– Ми нічим не можемо допомогти тій малій, – сказав Страйк. Робін протяв приємний укол гніву.

– Ну, тоді й хвилюватися нема чого, – огризнулася вона.

Намагаючись витягнути рахунок з конверта, вона випадково порвала все надвоє.

– Гадаєш, то єдина дитина, що ризикує, перебуваючи поруч з ґвалтівником? Та їх сотні – просто в цю саму мить, тут, у Лондоні.

Робін, яка майже чекала, що тепер, коли вона свій гнів усвідомила, він ущухне, озирнулася. Страйк дивився на неї, примруживши очі – без співчуття.

– Переймайся скільки хочеш, але ти просто марнуєш енергію. Ти нічого не можеш зробити для тієї дитини. Брокбенка ніде не записано. Ні за що не засуджено. Ми навіть не знаємо, де вона чи як її...

– Її звати Захара, – сказала Робін.

І з жахом зрозуміла, що не говорить, а задушено пищить, що обличчя в неї червоне, в повіки вдарили сльози. Вона знов відвернулася – хоч і недостатньо швидко.

– Слухай, – м’яко мовив Страйк, але Робін дико махнула рукою, змушуючи його мовчати. Вона відмовлялася зриватися; трималася на самій можливості рухатися вперед, робити свою роботу далі.

– Я в нормі, – вимовила вона крізь зціплені зуби. – В нормі. Забудь.

Вона тепер не могла зізнатися, що Брокбенкове прощання здалося їй на диво погрозливим. «Маленька» – ось як він її назвав. Ніяка вона не маленька! Вона не зломлена, вона не дитина – вже ні, – але Захара, хай хто вона така...

Вона почула, як Страйк вийшов на сходовий майданчик, а тоді перед нею – від сліз усе пливло перед очима – з’явився великий рулон туалетного паперу.

– Дякую, – нерозбірливо сказала Робін, взяла папір зі Страйкової руки і висякалася.

Кілька хвилин тривала мовчанка. Робін час до часу промокала очі й сякалася, уникаючи погляду Страйка, а той уперто лишався у приймальні, не бажаючи йти до свого кабінету.

– Що? – нарешті не витримала Робін, знову розлютившись – просто тому, що він ото стоїть і дивиться.

Страйк широко всміхнувся. Попри все, Робін раптом відчула бажання засміятися.

– Ти тут весь ранок стоятимеш? – спитала вона, намагаючись говорити сердитим тоном.

– Hi, – відповів Страйк, досі всміхаючись. – Просто хотів тобі дещо показати.

Він покопався в наплічнику і видобув глянцевий проспект – рекламу нерухомості.

– Це від Елін, – пояснив він. – Учора ходила дивитися той комплекс. Хоче купити там квартиру.

Де й подівся весь сміх. З якого дива Страйк вирішив, що Робін це підбадьорить – новина, що його подружка планує купити абсурдно дорогу квартиру? Чи, може, він хоче оголосити (крихкий настрій Робін почав розвалюватися), що вони з Елін тепер житимуть разом? Перед очима промайнуло, ніби кадри з кінофільму: квартира нагорі порожня, Страйк живе у розкошах, вона сама – в якійсь коробочці на краю Лондона шепоче в мобільний, щоб власниця-веганка, бува, не почула.

Страйк поклав брошуру на стіл перед нею. На обкладинці була висока модерна вежа, увінчана дивним, схожим на щит обличчям, у якого трьома очима сиділи турбіни. Фото було підписано: «Комплекс „Ярус”, найжаданіше житло в Лондоні».

– Бачиш? – спитав Страйк.

Його тріумфальний вигляд понад усяку міру засмутив Робін, почасти через те, що зовсім не в стилі Страйка було зловтішатися через чужі розкоші, та не встигла вона нічого сказати, як у двері постукали.

– Чорти б тебе, – з відвертим подивом вимовив Страйк, впускаючи Шпеника. Той зайшов, клацаючи пальцями і несучи з собою знайомий сопух цигаркового диму, канабісу й немитого тіла.

– Я тут був неподалік, – сказав він, несвідомо наслідуючи Ерика Вордла. – Знайшов його тобі, Куше.

Шпеник гепнувся на диван зі штучної шкіри, розкинувши ноги, і витягнув пачку «Мейферзу».

– Знайшов Віттакера? – спитав Страйк, охоплений головно шоком від того, що Шпеник устав так рано вранці.

– А кого ше я міг знайти? – поцікавився Шпеник, затягуючись цигаркою і відверто насолоджуючись справленим ефектом. – Кетфордський Бродвей. Хата над забігайлівкою. І та шворка з ним живе.

