Цей череватий бізнесмен середніх літ був помітно багатший, ніж можна було виснувати з його пом’ятого вигляду. Його обличчя – абсолютно ніяке, ані привабливе, ані потворне – сьогодні перекрутила гримаса занепокоєння.

– Вона мене кинула, – без жодних преамбул повідомив він Страйкові.

І впав на диван зі штучної шкіри; вихопився звук, ніби хтось перднув, що заскочило Вторака зненацька – вдруге за цей день, як здогадався Страйк. Мабуть, для чолов’яги то був шок – що його кидають; зазвичай він збирав докази невірності й презентував їх черговій білявці, розриваючи стосунки. Що краще Страйк вивчав свого клієнта, то більше мав певності, що для Вторака то якась варіація на тему вершини сексуального задоволення. Чолов’яга уособлював дивну суміш мазохіста, вуаєриста і фанатика контролю.

– Та ви що? – озвався Страйк, стаючи на ноги і йдучи до чайника; йому треба було кофеїну. – Ми за нею уважно стежили, і жодних ознак іншого чоловіка не було.

Насправді протягом тижня він не займався Платиною, тільки приймав дзвінки від Лінор – і то частину перевів на автовідповідач, бо стежив за Татом-Вар’ятом. А чи всі ті повідомлення він прослухав? Страйк дуже сподівався, що Лінор ніде не попереджала про іншого багатія, готового оплатити Платині студентські витрати в обмін на певні привілеї, бо інакше з грошима Вторака можна буде попрощатися навічно.

– А чого тоді вона мене кинула? – спитав Вторак.

«Бо ти йолоп кінчений».

– Ну, я не можу заприсягтися, що іншого немає, – відповів Страйк, ретельно добираючи кожне слово; водночас він сипав у горнятко розчинну каву. – Я тільки кажу, що вона вкрай розумно його ховає, якщо він є. Ми стежили за кожним її кроком, – збрехав він. – Кави?

– Я собі гадав, що ви маєте старатися! – пробурчав Вторак. – Ні, я розчинної не вживаю.

У Страйка задзвонив мобільний. Той дістав його з кишені, глянув, хто дзвонить: Вордл.

– Перепрошую, маю відповісти, – сказав Страйк набурмосеному клієнту. І прийняв дзвінок.

– Привіт, Вордле.

– Маллі можна виключити, – повідомив Вордл.

Те, що секунду чи дві ці слова для Страйка нічого не означали, було ознакою його крайньої виснаженості. Тоді дійшло: Вордл говорить про бандита, який одного разу відрізав чоловіку прутень; Вордл здавався впевненим, що саме він, вірогідно, надіслав ногу.

– А, Кореша – ясно, – озвався Страйк, показуючи, що слухає. – Отже, виключено?

– Він не міг того зробити. Коли її вбили, він був у Іспанії.

– В Іспанії, – повторив Страйк.

Вторак побарабанив товстими пальцями по бильцю дивана.

– Ага, – провадив Вордл. – На Менорці, щоб його.

Страйк зробив ковток кави – такої міцної, ніби вилив кип’яток просто у бляшанку. У скронях почав наростати біль. Від мігреней Страйк страждав рідко.

– Але у нас є прогрес по тих двох фото, що я тобі показував, – провадив Вордл. – Хлопець і дівчина, які писали на сайті для божевільних, де Келсі про тебе розпитувала.

Страйк так-сяк пригадав ті фотографії: молодик з косими очима і чорнокоса жінка в окулярах.

– Поговорили з ними, але жоден не спілкувався з нею живцем – тільки онлайн. Плюс у хлопця залізне алібі на дату смерті – працював на подвійній зміні в « Асді» у Лідсі. Ми перевірили.

Але, – додав Вордл, і Страйк зрозумів, що поліціянт підводить до чогось, на його погляд, корисного, – на тому форумі висів один тип, називав себе «Девоті», і всіх від нього трохи трусило. Він розпитував жінок про те, де саме вони хочуть ампутацію, і наче старався з ними зустрітися. Останнім часом затих. От намагаємося вистежити.

– Ага, – озвався Страйк, чудово відчуваючи, як чимдалі сильніше дратується Вторак. – Може бути корисним.

– Так, і я забув про того типа, який написав тобі листа, мовляв, у захваті від твоєї кукси, – додав Вордл. – Шукаємо його.

– Чудово, – сказав Страйк, не дуже розуміючи, що Вордл каже, але жестом показуючи Втораку, який уже хотів був вставати з дивана, що закінчує розмову. – Слухай, Вордле, я зараз не можу розмовляти. Краще пізніше.

