– Якщо до завтра так і не подзвонить, тоді передзвони. На той час мине вже цілий робочий тиждень, а його подружка могла й номер загубити.

Коли Страйк поклав слухавку, Робін знову заходилася блукати по Едж-стріт у Кенсингтоні, де проживали рідні Тата-Вар’ята. Ці місця аж ніяк не покращували настрій Робін. Вона вже почала шукати в інтернеті нове житло, але всі варіанти, які можна було собі дозволити на зарплатню від Страйка, були навіть гірші, ніж вона боялась; окрема кімната у спільному помешканні – найкраще, на що можна було сподіватись.

Ошатні будинки навколо, перебудовані у вікторіанську добу зі стаєнь, мали блискучі двері, в’юнкі рослини з лапатим листям, ящики для квітів на підвіконнях і яскраві розсувні вікна; все це свідчило про затишне і заможне життя, на яке сподівався Метью, коли ще гадав, що Робін пристане на більш прибуткову кар’єру. Вона йому повсякчас казала, що до грошей їй байдуже – чи принаймні що гроші турбують її менше, ніж його, – і це була правда. Але тільки дуже дивна людина (думала Робін) змогла б ходити серед цих гарненьких тихих будиночків і не порівнювати їх зі злиднями, в яких жили інші – з тими «строго веганськими оселями, мобільний дозволено лише в межах вашої кімнати», що їх вона собі могла дозволити; чи з тією кімнаткою завбільшки як шафа у Гекні, де «дружні й приємні сусіди радо ПРИЙМУТЬ ТЕБЕ НА БОРТ!»

Знову задзвонив мобільний. Робін потягнула телефон з кишені плаща, гадаючи, що то Страйк, але тут аж у животі закрутило: Брокбенк. Глибоко зітхнувши, Робін відповіла.

– Венеція Галл.

– Юристка, га?

Робін не уявляла, який голос чекає почути. Той чоловік у її уяві набув монструозного вигляду: ґвалтівник дітей, головоріз із видовженою щелепою, розбитою пляшкою і удаваною (на Страйкову думку) амнезією. Голос у Брокбенка був низький, а акцент, хай не такий сильний, як у його близнючки, – виразно барровський.

– Так, – відповіла Робін. – Ви – містер Брокбенк?

– Авжеж, то я.

У мовчанні його було щось загрозливе. Робін поспіхом розповіла свою байку про компенсацію, яку Брокбенк, можливо, отримає, якщо погодиться зустрітися. Коли Робін замовкла, він не відповів. Робін тримала себе у руках: Венеція Галл – панянка самовпевнена і не спішитиме заповнювати паузу. Але тріск телефонної лінії між ними лякав її.

– А як ви ото про нас дізналися, га?

– Ми натрапили на ваше досьє під час вивчення...

– І що ви ото там вивчали?

Звідки у Робін це відчуття загрози? Брокбенк аж ніяк не може бути поруч; проте вона уважно роздивлялася все навколо. Залита сонцем гарна вулиця була безлюдна.

– Ми вивчали подібні отримані поза бойовими діями травми в інших військовослужбовців, – провадила вона, жалкуючи, що говорить таким тоненьким голоском.

Знов мовчанка. З-за рогу з’явилася машина і поїхала в її бік.

«От чорт», – з відчаєм подумала Робін, зрозумівши, що за кермом – навіженець-батько, за яким вона мала б стежити непомітно. Коли Робін розвернулася до машини, Тато-Вар’ято глянув їй просто в обличчя. Робін нахилила голову і повільно пішла геть від школи.

– І що мені ото тепер робити, га? – запитав Ноель Брокбенк в її вусі.

– Чи можемо ми зустрітися і поговорити про вашу історію? – спитала Робін. У неї аж у грудях боліло, так сильно калатало серце.

– Та ви ж наче читали ту історію? – озвався він, і в Робін аж волоски на шиї стали сторчма. – Скотина на ім’я Кемерон Страйк влаштувала нам травму мозку.

– Так, я це пам’ятаю з вашого досьє, – задихано відповіла Робін, – але важливо дати свідчення, щоб ми могли...

– Свідчення?

Пауза – раптом дуже небезпечна.

– Ви там не шпиги?

Північанка Робін Еллакотт зрозуміла; а от лондонка Венеція Галл – заледве. «Шпигами» на півночі називали поліцію.

– Не... прошу? – спитала вона, з усієї сили імітуючи ввічливий подив.

Тато-Вар’ято зупинив машину біля помешкання колишньої дружини. За мить виходять його сини разом з нянькою – підуть гратися до друзів. Якщо батько до них підійде, Робін має зробити фото. Вона провалює роботу, за яку платять гроші; треба фіксувати дії Тата-Вар’ята.