Страйк простягнув долоню і потиснув Шпенику руку. Попри золотий зуб і шрам, який покрутив йому верхню губу, їхній гість усміхався дивно хлоп’ячою усмішкою.

– Будеш каву? – спитав у нього Страйк.

– А чо’ ні, – відповів Шпеник, явно налаштований насолодитися сяйвом свого тріумфу. – Еге ж? – весело додав він, звертаючись до Робін.

– Так, дякую, – скуто всміхнулася та і повернулася до невідкритих листів.

– Ось тобі й пощастило, – стиха мовив до Робін Страйк, поки гуркотів чайник, а Шпеник, нічого не помічаючи, курив і дивився повідомлення на телефоні. – Всі троє в Лондоні. Віттакер у Кетфорді, Брокбенк у Шордичі, а Лейнг, як нам тепер відомо, в Елефант-енд-Каслі – чи принаймні був там три місяці тому.

Робін погодилася була, а тоді зрозуміла, що не розуміє.

– Звідки ми знаємо, що Лейнг в Елефант-енд-Каслі?

Страйк постукав по глянцевому проспекту на столі перед нею.

– А нащо б я це тобі показував?

Робін не уявляла, про що це він. Не розуміючи, кілька секунд дивилася на проспект, а тоді його значення нарешті дійшло до неї. Срібні панелі пересипали уривчасті лінії темних вікон по всій поверхні заокругленої колони: це тло виднілося за Лейнгом, який стояв на бетонному балконі.

– О, – слабким голосом вимовила вона.

Страйк не збирається жити з Елін. Робін не розуміла, чому знову червоніє. Емоції, здається, геть не коряться їй. Що це з нею взагалі таке? Вона крутнулася на комп’ютерному стільці й знов зосередилася на пошті, ховаючи обличчя від обох чоловіків.

– Не знаю, чи при мені досить бабосів, щоб тобі заплатити, Шпенику, – сказав Страйк, зазираючи в гаманець. – Прогуляюся з тобою до банкомата.

– Без проблем, – відповів Шпеник і нахилився над смітником біля столу Робін, щоб струснути попіл. – Треба поміч з Віттакером – ти знаєш, де мене шукати.

– Так, дякую. Але гадаю, що я сам упораюся.

Робін потягнулася до останнього конверта у стосі – жосткого, з якимось потовщенням у кутку, ніби там була поштівка з якимсь незвичним елементом. Починаючи відкривати листа, Робін помітила, що його адресовано їй, а не Страйку. Вона зупинилася, з сумнівом глянула на конверт. На ньому були надруковані її ім’я й адреса офісу. Штамп центрального Лондона; надіслано напередодні.

Голоси Страйка і Шпеника підносилися й опадали, але вона не чула, що вони говорять.

«Це нічого, – сказала до себе Робін. – Ти перенервувала. Це не може статися знову».

Ковтнувши клубок у горлі, вона розпечатала конверт і обережно дістала листівку.

Там була репродукція картини Джека Веттріано; білявка у профіль сидить на стільці, оповитому чохлом. Вона тримає у руках чашку чаю, а довгі ноги в панчохах і туфлях на шпильці схрестила й поклала на табурет перед собою. Спереду на картці нічого не було. Предмет, який крізь конверт намацала Робін, було прикріплено з внутрішнього боку.

Страйк і Шпеник усе говорили. У ніздрі їй ударив запах гниття, перебивши сопух від Шпеникового тіла.

– О Боже, – тихо вимовила Робін, але жоден з чоловіків її не почув. Вона перевернула листівку з роботою Веттріано.

На звороті листівки у кутку було скотчем прикріплено підгнилий палець з ноги.

І ретельно, великими літерами видруковано слова:

ВОНА ПРЕГАРНА, МОВ НОГА

Робін кинула листівку на стіл і підскочила. Ніби у сповільненій зйомці, розвернулася до Страйка. Той глянув на її вражене обличчя, тоді на безсоромний предмет на столі.

– Відійди звідти.

Робін скорилася. Гі трусило, нудило; кортіло, щоб тут не було Шпеника.

– Шо? – повторював Шпеник. – Шо? Шо там? Шо?

– Хтось надіслав мені відрізаний палець, – відповіла Робін зібраним голосом, який їй не належав.

– Та ти в біса жартуєш, – сказав Шпеник, зі щирою цікавістю рушаючи вперед.

Страйк фізично не дав Шпенику взяти листівку, яка лежала там, де випала з пальців Робін. Страйк упізнав фразу «Вона прегарна, мов нога». То була назва іншої пісні «Блу ойсте калт».