Як, питав себе Страйк, ця нога вплине на бізнес, у розбудову якого він вклав стільки зусиль? На думку спадало лише, що наслідки будуть відчутні. Пошук в інтернеті – ось жорстокий барометр статусу. Досить швидко «Гугл» на запит «Корморан Страйк» видаватиме не дифірамби двом його найвідомішим і найуспішнішим розслідуванням, а той страшний факт, що цьому чоловікові надіслали частину людського тіла, що цей чоловік має принаймні одного вкрай неприємного ворога. Страйк гадав, що непогано розуміє громадськість – чи принаймні ту її невпевнену, налякану й сердиту частину, яка годує приватних детективів, і був певний, що ці люди не потягнуться до агенції, в яку поштою надсилають відрізані ноги. В кращому разі, клієнти вирішать, що їм з Робін досить своїх проблем; у гіршому – що через необачність і некомпетентність детективи влізли у щось понад свої можливості.

Страйк уже збирався вимкнути комп’ютер, але передумав і з неохотою (навіть більшою, ніж коли думав пошукати фото своєї матері голяка) набрав «Британі Брокбенк».

Кілька таких знайшлося у «Фейсбуці», кілька в «Інстаграмі»; працювали на компанії, про які Страйк і не чув, викладали селфі. Він уважно розглянув фото. Всім було за двадцять – стільки нині мало бути і їй. Можна було відкинути чорношкірих Британі, але неможливо було визначити, котра з брюнеток, білявок і рудих, вродливих чи негарних, усміхнених, сумних, заскочених зненацька, була потрібна йому. Жодна не носила окулярів. Соромиться

фотографуватися в них? Зробила лазерну корекцію зору? Може, вона взагалі уникає соцмереж. Страйк пам’ятав, що Британі хотіла змінити ім’я. А може, причина відсутності страшніша, і Британі просто мертва.

Страйк знову глянув на годинник: час іти перевдягатися.

«То не може бути вона, – сказав він собі, а тоді: – Хай це буде не вона».

Бо якщо це Британі, то винен він.

Того вечора дорогою додому Робін була незвично напружена й уважна. Кожного чоловіка у вагоні вона потай порівнювала зі спогадом про високу постать у чорній шкірі – постать, що передала їй страшний пакунок. Худорлявий азіат у дешевому костюмі з надією усміхнувся, коли вона глянула на нього вже втретє; після цього Робін втупила очі в телефон і переглядала – коли був сигнал – сайт «Бі-Бі-Сі», точно як Страйк задаючись питанням про те, коли вже нога потрапить у новини.

За сорок хвилин після виходу з роботи Робін зайшла до великого супермаркету біля своєї станції метро. Холодильник удома був майже порожній. Метью не любив ходити по харчі, а ще (хоч і заперечував це під час останньої сварки) вважав, що Робін, яка приносить у дім менш як третину бюджету, має виконувати побутову роботу, яка Метью не до душі.

Самотні чоловіки складали в кошики й возики готові страви. Жінки після роботи швидко хапали локшину, з якої легко приготувати вечерю для родини. Виснажена молода мати з плачучим немовлям у елінгу кружляла між полицями, мов сонний метелик, і ніяк не могла зібратися на думці; в її кошику був тільки пакет моркви. Робін повільно ходила крамницею, почуваюсь дивно знервованою. Поруч не було нікого схожого на чоловіка у чорній шкірі, ніхто не чатував, не фантазував про те, щоб відрізати ноги Робін...

«Відрізати ноги мені».

– Даруйте! – мовила сердита жінка середніх літ, тягнучись до сосисок. Робін вибачилася й відсунулася вбік, з подивом виявивши в себе в руках пакет курячих стегенець. Кинувши стегенця у свій возик, вона рушила на інший бік супермаркету, де знайшла трохи спокою серед вин та інших спиртних напоїв. Тут вона дістала мобільний і набрала Страйка. Той відповів після другого дзвінка.

– Ти в нормі?

– Так, звісно...

– Де ти?

– У «Вейтроузі».

Невисокий лисуватий чоловік вивчав полицю з хересами просто поруч з Робін; його очі були на одному рівні з її грудьми. Коли Робін відсунулася, чоловік рушив за нею. Робін кинула на нього сердитим оком; той почервонів і відійшов.

