ночуватиме? Вона розгублено стояла посеред вулиці. Повз пройшла група молодиків – навмисно дуже близько. Один зачепив її сумку. Робін відчула запах дезодоранту й пива.

– У тебе там костюм, га, кицю?

Тут до Робін дійшло, що вона стоїть просто перед стрип-клубом. Вона автоматично розвернулася в напрямі Страйкового офісу, аж тут задзвонив мобільний. Вона бездумно взяла слухавку.

– Де ти в біса була? – запитав сердитий голос Страйка у неї у вусі.

Вона не встигла навіть порадіти, що то не Метью, а Страйк провадив:

– Я з тобою цілий день не можу зв’язатися! Де ти?

– На Тоттенгем-Корт-роуд, – відповіла Робін, відходячи від чоловіків, які й досі шкірилися. – Платина щойно зайшла всередину, а Вторак...

– Що я тобі казав? Не ходити поночі.

– Тут добре освітлення, – сказала Робін.

Вона силкувалася пригадати, чи бачила десь поблизу «Травелодж». Треба було знайти дешевий і чистий готель. Дешевий – бо гроші доведеться брати зі спільного рахунку; Робін не збиралася розтринькати звідти більше, ніж поклала.

– З тобою все добре? – спитав Страйк уже менш агресивно. В горлі в Робін застряг клубок.

– Нормально, – насилу відповіла вона. Старалася триматися професійно, як і потрібно Страйкові.

– Я ще в офісі, – сказав він. – Кажеш, ти на Тоттенгем-Корт-роуд?

– Вибач, треба йти, – стримано-холодним голосом вимовила Робін і поклала слухавку. Страх заплакати став настільки великий, що довелося закінчити розмову. Вона вирішила, що Страйк зараз запрононує зустрітися, і тоді вона йому все розкаже – а цього не можна робити.

По обличчю раптом покотилися сльози. В неї більше нікого немає. Ну от! Нарешті вона це визнала. Всі ті люди, з якими вони зустрічалися на вихідні й ходили на регбі, то друзі Метью, колеги, давні університетські приятелі. А в неї був тільки Страйк.

– О Боже, – прошепотіла Робін, витираючи сльози рукавом плаща.

– Серденько, що з тобою? – спитав з арки беззубий волоцюга.

Робін не дуже розуміла, як саме опинилася в «Тоттенгемі». Просто тут були знайомі працівники, вона знала, де жіночий туалет, а ще сюди ніколи не ходив Метью. Робін просто хотіла сісти в тихий куток, де можна буде пошукати собі якийсь дешевий прихисток. Також кортіло випити – що для Робін не було характерно. Умившись холодною водою у вбиральні, вона купила келих червоного вина, сіла за столик і дістала мобільний.

Ще один неприйнятий дзвінок від Страйка.

Чоловіки біля шинкваса поглядали на неї. Робін розуміла, на кого схожа – заплакана, самотня, з великою сумкою. Ну, нічого не вдієш. Вона набрала у віконці пошуку: «Травелодж біля Тоттенгем-Корт-роуд», і почала чекати (сигнал був слабкий), п’ючи вино, мабуть, трохи швидше, ніж варто було натщесерце. Ні сніданку, ні обіду: за сьогодні Робін з’їла тільки пакет чипсів і яблуко у студентській кав’ярні, де сиділа над підручниками Платина.

«Травелодж» знайшовся у Гай-Голборні. Згодиться. Робін трохи заспокоїлася, знаючи, де саме ночуватиме. Ретельно уникаючи зорового контакту з чоловіками біля шинкваса, вона підійшла і взяла собі ще один келих. Раптом їй спало на думку, що треба подзвонити мамі, але від такої перспективи сльози знов ударили в повіки. Вона не готова мати справу з Ліндиною любов’ю і розчаруванням – поки що не готова. До пабу увійшов кремезний чолов’яга у шапці, але вся увага Робін була зосереджена на решті й вині; не можна давати всім цим сповненим надій чоловікам на барі навіть найменшого приводу вирішити, ніби її цікавить їхня компанія.

Після другого келиха вина Робін розслабилася. Пригадала, як тут, у цьому самому пабі, Страйк напився так, що ледь ноги пересував. То був єдиний вечір, коли він поділився особистим. Мабуть, подумала Робін, піднімаючи очі до вітража під стелею, це і є справжня причина, з якої її сюди потягнуло. В цей бар слід ходити, коли виявляєш, що кохана людина зрадила тобі.

– Ти сама? – спитав чоловічий голос.

– Чекаю на друга, – відповіла Робін.

Чоловік розпливався перед очима: жилавий блондин з вицвілими блакитними очима. Зрозуміло було, що він їй не повірив.

– А можна з тобою почекати?

– Ні, не можна, – відповів інший голос – знайомий.

Це був Страйк: здоровезний і насуплений, він злісно глянув на чужинця, і той неохоче пішов до своїх друзів на барі.

– А ти тут що робиш? – спитала Робін, з подивом виявивши, ЩО після двох келихів вина язик став нечутливим і неслухняним.

– Тебе шукаю, – відповів Страйк.

– А звідки ти знав, що я...

– Я – детектив. Це вже котрий? – спитав він, глянувши на її келих з вином.

– Перший, – збрехала Робін, і Страйк пішов до шинкваса по вино для неї і пінту темного для себе. Поки він робив замовлення, кремезний чоловік у шапці вислизнув за двері, але Страйка більше цікавив блондин, який усе поглядав на Робін і облишив її тільки тоді, коли повернувся похмурий Страйк з напоями і сів навпроти неї.

– Що відбувається?

– Нічого.

– От не треба цього. Ти бліда як смерть.

– Ну, – мовила Робін і зробила великий ковток вина, – вважай що підняв мені настрій.

Страйк видав короткий смішок.

– Нащо тобі ця сумка?

А коли Робін не відповіла, спитав:

– І де твоя каблучка?

Вона розтулила рота, щоб відповісти, але підступні сльози піднялися і потопили слова. Недовга внутрішня боротьба, ще ковток вина, і Робін зважилася:

– Я більше не заручена.

– Чого?

– Ого, ну ти даєш.

«Я п’яна, – подумала вона, ніби дивлячись на себе не з власного тіла. – Гляньте. Напилася з двох з половиною келихів вина, не їла, не спала».

– Що даю? – здивувався Страйк.

– Ми ж не говоримо про особисте... ти не говориш про особисте.

– Та я в цьому самому пабі перед тобою всеньке нутро був вивернув.

– Один раз, – відповіла Робін.

З рум’янцю на її щоках і нерозбірливості мови Страйк виснував, що це таки не другий келих вина. Потішений і занепокоєний водночас, він сказав: