пабу, подалі від компанії детективів, які тихо розмовляли біля вікна.

– Поки ти була у вбиральні, я розповів Вордлу про нашого друга в шапці, – сказав Робін Страйк. – Він пообіцяв поставити свою людину під прикриттям поблизу Денмарк-стріт, щоб наглянув за нами кілька днів.

– Як гадаєш, преса повернеться? – спитала Робін, яка ще не мала часу про це похвилюватися.

– Сподіваюся, що ні. Вордл не хоче розголошувати зміст підроблених листів. Каже, що коли надати цьому розголосу, то ми зіграємо на руку психові. Він схиляється до думки, що вбивця щиро намагається мене підставити.

– А ти ні?

– Ні, – відповів Страйк. – Він не настільки поїхав. Відбувається щось дивніше.

Він замовк, і Робін, поважаючи його розумовий процес, і собі мовчала.

– Він нас тероризує – ось що це таке, – повільно вимовив Страйк і почухав неголене підборіддя. – Він хоче все розбурхати, максимально погіршити нам життя, і визнаймо – йому це вдалося. Під офісом чатують поліціянти, викликають нас до Ярду, клієнти порозбігалися, ще й ти...

– За мене не хвилюйся! – одразу озвалася Робін. – Не хочу, щоб ти переймався...

– В Бога й душу, Робін, – розсердився Страйк, – ми обоє з тобою вчора бачили того типа. На думку Вордла, я маю тобі наказати сидіти удома, а я...

– Будь ласка, – промовила Робін, яку знову обсіли ранкові страхи, – не змушуй мене кидати роботу...

– Можливість утекти з дому не варта того, щоб бути вбитою! – Страйк пошкодував про ці слова, щойно вимовив їх.

– Це не втеча, – пробурмотіла Робін. – Я люблю цю роботу. Вранці мені було аж млосно від того, що я тобі розповіла. Я боялася, що ти... тепер вирішиш, ніби я недостатньо міцна.

– Твоя вчорашня розповідь тут ні до чого, як і твоя міцність. Йдеться про психопата, який тебе, можливо, переслідує. Який уже порізав на шматки жінку.

Робін відпила ледь теплого чаю і нічого не сказала. їсти кортіло страшенно. Але на думку про страви з м’ясом її пробивав піт.

– Це ж точно не перше вбивство, правда? – риторично спитав Страйк, темними очима поглядаючи на назви сортів пива над шинквасом. – Відрубав їй голову, відрізав руки й ноги, якісь частини тіла забрав. Хіба це не вимагає підготовки?

– Мабуть, що так, – погодилася Робін.

– Це було зроблено заради втіхи. В нього там у ванній була одноосібна оргія.

Робін уже не знала, голод її мучить чи нудота.

– Маніяк-садист, який образився на мене й вирішив поєднати два хобі, – вголос міркував Страйк.

– Це схоже на котрогось із твоїх підозрюваних? – спитала Робін. – Чи коїв хтось із них раніше вбивство, про яке ти знаєш?

– Так, – відповів Страйк. – Віттакер. Він убив мою маму.

«Але у геть інакший спосіб», – подумала Робін. Голка прикінчила Леду Страйк, а не ножі. З поваги до Страйка, який здавався дуже похмурим, вона не озвучила цієї думки. Тоді пригадала ще дещо.

– Ти ж знаєш, – обережно почала вона, – що Віттакер цілий місяць тримав у своїй квартирі мертве тіло іншої жінки?

– Так, – відповів Страйк. – Чув про це.

Новина дійшла до нього під час перебування на Балканах – від сестри Люсі. Страйк знайшов фото, на якому Віттакер входить до суду. Колишнього вітчима було годі впізнати – коротка стрижка, борода, тільки застиглі золоті очі лишилися ті самі. Якщо Страйк правильно запам’ятав, Віттакер стверджував, що боявся «нового безпідставного обвинувачення» в убивстві, тож спробував муміфікувати тіло небіжчиці, загорнувши в пакети на сміття і сховавши під підлогою. Захист перед неприхильним суддею наполягав на тому, що до такого нетрадиційного рішення проблеми спричинилося зловживання наркотиками.

– Він же її не вбивав, так? – спитала Робін, намагаючись пригадати, що саме читала у «Вікіпедії».

