Метью рушив уперед, розкриваючи обійми, і притягнув її до себе; ті обійми мимоволі здалися Робін широким жестом, що її розсердило. І все-таки Метью був такий гарний – у цьому темному костюмі, з зачесаною назад густою світло-каштановою чуприною.
– Мабуть, ти так злякалася, – пробурмотів він, торкаючись теплим диханням її волосся.
– Злякалася, – погодилася вона, обіймаючи його за пояс.
Спокійно повечеряли локшиною, не згадуючи ні про Сару Шедлок, ні про Страйка, ні про Жака Бурґера. Ранкове люте бажання змусити Метью визнати, що то Сара, а не вона просторікувала про кучері, вигоріло. Робін вирішила, що її зрілу терплячість винагороджено, коли Метью мовив вибачливим тоном:
– Мені після вечері треба буде трохи попрацювати.
– Без проблем, – відповіла Робін. – Я все одно хотіла лягти раніше.
В ліжко вона взяла чашку низькокалорійного гарячого шоколаду та примірник «Грації», але зосередитися не виходило. За десять хвилин Робін встала, взяла ноутбук, принесла його в ліжко і погуглила Джефа Віттакера.
Вона вже проглядала цю статтю на «Вікіпедії» під час чергового винуватого вивчення Страйкового минулого, але тепер читала значно уважніше. Стаття починалася зі знайомої преамбули:
Ця стаття має численні недоліки.
Ця стаття потребує додаткових посилань для верифікації.
Ця стаття може містити оригінальне дослідження.
Джеф Віттакер
Джеф Віттакер (нар. 1969) – музикант, відомий головно за шлюбом із суперґрупі сімдесятих Ледою Страйк, у вбивстві якої його було обвинувачено у 1944 Віттакер є онуком дипломата сера Рендольда Віттакера, Лицаря-командора Найвидатнішого ордена Святого Михайла та Святого Георгія.
Ранні роки
Віттакера виховували дідусь і бабуся. Матері, яка народила його в підлітковому віці, діагностували шизофренію.[потрібне цитування] Віттакер не знав свого батька.[потрібне цитування] Його виключили зі школи Ґордонстоун за погрози ножем працівнику.[потрібне цитування] Віттакер стверджує, що після виключення дідусь на три дні замкнув його в сараї, але дідусь відкидає це звинувачення.[2] Віттакер втік з дому і деякий час у підліткові роки мешкав на вулиці. Він також стверджує, що працював гроба-[потрібне цитування]
Музична кар’єра
Віттакер грав на гітарі й писав тексти для кількох гуртів у жанрі треш-металу в кінці вісімдесятих – на початку дев’яностих, включаючи «Restorative Art», «Devilheart» і «Necromantic».[3][4]
Особисте життя
У 1991 році Віттакер познайомився з Ледою Страйк, колишньою дівчиною Джонні Рокбі та Рика Фантоні. Вона працювала в компанії звукозапису, яка планувала записати «Necromantic». [потрібне цитування] Вітакер і Страйк одружилися у 1992. У грудні того самого року вона народила сина, Світча ЛаВея Блума Віттакера.[5] У 1993 Віттакера вигнали з «Necromantic» за вживання наркотиків.[потрібне цитування]
Коли Леда Віттакер померла через передозування героїну в 1994, Віттакера було звинувачено в її вбивстві. Його визнали невинним. [6][7][8][9]
У 1995 році Віттакера повторно арештували за озброєний напад і спробу викрадення сина, яким опікувалися дідусь і бабуся Віттакера. Його засудили на умовний строк за напад на свого дідуся. [потрібне цитування]
У 1998 Віттакер погрожував ножем колезі й отримав три місяці в тюрмі.[10][11]
У 2002 Віттакера засудили за перешкоджання законному похованню. Карен Абрагам, з якою Віттакер проживав, померла від серцевого нападу, й Віттакер місяць протримав її тіло у спільному помешканні.[12][13][14]
У 2005 Віттакер отримав тюремний строк за торгівлю креком.[15]
Робін перечитала сторінку двічі. Цього вечора їй важко було зосередитися. Інформація ніби зіслизала з поверхні її розуму, не всотуючись. Окремі частини історії Віттакера вирізнялися серед інших відвертою дивовижністю. Навіщо місяць ховати труп? Віттакер боявся, що його знову звинуватять у вбивстві, чи були інші причини? Трупи, кінцівки, шматки мертвого тіла... Робін відпила шоколад і скривилася. На смак він був мов ароматизований пил; панує думка, що у весільній сукні слід бути стрункою, і Робін уже місяць не вживала справжнього шоколаду.
