Потягнувши за клямку лівою рукою, він завагався.
– А, пішло воно все, – видихнув Страйк до себе і як міг тихенько відчинив двері.
Його зустрів аромат троянд: білі ружі Йоркширу квітнули у високих вазах і прикрашали краї лавок, на яких тіснилися гості. До самого вівтаря тягнувся ліс яскравих капелюхів. Мало хто помітив Страйка, коли той прочовгав усередину, але хто помітив – почали витріщатися. Він боком посунув уздовж задньої стіни, поглядаючи в бік вівтаря.
Робін мала вінець з білих троянд на довгому хвилястому волоссі. Її обличчя Страйк не бачив. Лубка на її руці не було, і навіть звідси він роздивився довгий пурпуровий шрам, що збігав по її руці.
– Чи ти, – почувся дзвінкий голос невидимого вікарія, – Робін Венеція Еллакотт, береш цього чоловіка, Метью Джона Канліффа, за свого законного чоловіка, щоб бути з ним поруч від сьогодні й до...
Виснажений, напружений, зосереджений на Робін, Страйк навіть не помітив, як близько підійшов до букета у високій тюльпаноподібній бронзовій вазі.
– ...в радості й у горі, в багатстві й у бідності, в недузі й при здоров’ї, поки смерть...
– Ой чорт, – сказав Страйк.
Букет, на який він налетів, перекинувся – ніби у сповільненій зйомці – і з оглушливим брязкотом упав на підлогу. І гості, і пара озирнулися на нього.
– Я... Боже, вибачте, – безнадійно мовив Страйк.
Десь у центрі зібрання засміявся чоловік. Більшість гостей негайно розвернулася до вівтаря, але кілька гостей ще супилося на Страйка і не одразу спам’яталося.
– ...не розлучить вас, – з терпінням святого закінчив вікарій.
Чарівна наречена, яка не всміхнулася жодного разу за цілу службу, раптом просяяла.
– Так! – дзвінким голосом сказала Робін, глянувши просто у вічі не своєму новоспеченому чоловіку, що з кам’яним обличчям стояв поруч, а побитій і закривавленій людині, яка щойно перекинула її квіти.
Подяки
Не пам’ятаю, щоб отримувала таке задоволення від літератури, як під час роботи над романом «Кар’єра лиходія». Це дивно – не тільки тому, що його тема страшна, а ще й тому, що в ці дванадцять місяців я була страшенно зайнята і мусила перемикатися між різними проектами, а так працювати я не люблю. І все-таки Роберт Ґалбрейт завжди був ніби моїм персональним ігровим майданчиком, і цього разу теж не підвів.
Я маю подякувати моїй звичайній команді за те, що ця моя вже не таємна особистість продовжує приносити стільки задоволення, а саме: моєму незрівнянному редакторові Девіду Шеллі, який став хрещеним батьком уже чотирьох моїх романів і завдяки якому процес редагування такий плідний; моєму чудовому агентові й другові Нілу Блеру, що від самого початку непохитно підтримував Роберта; Дібі й SOBE – за те, що дали мені виїсти всенькі ваші військові мізки; Back Door Man – за що, краще не казати; Аманді Дональдсон, Фіоні Шапкотт, Анджелі Мілн, Крістін Коллінвуд, Саймону Брауну, Кайсі Тієнсу й Дані Кемерон, без чиєї важкої праці я б не мала часу на власну роботу; і команді мрії – Маркові Гатчинсону, Нікі Стоунгілл і Ребецці Солт, без яких, правду кажучи, мені б настав кінець.
Особливо дякую членові парламенту, який надав мені можливість відвідати 35 секцію Британського Відділу спеціальних розслідувань Королівської військової поліції в Единбурзькому замку.
Дякую також двом поліціянткам, що не арештували мене, коли я робила фото периметру атомної станції у Барроу-ін-Фернесі.
Всім авторам текстів, що колись працювали з «Blue Oyster Cult», за такі чудові пісні й дозвіл використати їхні вірші в цьому романі.
Моїм дітям – Децці, Дейві та Кензу: люблю вас так, що бракне слів, і хочу подякувати за розуміння в ті моменти, коли письменницький свербіж ставав особливо нестерпним.
І останнє і найважливіше: дякую, Ніле. Ніхто не допомагав мені під час роботи над цією книжкою так, як ти.