– Вона була вже місяць як мертва, тож не думаю, що з розтином було все просто, – відповів Страйк. Вираз його обличчя був той самий, який Шпеник нещодавно назвав «пикою». – Особисто я ставлю на те, що він її вбив. Це як має не щастити чоловіку, коли двоє його подружок вмирають, а він же їм нічого не робив? Віттакер любив смерть, любив трупи. Казав, що в підлітковому віці працював гробарем. Трупи його заводили. Люди гадали, що то він такий затятий гот чи дешевий позер – ці його некрофільські вірші, «Сатанинська біблія», Алістер Кроулі й усе таке, – але Віттакер був лиходієм, аморальним покидьком, який усім так і казав – що він лиходій і аморальний покидьок. І що з того? Жінки аж перекидалися, так мчали до нього. Мені треба випити, – заявив Страйк.

Він підвівся і пішов до шинкваса.

Робін дивилася йому в спину, трохи збентежена таким спалахом гніву. Думка про те, що Віттакер є подвійним убивцею, не була підтверджена в суді, її не підкріплювали, наскільки знала Робін, зібрані поліцією докази. Вона звикла до того, що Страйк наполегливо й ретельно збирає і документує факти, раз у раз повторюючи: «чуття» й особисті переконання можна брати до уваги, але вони не можуть диктувати напрям розслідування. Та звісно, коли йдеться про Страйкову власну маму...

Страйк повернувся з пінтою світлого елю марки «Ніколсонз» і двома меню.

– Вибач, – буркнув він, сівши і зробивши великий ковток. – Замислився про речі, про які сто років не думав. Про ту кляту пісню.

– Так, – озвалася Робін.

– Чорт забирай, та не може це бути Кореш, – у розпачі мовив Страйк і провів рукою по густій кучерявій чуприні, на якій

від того жесту навіть сліду не лишилося. – Він – професійний бандит! Якби він дізнався, що я дав проти нього свідчення, і захотів би помсти, він би мене просто пристрелив. Не став би він вовтузитися з відрізаними ногами і химерними текстами, привертаючи до себе увагу поліції. Він – людина ділова.

– А Вордл і досі гадає, що це він?

– Так, – відповів Страйк, – але він незгірше за інших знає, що процедура анонімних свідчень – така, що там нічого не просочиться. Бо інакше по всенькому Лондону лежали б мертві поліціянти.

Від подальшої критики Вордла він утримався, хоч це і вартувало зусиль. Той поводився помірковано і допомагав, а міг би чинити Страйкові перепони. Страйк не забув, що коли лондонська поліція минулого разу мала з ним справи, то його протримали в кімнаті для допитів аж п’ять годин – головно з примхи ображених офіцерів.

– А що ті двоє, яких ти знаєш з армії? – спитала Робін притишеним голосом, бо за сусідній стіл сіла група офісних працівниць. – Брокбенк і Лейнг. Чи вони когось убили? Тобто, – додала вона, – я знаю, що вони солдати, але так, щоб не в бою?

– Я не здивуюсь, якщо Лейнг когось прикінчив, – відповів Страйк, – але наскільки мені відомо, на момент, коли він сів, такого не було. Він порізав ножем колишню дружину – зв’язав і порізав. Сів на десять років, і не думаю, що там його перевиховали. Вже чотири роки як на волі – купа часу, щоб вчинити вбивство. Я тобі не сказав – я в Мелроузі зустрів його екс-тещу. Вона гадає, що після в’язниці Лейнг поїхав до Ґейтсгеда, а нам відомо, що 2008-го він міг проживати в Корбі... але, – додав Страйк, – вона мені також сказала, що він був хворий.

– Хворий на що?

– Якась форма артриту. Деталей вона не знає. Чи могла недужа людина зробити те, що ми бачили на тих фото? – Страйк узяв меню. – Так. Я вмираю з голоду, а ти вже два дні харчуєшся чипсами.

Страйк замовив сайду з картоплею, Робін – «сніданок орача». Тоді Страйк знову змінив тему.

– Тобі жертва була схожа на двадцятичотирьохрічну?

– Я... в-важко сказати, – відповіла Робін і не зуміла відкинути образ голови з круглими гладенькими щічками й інеєм на білих очах. – Ні, – додала вона по короткій паузі. – Я подумала, що вона... молодша.

– От і я теж.

– Здається, я... до вбиральні, – сказала Робін, підводячись.

– Ти в нормі?

– Треба попісяти – забагато чаю випила.

Страйк подивився їй у спину, тоді допив пінту й обміркував те. про що не казав поки що ані Робін, ані комусь ще.

В Німеччині жінка-детектив показувала йому дитячий твір. Страйк пам’ятав останні рядки, написані акуратним дівочим почерком на блідо-рожевому папері.