Вона поставила чашку на тумбочку, знову занесла пальці над клавіатурою та набрала «Джеф Віттакер суд».
Екран заповнили фото, на яких двоє різних Віттакерів заходили до двох різних судів і виходили з них, розділені вісьмома роками.
Молодий Віттакер, звинувачений у вбивстві дружини, мав зібрані у хвіст дреди. Він видавався досить-таки брутально-чарівливим у чорному костюмі й при краватці, вивищуючись над фотографами, що його оточили. Мав високі вилиці, бліду шкіру, дуже широко розставлені великі очі: такі очі могли б належати ошалілому від опіуму поету чи священику-єретику. Віттакер, якого засудили за перешкоджання похованню іншої жінки, того бурлацького шарму вже не мав. Він погладшав, постригся, відпустив бороду. Тільки широко розставлені очі не змінилися, а ще аура безкомпромісної зверхності.
Робін погортала фото. Скоро до світлин «Страйкового» Віттакера почали домішуватися фото інших Віттакерів у інших судах. Янголоподібний афроамериканець Джеф Віттакер подав у суд на сусіду, який кілька разів вигулював собаку в нього на газоні.
Чому Страйк вирішив, що колишній вітчим (дивно було так думати про нього, адже Віттакер був старший за Страйка всього на п’ять років) може надіслати йому ногу? Цікаво, коли Страйк востаннє бачився з чоловіком, який, на його думку, вбив його маму? Робін стільки не знала про шефа! Страйк не любив говорити про минуле.
Пальці Робін знову торкнулися клавіатури і набрали «Ерик Блум».
Перше, що спало їй на думку від погляду на світлини вбраного у шкіру рокера сімдесятих, це що він має волосся точно як у Страйка: густе, темне й кучеряве. Одразу згадалися Жак Бурґер і Сара Шедлок, і настрій від того не покращився. Робін хотіла пошукати ще двох чоловіків, що їх Страйк назвав серед вірогідних підозрюваних, але не могла пригадати їхніх імен. Дональд, а далі як? І ще таке дивнувате прізвище на «Б»... Зазвичай пам’ять у Робін була чудова. Страйк Незрідка робив їй компліменти з цього приводу. Чого не виходить згадати?
З іншого боку, а коли б і вийшло? З ноутбуком не дуже пошукаєш двох чоловіків, які можуть бути де завгодно. Робін досить давно вже працює у детективній агенції і чудово знає, що люди часто використовують псевдоніми, живуть на вулиці або у сквотах, орендують помешкання чи просто не вносять свої імена в електронні покажчики, тож за довідкою їх не знайдеш.
Задумано посидівши ще кілька хвилин, Робін – з відчуттям, ніби якось зраджує шефа – набрала в пошуковику «Леда Страйк», а тоді з глибокими докорами сумління додала «гола».
Фото було чорно-біле. Юна Леда піднесла руки над головою; темна хмара довгого волосся спадає їй на груди. Навіть на прев’ю Робін помітила курсивний шрифт над темним трикутником лобкового волосся. Примруживши очі (ніби якщо картинка буде трохи розмита, це якось пом’якшить суть її дій), Робін відкрила фото. Вона не хотіла збільшувати окрему ділянку, та й потреби не було. Слова «Панна з» чудово читалися і так.
По сусідству увімкнулася вентиляція у ванній. Здригнувшись, Робін згорнула сторінку, яку щойно роздивлялася. Метью останнім часом почав позичати у неї ноутбук, і кілька тижнів тому вона заскочила його за читанням її листування зі Страйком. Пам’ятаючи про це, вона відкрила пошуковик знову, стерла історію, потім відкрила налаштування і, трохи подумавши, змінила пароль на «DontFearTheReaper». Тепер не прочитає.
Вставши з ліжка, щоб вилити гарячий шоколад у раковину, Робін згадала, що нічого не пошукала про Теренса Маллі на прізвисько Кореш. Звісно ж, у поліції засобів знайти лондонського бандита набагато більше, ніж у неї чи у Страйка.
