Й от нарешті вийшла Секретарка – в супроводі старшої жінки, дуже на неї схожої.

«Бляха-муха!»

Що це вона робить – іде на стеження зі своєю мамцею? Знущання якесь. Іноді цілий світ ніби повставав проти нього, не давав робити бажане, притискав до землі. Чоловік у біса ненавидів це відчуття – коли всемогутність розсіюється, коли люди й обставини розносять її, роблячи з нього просто сумного й сердитого смертного. І комусь доведеться за це заплатити.

I have this feeling that my luck is none too good...

Blue Oyster Cult, “Black Blade”[31]

Коли вранці у четвер задзеленчав будильник, Страйк простягнув важке ручисько і так вдарив по кнопці на старому годиннику, що аж перекинув його на підлогу. Мружачись, він визнав, що проблиски сонця з-за тонких фіранок підтверджують верескливу заяву будильника. Спокуса перевернутися і спати собі далі була просто непереборна. Ще кілька секунд Страйк полежав, затуляючи очі рукою, відганяючи день, – а тоді з напівзітханням-напівстогоном відкинув ковдру. Намацуючи за хвильку клямку дверей ванної кімнати, Страйк подумав, що за останні п’ять ночей спав хіба по три години.

Як і передбачала Робін, відіславши її додому, Страйк мусив обирати, за ким стежити – за Платиною чи за Татом-Вар’ятом. Не так давно ставши свідком того, як останній наскочив на своїх синів і налякав їх до сліз, Страйк вирішив, що пріоритет у Тата. Лишивши Платину жити безневинним звичним життям, більшу частину тижня Страйк потай фотографував батька-переслідувача, світлина по світлині викриваючи чоловіка, який шпигував за своїми синами і чіплявся до них, коли матері не було поруч.

А коли не стежив за Татом-Вар’ятом, Страйк займався власними розслідуваннями. На його погляд, поліція діяла надто неквапно, тож (хоч і досі не маючи ані найменших доказів того, що до смерті Келсі Платт були причетні Брокбенк, Лейнг чи Віттакер), Страйк майже кожну вільну годину минулих п’ятьох днів віддавав ненастанній цілодобовій поліційній роботі. З такою самовідданістю він раніше працював лише в армії.

Тримаючи баланс на єдиній стопі, він відкрутив кран на душі й дозволив крижаній воді збудити себе, охолодити набряклі очі, пустити сироти по шкірі під темним волоссям на грудях, руках і ногах. Тільки й було доброго в цьому крихітному душі, що коли послизнешся, то падати не буде куди. Вимившись, Страйк пострибав назад до спальні, де енергійно витерся рушником і увімкнув телевізор.

Завтра мало відбутися королівське весілля, тож на всіх каналах розповідали про приготування до нього. Поки Страйк чіпляв протез, одягався, пив чай і їв тост, ведучі безперервно й захоплено розповідали про людей, які вже засіли в наметах під Вестмінстерським абатством і на дорозі до нього, і про кількість туристів, які з’їхалися до Лондона, щоб подивитися на церемонію. Страйк вимкнув телевізор і пішов униз, до офісу, широко позіхаючи і думаючи про те, наскільки сильно ця весільна лихоманка у ЗМІ зачіпає Робін. Страйк не бачив її з минулої п’ятниці, відколи прибув страшний сюрприз, прикріплений до листівки з картиною Джека Веттріано.

Хоча Страйк щойно випив велике горнятко чаю нагорі, він автоматично увімкнув чайник, коли зайшов до офісу, а тоді поклав на стіл Робін перелік стрип-клубів, закладів з контактними танцями і масажних салонів, який почав складати у вільний час. Коли повернеться Робін, треба буде попросити її шукати й обдзвонювати всі подібні місця в Шордичі – цю роботу вона зможе безпечно робити з дому. Якби тільки можна було домогтися від неї згоди, Страйк залюбки відіслав би її до Мессема з матір’ю. Цілий тиждень його переслідувала згадка про її біле обличчя.

