Другий лист був короткий і підтверджував, що Страйк прийде до дівчини в гості третього квітня о сьомій.

Обидва листи було підписано іменем «Кемерон Страйк» мірним чорним чорнилом.

– Це, – сказав Страйк, беручи другий лист після того, як ного прочитала Робін, – має такий вигляд, ніби вона мені писала, пропонуючи час і місце для зустрічі.

– І це моє наступне питання, – мовив Вордл. – Ви отримували другий лист?

Страйк глянув на Робін, та похитала головою.

– Гаразд, – сказав Вордл, – це піде в протокол: коли саме надійшов перший лист від... – він глянув на ксерокопію, – Келсі, як вона підписалася?

Відповіла Робін.

– Конверт лежить у мене в шухляді з пси... – (На Страйковому обличчі промайнув привид усмішки), – ...у шухляді з небажаною кореспонденцією. Можна перевірити вхідний номер, але наскільки я пам’ятаю, то було на початку року. Мабуть, у лютому.

– Ага, чудово, – сказав Вордл, – ми когось відішлемо до вас, щоб забрали конверт... – Він усміхнувся стривоженій Робін. – Не хвилюйтеся, я вам вірю. Якийсь кінчений псих намагається підставити Страйка. Воно все не ліпиться докупи. Нащо йому різати жінку, розчленовувати і поштою пересилати ногу у власний офіс? Нащо лишати листи від себе в неї у квартирі?

Робін спробувала усміхнутися у відповідь.

– А він її зарізав? – втрутився Страйк.

– Від чого вона померла насправді, поки ще з’ясовують, – сказав Вордл, – але на тулубі є дві колоті рани, і медики досить-таки впевнені, що він їх завдав до того, як почав її розчленовувати.

Робін під стільницею стиснула кулаки, увіп’явшись нігтями в долоні.

– Далі, – провадив Вордл, і сержант Еквенсі клацнула ручкою і приготувалася записувати, – вам щось говорить ім’я Оксана Волошина?

– Ні, – відповів Страйк, а Робін похитала головою.

– Вочевидь, це справжнє ім’я жертви, – пояснив Вордл. – Ним вона підписала договір оренди. За словами власниці, дівчина показала документи. Сказала, ніби вона – студентка.

– Ніби? – перепитала Робін.

– Ми поки що з’ясовуємо, ким вона була насправді, – пояснив Вордл.

«Ну звісно, – подумала Робін, – він же гадає, що вона була повією».

– Судячи з листа, вона добре знала англійську, – відзначив Страйк. – Це, звісно, якщо вона справді його написала.

Робін з подивом глянула на нього.

– Якщо він підробив листи від мене, що могло завадити йому підробити її листа? – спитав у неї Страйк.

– Щоб ти почав з нею спілкуватися?

– Так – щоб заманити мене на зустріч чи організувати паперовий слід між нами, щоб це викликало підозри, коли дівчина загине.

– Ван, сходи подивися, чи готові фотографії тіла, – сказав Вордл. Сержант Еквенсі вийшла. Постава в неї була модельна. У Робін аж кишки заворушилися від страху. Ніби відчувши це, Вордл розвернувся до неї і сказав:

– Не думаю, що тобі варто на них дивитися, якщо Страйк...

– Краще хай подивиться, – сказав Страйк.

Вордла це ніби шокувало, а Робін, хоч і не подала знаку, подумала, що Страйк хоче її налякати і змусити погодитися не виходити, коли надворі темно.

– Так, – мовила вона досить спокійно, – краще я подивлюся.

– Вони... неприємні, – сказав Вордл, видаючи незвично м’яке формулювання.

– Ногу надіслали Робін, – нагадав йому Страйк. – Шанси, що вона бачила цю жінку раніше, такі самі, як і вірогідність, що її бачив я. Вона – моя партнерка. Ми робимо одну справу.

Робін скоса глянула на Страйка. Він ще ніколи не називав її своєю партнеркою перед чужими людьми; принаймні Робін такого не чула. Страйк на неї не дивився. Робін знову перемкнула увагу на Вордла. Було лячно, але Страйк поставив її на один професійний щабель із собою, і тепер вона знала – хай що їй покажуть, не можна підвести себе чи його. Коли сержант Еквенсі повернулася зі стосиком фотографій, Робін ковтнула клубок у горлі й випростала спину.

