– «...мов лебедів, – перебив його Страйк, який стояв біля плити, надто далеко, щоб бачити написане, – що вигнулися в зойку чи молитві».

Решта троє присутніх з подивом глянули на нього.

– Це текст пісні, – пояснив Страйк. Робін не сподобався вираз на його обличчі. Вона бачила, що для Страйка ці слова щось означають – щось недобре. З помітним зусиллям він пояснив: – Останні рядки з «Панни з солоним лососем». То пісня гурту «Блу ойсте калт» – «Культ блакитної устриці».

Сержант Еквенсі звела тонкі мальовані брови.

– А хто це?

– Рок-гурт із сімдесятих.

– Я так розумію, ти добре знаєш їхню творчість? – спитав Вордл.

– Я знаю цю пісню, – відповів Страйк.

– А може, ти ще знаєш, хто це надіслав?

Страйк завагався. Решта троє присутніх дивилися на нього, а в голові детектива промайнуло сум’яття з образів і спогадів. Низький голос сказав: «Вона хотіла померти. Вона була вапняне дівча». Нога дванадцятирічної дівчинки, позначена сріблястим шрамом: перетин двох ліній. Двоє дрібних темних очей, тхорячих, звужених від ненависті. Татуювання: жовта троянда.

А тоді (цей образ прийшов – випурхнув – останнім, хоч комусь іншому це згадалося б у першу чергу) Страйк згадав протокол, де йшлося про прутень, відрізаний від трупа і надісланий поліційному інформатору.

– Не знаєш, хто це надіслав? – повторив Вордл.

– Можливо, знаю, – сказав Страйк. Глянув на Робін, на сержанта Еквенсі. – Але хочу поговорити наодинці. Ти все спитав у Робін, що хотів?

– Нам ще треба ваше ім’я, адреса тощо, – мовив Вордл. – Ванессо, запишеш?

Сержант Еквенсі зробила крок уперед із записником у руках. Кроки двох чоловіків загуркотіли геть по сходах. Хоча Робін не хотіла знову бачити відрізану ногу, їй образливо було лишатися тут. Пакунок надіслали на її ім’я!

Страшна коробка так і лежала на столі в офісі. Сержант Еквенсі впустила ще двох колег Вордла: один фотографував, другий, коли увійшли старший офіцер і приватний детектив, розмовляв по мобільному. Обоє з цікавістю глянули на Страйка, який зажив такої-сякої слави за час, коли відвернув від себе багатьох колег Вордла.

Страйк зачинив двері кабінету, і вони з Вордлом сіли один навпроти одного через стіл. Вордл перегорнув сторінку записника.

– Ну гаразд, хто з твоїх знайомих любить різати трупи і надсилати частини поштою?

– Теренс Маллі, – після короткого вагання мовив Страйк. – Це по-перше.

Вордл нічого не записав, а тільки глянув на Страйка понад кінчиком ручки.

– Теренс Маллі на прізвисько Кореш?

Страйк кивнув.

– Гаринґейський злочинний синдикат?

– А ти багато ще знаєш Теренсів Маллі на прізвисько Кореш? – нетерпляче спитав Страйк. – І скільки з них має звичку розсилати шматки тіл?

– Як ти в біса зав’язався з Корешем?

– Спільна операція з відділом наркоконтролю у 2008 році. Накрили мережу наркоторгівців.

– Це тоді він сів?

– Саме так.

– Чорт, – мовив Вордл. – Та це ж воно, та? Той хлоп – довбаний вар’ят, щойно вийшов, знає половину лондонських повій. Треба прочесати Темзу – там і знайдемо те, що від неї лишилося.

– Так, але я давав свідчення анонімно. Він не мав навіть знати, що то був я.

– У них свої канали, – відповів Вордл. – Гаринґейський злочинний синдикат – то чисто мафія. Ти ж чув, що він відіслав Герфорду Елі прутень Ієна Бевіна?

– Так, чув, – кивнув Страйк.

– А пісня тут до чого? Про той врожай... що там було?

– Оце мене й непокоїть, – повільно відповів Страйк. – Як на Кореша, це дуже тонко – а отже, я не можу не думати про ще трьох підозрюваних.

– Ти знаєш чотирьох людей, які могли надіслати відрізану ногу? Аж чотирьох?

