– Але йому доведеться продовжувати лінію розслідування, розпочату Вордлом, – мовила Робін, – авжеж?

– Оскільки Карвер скоріше прутня собі відріже, ніж дасть мені розкрити ще одну свою справу, то можна було би подумати, що мої зачіпки він розгляне максимально ретельно. Біда в тому, що, як я розумію, справу Лендрі він вважає моєю випадковою удачею, а те, що тут я представив аж трьох підозрюваних, – звичайною саморекламою з мого боку. Страшенно жалкую, – додав Страйк, – що ми не добули адреси Брокбенка до того, як Вордлу довелося піти.

Оскільки Робін цілу хвилину мовчала (бо слухала Страйка), кравчиня вирішила перевірити, чи не готова вона продовжити примірку, і зазирнула за занавіску. Робін замахала на неї рукою, але обличчя в неї раптом стало щасливим.

– У нас є адреса Брокбенка! – тріумфальним тоном повідомила вона Страйку, коли занавіски смикнулися й запнулися знову.

– Що?

– Я тобі не сказала, бо думала, що у Вордла вже все є, але про всяк випадок подумала... Я обдзвонила всі місцеві садочки, прикидаючись Алісою, мамою Захари. Сказала, що хочу перевірити, чи вони правильно записали мою нову адресу. І в одному місці мені її зачитали просто зі списку. Вони живуть у Боу на Блондін-стріт.

– Господи Боже, Робін, це ж геніально!

Коли кравчиня нарешті повернулася до своєї роботи, то знайшла наречену набагато веселішою, ніж лишила. Байдужість Робін до процесу примірки применшувала задоволення кравчині від власної праці. Робін серед її клієнток була, мабуть, найгарніша, тож жінка хотіла залишити собі її фото для каталогу, коли закінчить із сукнею.

– Це чарівно, – сказала до кравчині Робін, коли було зашпилено останній шов і вони разом роздивлялися сукню у дзеркалі. – Просто чарівно.

Вона дійсно вперше подумала, що сукня вигляд має зовсім незлецький.

Don’t turn your back, don’t show your profile, You’ll never know when it’s your turn to go.

Blue Oyster Cult, “Don’t Turn Your Back”[43]

«Громадськість активно відреагувала на запит. Наразі ми розробляємо понад тисячу двісті зачіпок, і деякі з них здаються обнадійливими, – каже детектив Рой Карвер. – Нас досі цікавить будь-яка інформація про місцеперебування червоної „хонди CB7S0“, на якій перевозили частину тіла Келсі Платт, а також бажаємо поговорити з будь-ким, хто був на Олд-стріт у ніч п’ятого червня, коли було вбито Гізер Смарт».

На думку Робін, ніщо у короткому звіті під заголовком «Поліція розробляє нові напрями у справі Шеквелльського різника» не виправдовувало гучності цього заголовка, хоча навряд чи Карвер став би ділитися з пресою справжніми проривами в розслідуванні.

Більшу частину сторінки займали фотографії п’ятьох жінок, яких вважали жертвами Різника; на грудях кожної чорним шрифтом надрукували, хто це і якої жорстокості вона зазнала.

Мартіна Россі, 28 років, повія. Зарізав, забрав медальйон.

Мартіна була огрядна чорнява жінка у білій майці. Розмите фото скидалося на селфі. З ланцюжка на шиї звисала підвіска у формі серця.

Сейді Роуч, 25 років, помічниця адміністратора. Зарізав, понівечив тіло, забрав сережки.

Це була гарненька дівчина з хлоп’ячою стрижкою і сережками-кільцями у вухах. Судячи з залишків інших постатей з боків її фото, цю світлину вирізали з групової родинної фотографії.

Келсі Платт, 16 років, студентка. Зарізав і розчленував.

Знайоме кругле і негарне личко дівчини, яка писала Страйку; вбрана у шкільну форму, усміхнена.

Аайла Монктон, 18 років, повія. Порізав, відтяв пальці. Вижила.

Розмите фото виснаженої дівчини з ясно-рудим від хни волоссям у кудлатому каре; рясний пірсинг сяє у спалаху камери.

Гізер Смарт, 22 роки, працівниця фінансової фірми. Зарізав, відтяв ніс і вуха.

Ця була круглолиця, безневинна на вигляд, з хвилястим мишачо-русявим волоссям, ластовинням і сором’язливою усмішкою.