Коли Вордл поклав слухавку, Страйк спробував умилостивити Вторака – той, чекаючи на закінчення телефонної розмови, встиг себе накрутити. Питання про те, що саме він може вдіяти з тим фактом, що дівчина покинула бізнесмена, детектив не поставив, бо не хотів геть занапастити бізнес. Присьорбуючи чорну, мов смола, каву і відчуваючи, як наростає біль у скронях, Страйк головно боровся з однією емоцію – палким бажанням послати Вторака під три чорти.

– То що, – питав клієнт, – ви будете з цим робити?

Страйк не знав, що саме пропонують йому: силоміць навернути Платину в старі стосунки, чи слідкувати за нею по всьому Лондону, щоб вистежити нового бойфренда, чи повернути Втораку гроші. Та не встиг він відповісти, як на сходах почулися кроки і жіночі голоси. Вторак тільки й устиг, що кинути на Страйка зляканий і питальний погляд, а тоді скляні двері відчинилися.

Робін здавалася вищою, ніж Страйк пам’ятав: вищою, гарнішою і якоюсь засоромленою. За нею – і за нормальних обставин цей факт зацікавив і розвеселив би його – стояла жінка, яка могла бути тільки її матір’ю. Трохи нижча на зріст і помітно ширша, вона мала таке саме рудувато-біляве волосся, такі самі сіро-блакитні очі й вираз доброчинної проникливості, добре знайомий начальнику Робін.

– О, я перепрошую, – вимовила Робін, побачивши Вторака, й різко зупинилася. – Ми можемо почекати внизу... ходімо, мамо...

Незадоволений клієнт підвівся з сердитим виглядом.

– Ні-ні, нічого, – мовив він. – Мені не призначено. Я піду. Страйку, лишився мій останній рахунок.

І він вийшов з офісу.

За півтори години по тому Робін з мамою мовчки сиділи в таксі, яке везло їх до вокзалу Кінгс-Кросс. Ліндина валіза злегка хиталася на підлозі.

Лінда наполягла на тому, що перед поверненням до Йоркширу має познайомитися зі Страйком.

– Ти на нього працюєш більше року. Звісно, він не буде проти, якщо я зазирну привітатися? Я хочу принаймні подивитися, де ти працюєш, щоб краще розуміти, коли ти розповідаєш про свій офіс...

Робін щосили опиралася, бентежачись на саму думку про те, щоб познайомити маму зі Страйком. Це було якось дитинно, недоречно, нерозумно. Особливо вона переймалася через страх, що мамин прихід утвердить Страйка в упевненості, що Робін надто налякана і не може працювати над справою Келсі.

Тепер Робін гірко жалкувала, що не змогла приховати свій переляк, коли надіслали листівку з Веттріано. Треба було подумати наперед і не показати страху, надто після того, як вона розповіла Страйкові про зґвалтування. Страйк сказав, що це нічого не змінює, але вона не вірила: Робін мала чималий досвід спілкування з людьми, які за неї вирішують, що для неї добре, а що ні.

Таксі огинало Іннер-Секрл, а Робін мусила нагадати собі: мама не винна в тому, що вони отак наскочили на Вторака. Треба було спершу подзвонити Страйкові. Насправді Робін просто сподівалася, що Страйк буде в себе нагорі чи взагалі деінде, і тоді можна буде показати Лінді офіс і не знайомити їх. Вона боялася, що коли подзвонити, Страйк навмисно прийде знайомитися, підбурений характерною сумішшю бешкетництва й цікавості.

Лінда зі Страйком теревенили, Робін готувала чай і свідомо нічого не казала. Вона сильно підозрювала, що однією з причин, які спонукали Лінду познайомитися зі Страйком, було бажання точно оцінити міру теплоти, яка існувала між ним і донькою. На щастя, Страйк вигляд мав жахливий – здавався років на десять старшим за свій справжній вік. Щетина на щоках, запалі очі – типовий його вигляд, коли Страйк не спить цілий тиждень. Лінді доведеться дуже постаратися, щоб і далі плекати упевненість, ніби Робін потай закохана у свого боса – тепер, коли вона Страйка бачила.

– Він мені сподобався, – сказала Лінда, коли перед очима вже постав червоноцегляний палац Сент-Панкраса, – і мушу сказати, що хоч чоловік він і не дуже вродливий, щось у ньому є.

– Так, – холодно озвалася Робін, – Сара Шедлок теж цієї думки.