Лінда видавалася, на його думку, худішою і старшою, ніж минулого разу – понад сумнів, через доньку, яку спершу мало не вбили, а потім вона ще й пішла до будинку жорстокого сексуального хижака і там наразилася на побиття. Страйк відчував, як десь під діафрагмою наростає лють. Як буде треба, почне кричати – хай Робіне вийде до нього на поріг, – та не встиг він прийняти це рішення, як за спиною Метью постала і сама Робін. Вона теж була худіша і блідіша. Як завжди, в реальному житті вона здалася Страйку гарнішою, ніж він пам’ятав, але тепліших почуттів до неї це в ньому не пробудило.

– О, – мовила вона точно таким самим безбарвним тоном, як і мати.

– Я на два слова, – сказав Страйк.

– Гаразд, – відповіла Робін і трохи задерикуватим рухом підняла підборіддя, від чого її рудувато-біляве волосся заграло на плечах. Вона глянула на матір і Метью, тоді знов на Страйка. – Може, ходімо тоді на кухню?

Слідом за нею Страйк пройшов коридором до маленької кухні, де в кутку тулився стіл на двох. Робін ретельно зачинила за ними двері. Ні він, ні вона не сіли. У раковині громадився брудний посуд; вочевидь, родина їла макарони, а тоді поліція приїхала допитувати Робін. Не знати чому, але цей доказ цілком прозаїчної поведінки Робін після всього хаосу, який вона влаштувала, тільки посилив гнів, який тепер боровся з бажанням Страйка тримати себе в руках.

– Я тобі казав, – вимовив він, – триматися від Брокбенка подалі.

– Так, – відповіла Робін беземоційним тоном, який тільки сильніше розлютив його. – Я пам’ятаю.

Чи слухають під дверима Лінда й Метью? У маленькій кухні сильно пахло часником і помідорами. На стіні за спиною Робін висів календар збірної Англії з регбі. Тридцяте червня було обведене жирним колом, а внизу підписано: «Додому на весілля».

– Але ти все одно пішла, – мовив Страйк.

Перед його очима поставали видіння катарсичного буйства – взяти відро для сміття, викинути у вікно. Але Страйк стояв непорушно, упершись великими ногами у витертий лінолеум, і дивився у її біле вперте обличчя.

– Я про це не жалкую, – сказала вона. – Він ґвалтував...

– Карвер упевнений, що то я тебе підіслав. Брокбенк зник. Ти його загнала у сховок. Як почуватимешся, якщо він вирішить наступну жертву порізати, щоб не патякала?

– Не смій мене винуватити! – підвищила голос Робін. – Не смій! Ти сам його побив, коли прийшов арештовувати! Якби не побив – може, він би сів за Британі!

– І це виправдовує твої дії, чи що?

Страйк утримався від крику, бо чув, що Метью підслуховує з коридору – хай бухгалтер і гадав, ніби його не чутно.

– Я припинила його знущання з Енджел, і якщо це поганий вчинок...

– Ти скинула мій бізнес у прірву, – тихо відповів Страйк, і вона аж уклякла. – Нам наказали триматися подалі від цих підозрюваних, від розслідування взагалі, але ти аж увірвалася в нього, і тепер Брокбенк ховається. Преса мене за це розірве. Карвер їм скаже, що то я все зруйнував. Вони мене поховають. І навіть коли тобі до того всього байдуже, – додав Страйк із застиглим від люті обличчям, – як щодо факту, що поліція оце тільки віднайшла зв’язок між церквою Келсі й тією, яку відвідував у Брикстоні Брокбенк?

Робін це вразило.

– Я... я не знала...

– Нащо чекати на факти? – спитав Страйк. Різке світло згори ховало його очі у глибоких тінях. – Коли можна просто увірватися і попередити його, щоб поліція не схопила?

Нажахана Робін мовчала. Страйк дивився на неї так, ніби зроду їй не симпатизував, ніби і не було всього, що вони пережили разом і що – як на Робін – пов’язало їх як ніщо інше. Вона була готова до того, що Страйк знов гамселитиме кулаками стіни і шафи, і в пориві гніву може навіть...

– Стосункам край, – мовив Страйк.

І відчув задоволення від того, як вона, не стримавшись, зіщулилася, як побіліло її обличчя.

– Ти не...