– Поліція, – агресивно пояснив Брокбенк.

– Поліція? – перепитала Робін, досі стараючись розігрувати суміш подиву і цікавості. – Звісно, ні.

– Точно? Певна?

Розчахнулися двері помешкання дружини Тата-Вар’ята. Робін побачила руде волосся няньки, почула, як відчиняються дверцята машини. Змусила себе говорити здивованим, ображеним тоном.

– Абсолютно певна. Містере Брокбенк, якщо ви не зацікавлені...

Рука, що тримала телефон, трохи спітніла. А тоді він заскочив її зненацька, сказавши:

– Ну гаразд, зустріньмося.

– Чудово, – мовила Робін; нянька виводила двох маленьких хлопчиків на тротуар. – Де вас шукати?

– У Шордичі, – відповів Брокбенк.

Кожнісінький нерв у Робін ніби задзвенів. То він у Лондоні!

– Отже, де б вам було зручно...

– Що то за звук?

Нянька кричала на Тата-Вар’ята, який наступав на неї та на дітей. Один з його синів почав ридати.

– О, та я, власне... сьогодні моя черга забирати синів зі школи, – відповіла Робін, перегукуючи ґвалт й плач.

Знову мовчанка на тому боці. Практична Венеція Галл точно порушила б її, але Робін паралізував страх – безпідставний, повторювала вона собі.

А тоді Брокбенк заговорив голосом таким загрозливим, якого вона ще не чула – головно тому, що він жебонів словами, так близько притуливши губи до телефону, що ніби дихав їй у вухо.

– Маленька, а я тебе не знаю?

Робін спробувала відповісти, але не змогла зронити жодного звуку. Зв’язок обірвався.

Then the door was open and the wind appeared...

Blue Oyster Cult, “(Don’t Fear) The Reaper”[29]

– Напартолила я з Брокбенком, – сказала Робін. – Мені дуже шкода – але я гадки не маю, як це сталося! А ще я не сфотографувала Тата-Вар’ята, бо була надто близько.

Була дев’ята ранку, п’ятниця; Страйк прийшов не з верхнього поверху, а з вулиці, у вуличному одязі й знов з наплічником. Робін чула, як він наспівує, піднімаючись сходами. Знову ночував у Елін. Робін дзвонила йому напередодні, щоб розповісти про свій дзвінок Брокбенку, але Страйк не мав змоги довго розмовляти і пообіцяв поговорити сьогодні.

– Та забудь про Тата-Вар’ята. Наступного дня його візьмемо, – відповів Страйк, вмикаючи чайник. – І з Брокбенком ти все добре зробила. Ми знаємо, що він у Шордичі, знаємо, що не забув мене і що він запідозрив, чи не з поліції ти. Чому – через те, що грався з дівчатками тут і там, чи через те, що нещодавно порубав на шматки дівчину-підлітка?

Відколи Брокбенк сказав їй у вухо ті останні шість слів, Робін трохи трусило. Минулого вечора вони з Метью майже не розмовляли, і не маючи можливості вилити на когось не до кінця зрозуміле відчуття вразливості, Робін усі надії поклала на сьогоднішню розмову зі Страйком, на змогу обговорити ті шість зловісних слів: «Маленька, а я тебе не знаю?» Сьогодні Робін рада була би бачити серйозного сторожкого Страйка, який сприйняв надіслану ногу як погрозу і наказав їй не ходити поночі. Чоловік, який бадьоро робив собі каву й буденним тоном говорив про знущання з дітей і про вбивство, геть її не втішав. Він гадки не мав, який голос був у Брокбенка, коли той туркотів їй на вухо.

– Ми знаємо про Брокбенка ще дещо, – задушеним голосом вимовила Робін. – Він живе з маленькою дівчинкою.

– Може, і не живе. Ми не знаємо, де він лишив телефон.

– Гаразд, – відповіла Робін, напружившись ще більше. – Якщо ти наполягаєш на педантичності: ми знаємо, що він перебуває у близькому контакті з маленькою дівчинкою.

Вона відвернулася, вдавши, що хоче дати раду листам, які перед приїздом зібрала з килимка під дверима. Той факт, що Страйк прийшов наспівуючи, її дратував. Мабуть, ніч з Елін стала жаданим відпочинком – він там розвіявся, поновив сили. Робін і сама хотіла б відпочити від своїх гіпер-сторожких днів і вечорів, заповнених холодною тишею. Думка, що це обурення ірраціональне, анітрохи його не зменшила. Робін схопила зі столу присмертні троянди в сухому поліетиленовому пакеті й жбурнула букет у смітник.