Внизу коментатор Великих національних перегонів з характерною гугнявістю казав щось нерозбірливе, її брат чимдалі гучніше вболівав за свого коня, а Робін усе переглядала форуми, шукаючи згадки про Страйка, а ще – зв’язки між цим конкретним збоченням і насильством.

Робін відзначила, що жодного з авторів форумних фантазій про ампутантів і ампутацію не принаджували насильство чи біль. Навіть чоловік, чия сексуальна фантазія полягала в одночасному відрізанні ніг собі й своєму другові, дуже чітко пояснював: власне процес відрізання – то лише необхідність, щоб мати кукси.

Чи здатна людина, яку принаджує Страйк як ампутант, відрізати жінці ногу і відіслати йому? Мабуть, з презирством подумала Робін, Метью дійшов би саме такого висновку, бо, на думку Метью, людина настільки дивна, що її збуджують кукси, має бути достатньо божевільною і для того, щоб розчленувати іншу людину: власне, Метью таке видалося б дуже вірогідним.

Однак, наскільки Робін пам’ятала зміст листа «РЛ» і наскільки зрозуміла з фантазій інших акротомофілів, вірогідно, пропонована «компенсація» викличе в Страйка відразу більшу, ніж сама ампутація.

Звісно, «РЛ» може виявитися і акротомофілом, і психопатом воднораз...

– ТАК! ЧОРТ! ТАК! П’ЯТЬ СОТЕНЬ! – закричав Мартін. З коридору почулося ритмічне гупання: вочевидь, вітальню Мартін знайшов затісною для виконання переможного танцю. Раунтрі прокинувся, підскочив, сонно загавкав. Гамір був такий, що Робін не почула, як підійшов Метью; ось той відчинив двері. Робін автоматично заклацала мишкою, виходячи з сайтів, присвячених фетишизації ампутантів.

– Привіт, – сказала вона. – Я так розумію, Баллабригс прийшов першим.

– Так, – відповів Метью.

Вдруге за день він простягнув руку. Робін відклала ноутбук, Метью допоміг їй підвестися, обійняв. Тепло його тіла принесло їй полегшення, спокій. Вона б не витримала ще одного вечора за сварками.

Аж тут Метью відсунувся, втупивши погляд у щось за її спиною.

– Що?

Робін кинула оком на ноутбук. Просто посередині яскраво-білого екрана з текстом у рамочці великими літерами було написано визначення:

Акротомофілія (іменник)

Сексуальна девіація, яка відрізняється насолодою від фантазій або актів за участі людини з ампутованою кінцівкою.

Коротка пауза.

– Скільки коней загинуло? – нервово спитала Робін.

– Двоє, – відповів Метью і вийшов з кімнати.

О восьмій тридцять вечора в неділю Страйк стояв під Юстонським вокзалом і курив останню цигарку на наступні дев’ять годин – до прибуття в Единбург.

Елін була не рада, що він проґавить вечірній концерт, отож натомість більшу частину дня вони провели в ліжку, й така альтернатива Страйка дуже влаштовувала. Красуня Елін, зібрана і досить-таки холодна поза спальнею, в спальні ставала набагато відкритішою. Спогади про певні еротичні образи та звуки (алебастрова шкіра, мокра від його цілунків, розтулені у стогоні бліді губи) додавали нікотину особливого смаку. Курити в мальовничій квартирі Елін на Кларенс-Терресі було заборонено, бо її маленька дочка страждала на астму. За посткоїтальний десерт Страйкові стала боротьба зі сном, коли Елін на відеомагнітофоні у спальні поставила запис свого виступу на передачі про композиторів романтичної доби.

– Знаєш, ти схожий на Бетховена, – задумливо повідомила вона, коли камера взяла великий план мармурового бюста композитора.

– Зі зламаним носом, – озвався Страйк. Йому вже таке казали.

– А чому, власне, ти їдеш до Шотландії? – спитала Елін, коли він пристібав протез, сидячи на ліжку. Гі спальня була оздоблена у кремово-білих тонах і не мала й натяку на гнітючу аскетичність гостьової кімнати в оселі Ніка й Ільзи.