Придушивши друге широке позіхання, Страйк упав за стіл Робін і почав переглядати пошту. Попри намір відіслати її додому, Страйк не міг дочекатися, коли знову її побачить. Він скучив за її присутністю в офісі, за її ентузіазмом, активним підходом до справи, за невимушеною добротою, а ще хотів розказати Робін про невеликий поступ, досягнутий у справі впертого переслідування трьох чоловіків, які нині займали його думки. На цю мить Страйк уже годин дванадцять провів у Кетфорді, сподіваючись побачити Віттакера, коли той заходитиме до своєї квартири над забігайлівкою на розі жвавої вулиці на задах Кетфордського театру чи виходитиме звідти. Навколо театру купчилися рибні крамниці, магазини перук, кафе й пекарні, і над кожним закладом була квартира на три вікна, розміщені трикутником. Тонкі фіранки оселі, де, на думку Страйка, мешкав Віттакер, були постійно запнуті. Вдень всюди на вулиці стояли столи з крамом, забезпечуючи Страйкові зручний сховок. Його ніздрі виповнювала суміш пахощів зі столу торговця ловцями снів і запаху риби, шматки якої було викладено на льоді на сусідньому столі, та Страйк заледве їх помічав.

Три вечори поспіль Страйк від чорного ходу театру, якраз навпроти квартири, спостерігав за вікнами, але бачив хіба тільки тіні, що рухалися за фіранками. А тоді ввечері в середу двері біля входу до забігайлівки відчинилися, і на вулицю вийшла зморена юнка. Брудне темне волосся було забране від виснаженого кролячого личка – блідого, з фіолетовими тінями, ніби в сухітниці. Вбрана вона була у вкорочений топ, сіру кофту з каптуром і легінси, в яких її худі ноги нагадували пару тросів. Міцно обійнявши себе руками за тонкий стан, вона увійшла до забігайлівки – натиснула всім тілом на двері, а тоді майже впала всередину. Страйк так швидко побіг до дверей, що встиг перехопити їх, і став у чергу просто за дівчиною.

Коли юнка дійшла до прилавку, продавець звернувся до неї на ім’я:

– Як ся маєш, Стефані?

– Нормас, – тихо відповіла вона. – Дві кока-коли, будь ласка.

У вухах, носі й губах вона мала численні сережки. Заплативши монетками, юнка пішла, низько похиливши голову і не дивлячись на Страйка. Той повернувся до свого темного одвірка через дорогу, де з’їв щойно куплену картоплю, не зводячи очей з освітлених вікон над забігайлівкою. Оскільки Стефані купила дві кока-коли, Віттакер має бути нагорі – може, валяється голяка на матраці; Страйк часто бачив його таким у свої підліткові роки. Страйк гадав був, що йому байдуже, та пульс пришвидшився на саму думку про те, що він, стоячи в черзі, був усього за кілька футів від того покидька, відділений від нього тільки деревом і тиньком благенької стелі. Страйк уперто вдивлявся у вікна, аж поки десь о першій ночі світло не згасло; Віттакер так і не з’явився.

З Лейнгом теж не таланило. Уважний перегляд вулиць на гугл-картах виявив, що балкон, на якому рудочубий Лейнг позував для свого благодійного фото, належав квартирі у Воллстон-Клоузі – власне, сквоту; то був занедбаний багатоквартирний будинок, що розташувався неподалік «Ярусу». Ані телефонна книга, ані перелік виборців не містили жодного Лейнга в тій місцині, але Страйк плекав надію, що той таки живе там у когось у гостях чи винаймає квартиру без телефону. Вечір вівторка він присвятив спостереженню за квартирами; навіть узяв із собою окуляри нічного бачення, щоб зазирнути в темряві в незапнуті вікна квартир, але не бачив, щоб шотландець заходив, виходив чи ходив усередині. Не маючи бажання видати себе Лейнгу, Страйк не став розпитувати сусідів, але вдень чатував під цегляними арками залізничного мосту поруч з будинком, де забудова утворювала ніби тунелі. Тут примостилися дрібні підприємства: еквадорське кафе, перукарня. Страйк мовчки їв і пив поруч з життєрадісними південноамериканцями, вирізняючись з-поміж них похмурою замкненістю.

Ще одне Страйкове позіхання переросло у втомлений стогін. Він розтягнувся на комп’ютерному стільці Робін і не почув гупання кроків унизу сходів. Поки він зрозумів, що хтось іде, і глянув на годинник: як на Робін, точно було зарано, бо вона обіцяла прийти по одинадцятій, коли посадить маму на поїзд, – на стіні за матовим склом уже виростала тінь. У двері постукали, і, на превеликий подив Страйка, в офіс зайшов Вторак.