Страйк узяв світлини першим, і його реакція геть не тішила.

– От же ж дідько.

– Голова найкраще збереглася, – тихо сказав Вордл, – бо її він поклав у морозилку.

Як людина інстинктивно прибирає руку від розжареного предмета, так Робін довелося боротися з потужним бажанням відвернутися, заплющити очі, перевернути фото так, щоб не бачити. Натомість вона взяла картку в Страйка й опустила на неї очі; всередині все ніби розрідилося.

Відрізана голова з залишком шиї сліпо витріщалася в камеру; кольору очей не роздивитися за шаром інею. Рот – темне провалля. Каштанове волосся цупке, обледеніле. Щоки круглі, пухкі, на підборідді й лобі – прищі. На вигляд дівчині було менше двадцяти чотирьох років.

– Впізнаєш її?

Голос Вордла прозвучав так близько, що налякав Робін. Вона ніби перенеслася кудись далеко, поки дивилася на відрізану голову.

– Ні, – відповіла Робін.

Відклавши фото, вона взяла у Страйка наступне. В холодильнику лежали нога і дві руки, які вже почали розкладатися. Зосередившись перед спогляданням голови, Робін не була готова до інших жахів, і на свій сором тихо бекнула від шоку.

– Так, страшне, – погодилася сержант Еквенсі. Робін з удячністю зустріла її погляд.

– На зап’ястку лівої руки татуювання, – вказав Вордл, передаючи їм третє фото, де названа рука лежала на столі. Відчуваючи виразну нудоту, Робін глянула на фото і роздивилася чорні літери: «1D».

– На тулуб дивитися не треба, – мовив Вордл, згріб решту фото і передав сержанту Еквенсі.

– А де був тулуб? – спитав Страйк.

– У ванні, – відповів Вордл. – Він її там убив – у ванній кімнаті. Там як на скотобійні... – Він завагався. – Він їй не лише ногу відрізав.

Робін пораділа, що Страйк не питає, яких частин тіла ще бракує. Вона не думала, що витримає цю інформацію.

– Хто її знайшов? – спитав Страйк.

– Власниця квартири, – відповів Вордл. – Літня жінка, їй стало зле, коли ми приїхали. Схоже, серцевий напад. Її відвезли до Гаммерсмітського шпиталю.

– Чому вона прийшла до квартири?

– Через запах, – пояснив Вордл. – Їй подзвонили сусіди знизу. Жінка вирішила зайти зранку, перед походом по крамницях, щоб Оксана була вдома. Коли та не відчинила, власниця зайшла сама.

– Сусіди знизу щось чули – крики абощо?

– Це колишній особняк, де мешкає повно студентів. Абсолютно порожня справа, – відповів Вордл. – Гучна музика, гості приходять удень і вночі, вони тільки роти пороззявляли, коли ми спитали, чи не чули вони чогось згори. У дівчини, яка подзвонила власниці, була істерика. Казала, ніколи собі не пробачить, що не подзвонила одразу, як занюхала щось не те.

– Ну, то б усе змінило, – мовив Страйк. – Приставили б голову назад, стала б як новенька.

Вордл засміявся. Усміхнулася навіть сержант Еквенсі.

Робін різко підвелася. Вчорашнє вино і ранковий круасан бунтували в її шлунку. Задушеним голосом вибачившись, вона кинулася до дверей.

– Дякую, але я розумію, що таке чорний гумор, – сказала Робін за годину, почасти сердита, почасти потішена. – Рухаймося вже далі.

Страйк пожалкував про свій дотеп у переговорній кімнаті, бо з двадцятихвилинної мандрівки до вбиральні Робін повернулася бліда й трохи пітна; за м’ятним запахом можна було виснувати, що вона вдруге почистила зуби. Він запропонував не брати таксі, а натомість прогулятися по свіжому повітрю вздовж Бродвею до «Пір’я», найближчого пабу, де Страйк замовив чайник з чаєм. Особисто він був готовий і до пива, але Робін не була навчена вважати алкоголь і кровопролиття природними друзями й могла сприйняти пиятику за ще одну ознаку його черствості.

Об одинадцятій тридцять у середу в «Пір’ї» було тихо. Робін і Страйк сіли за столик у дальньому кінці великого