– Так, у «Вейтроузі» ти маєш бути в безпеці.

– М-м, – озвалася Робін, дивлячись у спину лисуватому чоловіку. – Слухай, це, може, і дурня, але я тут згадала: нам за останні кілька місяців приходило двійко дивних листів.

– Листи від психів?

– Припини.

Робін завжди протестувала проти такого узагальнення. Відколи Страйк розкрив друге гучне вбивство, чудернацької кореспонденції побільшало. Найбільш адекватні адресанти просили грошей, гадаючи, що Страйк страшенно багатий. Ще були персонажі з особистими образами, за які вони просили Страйка помститись; інші поклали життя на доведення дивовижних теорій, ще інші мали потреби й бажання настільки складні й заплутані, що з їхніх листів тільки і можна було зрозуміти, що людина хвора. І нарешті («А оце дійсно психи», – казала на таке Робін) було трохи людей – чоловіків і жінок, – які вважали Страйка привабливим.

– Листи були тобі? – раптом посерйознішав Страйк.

– Ні, тобі.

Робін чула, як він, розмовляючи, ходить по своїй квартирі. Мабуть, іде сьогодні на побачення з Елін. Про ці стосунки Страйк ніколи не говорив. Якби одного дня Елін не зайшла до офісу, Робін і не знала би про її існування – може, навіть аж поки Страйк не прийшов би на роботу з обручкою на пальці.

– І що там писали? – спитав Страйк.

– Один лист був від дівчини, яка хотіла відрізати собі ногу. Вона просила поради.

– Повтори?

– Вона хотіла відрізати собі ногу, – чітко вимовила Робін, і жінка, яка роздивлялася рожеве, кинула на неї шокований погляд.

– Ісусе Христе, – пробурмотів Страйк. – І ти ще мені забороняєш називати їх психами. Гадаєш, вона це зробила і вирішила, що я маю про це знати?

– Я подумала, що такий лист може виявитися значущим, – твердо відповіла Робін. – Деякі люди дійсно прагнуть щось собі відрізати, це відоме явище в медицині й називається... ні, не «от психи», – додала вона, вгадавши репліку Страйка, і той засміявся. – І був ще лист від людини, яка поставила в підписі свої ініціали: довгий лист, та людина писала там про твою ногу і що хоче тобі її компенсувати.

– Якби йшлося про компенсацію мені, надіслали б, гадаю, чоловічу ногу. Я, знаєш, мав би дурнуватий вигляд...

– Припини, – заперечила Робін. – Не смій жартувати. Не знаю, як ти це можеш!

– Не знаю, як ти не можеш, – відповів Страйк досить м’яко.

Робін почула знайомий шурхіт, а тоді дзвін.

– Ти зазираєш у шухляду з психами!

– Не знаю, чи можна так казати, Робін, – «шухляда з психами». Якась неповага до осіб з психічними розладами...

– Побачимося завтра, – мимохіть усміхнулася Робін і повісила слухавку, в якій лунав сміх Страйка.

Виснаженість, яку Робін відчувала цілий день, знову набігла на неї, поки вона блукала супермаркетом. Дуже важко було вирішити, що б його попоїсти; якби хтось їй склав список продуктів, все було б набагато легше. Подібно до працюючих матерів, які брали щось просте, Робін здалася і купила локшину. В черзі на касі вона опинилася просто за молодою жінкою, чиє дитя нарешті наплакалося і тепер спало мертвим сном, розкинувши кулачки і міцно заплющивши очі.

– Такий гарненький, – вирішила підтримати молоду маму Робін.

– Коли спить, – мляво усміхнулася жінка.

Додому Робін прийшла вже геть знесилена. На її подив, Метью стояв посеред вузького коридору і чекав на неї.

– А я купив продукти! – оголосив він, і Робін побачила у нього в руках чотири повні пакети і почула розчарування в голосі, бо зусилля не оцінили. – Я тобі написав есемеску, що зайду у «Вейтроуз»!

– Мабуть, проґавила, – відповіла Робін. – Пробач.

Напевно, вона якраз розмовляла по телефону зі Страйком. Може, вони з Метью навіть були в крамниці водночас, але ж вона більшу частину часу ховалася серед спиртного.