У дзеркалі біля раковини, над якою він голився, Страйк бачив відображення переляканого обличчя Робін. Поліція нарешті забрала ногу, Страйк оголосив, що на сьогодні робота відкладається, і Робін сиділа за пластиковим столом у нього в кухні-вітальні, колисаючи в долонях чашку з чаєм.

– Правду кажучи, – відповів Страйк і провів по щетині на підборідді, – гадаю, їх лише троє. Можливо, я неправильно зробив, що сказав Вордлу про Маллі.

– Чому?

Страйк розповів Робін історію свого недовгого знайомства з професійним лиходієм, який почасти завдячував своїм останнім строком у в’язниці його, Страйка, свідченням.

– ...тож тепер Вордл вважає, що Гаринґейський злочинний синдикат дізнався про мене, але мене невдовзі по тому відпровадили в Ірак, і я не чув, щоб особу спецроза колись розкривали через свідчення в суді. Та й текст пісні – це не стиль Кореша. Він не любитель витребеньок.

– Але він раніше відрізав у вбитих людей частини тіла? – спитала Робін.

– Один випадок знаю – але не забувай, той, хто це зробив, не обов’язково вбивця, – відступив Страйк. – Ногу могли відрізати у вже наявного трупа. Може, в лікарні добули. Вордл перевірить усі версії. Ми небагацько знаємо, поки немає даних судмедекспертизи.

Про ще один страшний варіант – що ногу відрізали у ще живої людини – він вирішив не казати.

Виникла пауза. Страйк промив лезо над кухонною раковиною, а Робін задумано визирнула у вікно.

– Ну, ти мусив розповісти Вордлу про Маллі, – сказала вона, розвертаючись до Страйка; той перехопив її погляд у дзеркалі. – Якщо він справді уже комусь надсилав... а що, власне, він надсилав? – спитала вона трохи знервовано.

– Прутень, – відповів Страйк. Умився, насухо витер обличчя рушником, тоді провадив: – Так, може, твоя правда. Але що більше я про це думаю, то менше вірю, що то він... За хвильку повернуся – треба вдягнути іншу сорочку. Я від цієї відірвав два ґудзики, коли почув твій крик.

– Пробач, – мовила Робін, а Страйк зник у спальні. Відпивши трохи чаю, Робін окинула поглядом приміщення, в якому сиділа. Це вперше вона зайшла до квартири Страйка на горищі. Раніше максимум стукала у двері, щоб передати щось або – коли роботи було багато, а сну обмаль – збудити його. Кухня-вітальня була тісна, але охайна. Майже без проявів особистих смаків: різні чашки, дешевий рушник біля конфорки; жодних фото, жодних оздоб, крім намальованого дитячою рукою солдата, прикріпленого на дверцята підвісної шафки.

– Хто це намалював? – спитала Робін, коли Страйк повернувся в чистій сорочці.

– Мій небіж Джек. Він мене чомусь любить.

– Та не прикидайся.

– Не прикидаюсь. Я не вмію спілкуватися з дітьми.

– Отже, ти знайомий з трьома людьми, здатними... – знову почала Робін.

– Я хочу випити, – сказав Страйк. – Ходімо до «Тоттенгему».

Дорогою поговорити не було можливості – в ямі на дорозі й досі торохкотів відбійник, але робітники у флуоресцентних куртках не наважилися гукати та свистіти до Робін, коли поруч ступав Страйк. Нарешті дійшли до місцевого пабу, який полюбив Страйк. Тут були химерні позолочені дзеркала, панелі темного дерева на стінах, блискучі мідні крани для пива, мозаїчне скляне склепіння і пустотливі красуні пензля Фелікса де Йонга.

Страйк замовив пінту темного. Робін, якій геть не хотілося алкоголю, – каву.

– Отже? – мовила вона, коли детектив повернувся за високий столик під склепінням. – Хто ці троє?

– Це все може бути пальцем у небо, не забувай, – застеріг Страйк і випив пива.

– Та гаразд, – відповіла Робін. – Хто вони?

– Збочені істоти, які мають усі підстави ненавидіти мене до печінок.

В уяві Страйка на нього дивилася дванадцятирічна дівчинка в окулярах і зі шрамом на нозі. На правій чи ні? Він не міг пригадати.

«Господи Ісусе, тільки б не вона...»

– Хто? – знову спитала Робін, якій уривався терпець.