– Маю там зачіпку в розслідуванні, – відповів Страйк, хоч і чудово розумів, що перебільшує. Він не мав нічого, крім власної підозри у причетності Дональда Лейнга чи Ноеля Брокбенка до відрізаної ноги. Хай там як, навіть попри мовчазний жаль за витраченими на мандрівку трьома сотнями, Страйк вважав своє рішення правильним.

Затоптавши недопалок п’ятою штучної ноги, Страйк рушив на станцію, купив собі поїсти в супермаркеті й піднявся у вагон нічного поїзда.

Купе на одного зі складаним умивальником і вузьким ліжком було крихітне, але за час армійської служби Страйк спав у значно менш зручних умовах. Було приємно виявити, що його шість футів і три дюйми зросту на ліжку якраз вміщаються, та й пересуватися в тісному просторі без протеза було зручно. Єдиною бідою було опалення в купе: у квартирі під дахом Страйк підтримував температуру, яку всі знайомі жінки знаходили зимною... хоча жодна жінка в нього на горищі не ночувала. Елін квартири навіть не бачила; Люсі, сестру, Страйк не запрошував, щоб не руйнувати її ілюзій щодо великих грошей, які він нині буцімто заробляє. Власне, замислившись тепер над цим питанням, Страйк збагнув, що в квартиру заходила всього одна жінка – Робін.

Поїзд різко зрушив з місця. За вікном замиготіли лави, колони. Страйк сів на ліжко, розгорнув перший багет з беконом і підкусив великий шматок. Згадалося, як Робін сиділа за столом у нього на кухні – бліда, перелякана. Він порадів, що нині вона вдома у Мессемі, де жодне лихо її не спіткає: хоч про одне можна не турбуватися.

Нинішня ситуація була дуже знайома. Страйк ніби знову служив у армії і найдешевшим транспортом їхав через Великобританію до штабу відділу спеціальних розслідувань в Единбурзі. Він ніколи не мав там постійного призначення і тільки знав, що офіс розміщується в замку, який височіє на скелястому пагорбі посеред міста.

Пізніше, сходивши до вбиральні в кінці коридору (поїзд хитало), Страйк роздягнувся до трусів і ліг, не накриваючись. Треба поспати чи хоч подрімати. Хитання поїзда заколисувало, але спека і постійні зміни швидкості повсякчас виривали його зі сну. Відколи «вікинг», у якому його везли, підірвався на дорозі в Афганістані й у Страйка не стало половини ноги і двох колег, йому важко було перебувати в машині, коли за кермом хтось інший. Тепер виявилося, що ця легка фобія поширюється на поїзди. Свист іншого потяга, що пролітає за вікнами, тричі будив Страйка, мов сирена; коли поїзд хилився, закладаючи поворот, на думку спадало жахіття: ось цей металевий монстр перекидається, котиться, розбивається, розпадається на шматки...

Поїзд заїхав на вокзал Единбург-Вейверлі о п’ятій п’ятнадцять, але сніданок подали тільки о шостій. Страйк прокинувся, коли почув, як провідник ходить вагоном і роздає таці. Коли Страйк відчинив двері, стоячи на одній нозі, юнак у формі аж зойкнув від подиву, тоді кинув погляд на протез, що лежав на підлозі у Страйка за спиною.

– Даруй, чоловіче, – мовив він із сильним акцентом уродженця Глазго, відводячи погляд від протеза і дотумкавши, що пасажир не відрубав собі ногу. – От конфуз!

Страйк, якого це розсмішило, взяв тацю і зачинив двері. Після безсонної ночі йому хотілося покурити, а не їсти розігрітий і ніби гумовий круасан, тож він пристебнув протез і заходився одягатися, присьорбуючи каву. У прохолодний шотландський ранок він вийшов одним з перших.

Вокзал розміщувався так, що виникало дивне відчуття – ніби стоїш на дні прірви. Крізь гофровану скляну стелю Страйк бачив обриси темних готичних будівель, що височіли над ним. Він знайшов місце біля стоянки таксі, де Гардакр обіцяв його забрати, сів на холодну металеву лаву, поклав наплічник біля ніг і закурив.

Гардакр приїхав тільки за двадцять хвилин, і щойно Страйк побачив його машину, як почувся дуже незатишно. Він так радів, що не доведеться платити за оренду авто; питати у Гардакра, що в нього за машина, видавалося недоречним.

«,,Міні“. Чорт, це ,,міні“...»