Глибоко зітхнувши, Робін підвела очі від «Дейлі експресу». Сьогодні Метью відіслали робити аудит у Гай-Вікомі, тож підвезти Робін він не зміг. Довелося цілу годину і ще двадцять хвилин їхати з Ілінга до Кетфорда в поїздах, напханих пітними від спеки туристами й жителями Лондона. Тепер вона встала і рушила до дверей, хитнувшись у такт з рештою пасажирів, коли поїзд укотре вже сповільнився і зупинився на станції «Кетфорд-Бридж».

Тиждень після повернення на роботу до Страйка минав дивно. Страйк, який явно не збирався коритися наказу триматися подалі від Карверового розслідування, тим не менш сприйняв слова поліціянта серйозно і був обережний.

– Якщо Карвер зробить гучну справу з того, що ми перешкодили роботі поліції, нашому бізнесу кінець, – пояснив він. – І зрозуміло, що він постарається все звалити на мене, заслужено чи ні.

– То чому ми продовжуємо?

Робін грала роль адвоката диявола, бо глибоко засмутилася і збентежилася б, якби Страйк сказав, що вони не розроблятимуть своїх підозрюваних.

– Бо Карвер вважає, що мої підозрювані – то маячня, а я його маю за некомпетентного довбня.

Сміх Робін завчасно затих, коли Страйк сказав, що хоче знову відіслати її до Кетфорда – вистежувати подружку Віттакера.

– Знову? – спитала вона. – Нащо?

– Сама знаєш. Я хочу перевірити, чи дійсно Стефані може надати йому алібі на ключові дати.

– Знаєш що? – набралася сміливості Робін. – Я вже купу часу пробула у Кетфорді. Якщо тобі байдуже, я б краще розробила Брокбенка. Спробувала б щось витягнути з Аліси.

– Якщо хочеш щось інше, є ще Лейнг, – нагадав Страйк.

– Він мене бачив зблизька, коли я впала, – одразу заперечила Робін. – Може, краще б ти зайнявся Лейнгом?

– Я спостерігав за його квартирою, поки тебе не було, – відповів Страйк.

– I?

– І він головно сидить там, хіба що іноді виходить у крамницю.

– Ти вже не думаєш, що це він, так?

– Я поки що не виключаю його, – відповів Страйк. – А чому тобі так потрібен саме Брокбенк?

– Ну, – сміливо відповіла Робін, – я в його напрямі вже багато чого зробила. Я знайшла адресу Голлі у Маркет-Гарборо, я дізналася про Блондін-стріт, обдзвонивши ясла...

– І ти боїшся за дітей, які з ним живуть, – додав Страйк.

Робін згадала маленьку чорну дівчинку з хвостиками, яка задивилася на неї Кетфорд-Бродвеї і впала.

– А що коли так?

– Краще далі розробляй Стефані, – відповів Страйк.

Робін роздратувалася; так роздратувалася, що одразу попросила про два тижні відпустки так прямо, як за інших обставин не стала б.

– Два тижні відпустки? – звів на неї здивовані очі Страйк. Він звик, що Робін просить залишити її на роботі, а не відпустити.

– У мене медовий місяць.

– Ой, – озвався Страйк. – Гаразд. Гадаю, це найближчим часом, так?

– Звісно ж. Весілля другого числа.

– Боже, це ж усього... три тижні лишилося чи скільки?

Тепер Робін роздратувалася через те, що він не розуміє, як усе скоро.

– Так, – відповіла вона, спинаючись на ноги і потягнувшись по куртку. – І якщо ти таки збираєшся приїхати, підтвердь це, будь ласка.

Й отже, Робін повернулася до Кетфорда і людного ринку, до пахощів і сирої риби, до безцільних годин стояння під кам’яними ведмедями над чорним ходом Бродвейського театру.

Волосся Робін сховала під солом’яним капелюшком, а ще надягнула сонячні окуляри, і все-таки їй ввижалося впізнавання в очах торговців, коли вже вкотре вона ставала на свій пункт спостереження за потрійними вікнами квартири Віттакера й Стефані. Відколи спостереження відновилося, Робін хіба кілька разів бачила дівчину і жодного разу не мала шансу з нею заговорити. Віттакера й сліду не було. Робін притулилася до прохолодної кам’яної стіни театру, готуючись до ще одного нудного дня, і позіхнула.