– Я не можу такого казати? Гадаєш, мені треба напарниця, яка не слухає інструкцій, яка робить те, що я прямо їй заборонив, яка виставляє мене перед поліцією паливодою й егоїстичним довбнею, через яку підозрюваний у вбивстві зникає просто перед носом у поліціянтів?

Страйк сказав це на одному подиху, й Робін, відступивши на крок, скинула зі стіни календар, але не почула шурхоту й стукоту за гучним калатанням крові у вухах. Вона подумала, що зараз знепритомніє. Вона уявляла, як він кричатиме: «Та тебе звільнити треба!» – але навіть не уявляла, що він дійсно може так вчинити; і все, що вона робила для нього – всі ризики, травми, здогади, миті натхнення, довгі години незручностей і дискомфорту – все буде змито, все втратить цінність через цей єдиний акт непокори з найкращими намірами. Робін нездатна була навіть набрати в легені достатньо повітря для суперечки, бо в Страйка було таке обличчя, що далі можна чекати хіба що крижаного осуду її дій і подальшого розгортання думки про те, наскільки сильно вона його підвела. Спогади про те, як обіймалися на дивані Аліса й Енджел, думки про те, що страждання Енджел скінчилися, а мати повірила їй і підтримала, гріли Робін протягом підвішених годин, коли вона чекала на цей удар. Вона не наважилася розповісти Страйкові про те, що зробила. А тепер думала, що краще б наважилася.

– Що? – тупо перепитала вона, бо він щось питав. Якісь беззмістовні звуки...

– Що за чоловіка ти взяла з собою?

– Не твоя справа, – після секундного вагання відповіла Робін.

– Вони кажуть, він погрожував Брокбенку ножем... Шпеник! – сказав Страйк, тільки тепер здогадавшись, і на мить крізь маску ожилого гніву проступив Страйк, якого Робін знала. – Де ти в біса взяла його номер?

Але Робін одібрало мову. Все втратило значення на тлі того факту, що її звільнили. Робін знала, що Страйк не відступить, якщо уже вирішив, що стосункам край. Жінка, з якою він зустрічався шістнадцять років, більше жодного разу не чула від нього, коли Страйк пішов, хоча Шарлотта і намагалася вийти на зв’язок.

Страйк уже йшов. На неслухняних ногах Робін вийшла за ним у коридор, розуміючи, що поводиться мов побитий собака, який повзе за господарем, відчайдушно сподіваючись на прощення.

– Добраніч, – сказав Страйк Лінді й Метью, які пішли до вітальні.

– Корморане, – прошепотіла Робін.

– Зарплатню за останній місяць вишлю, – мовив він, не дивлячись на неї. – Негайне звільнення. За грубе порушення.

Двері по ньому зачинилися. Робін почула, як віддаляються доріжкою кроки його великих ніг. Вона зойкнула, заплакала. Лінда і Метью вибігли у коридор, але запізно: Робін втекла до спальні, нездатна бачити їхнє полегшення від того, що нарешті їй доведеться облишити свою мрію бути детективом.

When life’s scorned and damage done To avenge, this is the pact.

Blue Oyster Cult, “Vengeance (The Pact)”[49]

Наступного ранку Страйк прокинувся о четвертій тридцять, хоча майже не спав. Язик болів від усіх цигарок, що він скурив за ніч за пластиковим столом у себе на кухні, обмірковуючи загибель свого бізнесу і перспектив. Про Робін він узагалі не міг думати. Його невблаганна, здавалося, лють пішла тонкими тріщинками, ніби товстий лід у відлигу, але під нею ховалося дещо так само холодне. Страйк розумів її поривання врятувати дитину – будь-хто вчинив би так само. Він сам – як нерозумно нагадала Робін – вибив Брокбенку памороки, коли побачив запис із зізнаннями Британі. Але вона пішла сама зі Шпеником, нічого не сказавши йому, а Карвер попереджав – не можна підходити навіть близько до підозрюваних; на цій думці у Страйка в жилах знов запульсував гнів. Він потрусив пачку з цигарками і виявив, що там порожньо.

Тоді він підвівся, схопив ключі й вийшов з квартири в тому самому італійському костюмі, в якому дрімав. Сходило сонце; Страйк ступав по Чаринг-Кросс-роуд крізь світанок, у якому все здавалося запорошеним і крихким. Сіре світло повнилося блідими тінями. Страйк купив цигарки у крамничці на Ковент-Гардені й рушив далі: курив, думав.