– Двоє – армійські, – відповів Страйк, потираючи щетину на підборідді. – Обидва достатньо божевільні й жорстокі, щоб... щоб...
Йому не дало договорити могутнє нестримне позіхання. Робін зачекала, коли повернеться зв’язна мова, а сама подумала: чи не з подружкою він учора зустрічався? Елін була колишня скрипалька, нині радіоведуча: прегарна нордична білявка, на погляд Робін, схожа на Сару Шедлок, тільки вродливу. Мабуть, саме тому Елін їй не сподобалася з першого погляду. А ще – через те, що в присутності Робін називала її Страйковою секретаркою.
– Пробач, – вимовив Страйк. – Сидів допізна над паперами зі справи Хана. Геть ніякий.
Він глянув на годинник.
– Може, спустимося поїмо? Вмираю з голоду.
– За хвилину. Ще навіть не дванадцята. Я хочу знати, хто ті троє.
Страйк зітхнув.
– Гаразд, – мовив він, притишуючи голос, бо повз них якийсь чоловік пройшов до вбиральні. – Дональд Лейнг із Прикордонного полку короля. – Він знову пригадав тхорячі очиці, зосереджену ненависть, татуювання-троянду. – Я йому забезпечив довічне.
– Але потім...
– Амністія на десятому році, – відповів Страйк. – Випустили 2007-го. Лейнг тобі не якийсь навіженець – то тварина, розумна, хитра тварина. Соціопат – справжнісінький, як на мене. Я забезпечив йому довічне, коли взявся розслідувати таке, чого й торкатися не мав. Первісні звинувачення з нього мали зняти. Лейнг має всі підстави ненавидіти мене до шпику кісток.
Але він не став казати, що саме зробив Лейнг і чому він, Страйк, узявся те розслідувати. Іноді, надто коли Страйк розповідав про свою роботу у відділі спеціальних розслідувань, Робін за його тоном розуміла, що детектив підходить до межі, за яку оповідь не піде. Ще ніколи вона не намагалася підштовхнути його за ту межу. Вона знехотя облишила тему Дональда Лейнга.
– Хто другий армійський?
– Ноель Брокбенк з «пустельних пацюків».
– Що за пацюки?
– Сьома бронетанкова бригада.
Страйк поступово замикався, дедалі дужче супився. Робін не знала, через голод це (Страйк був з тих людей, яким треба їсти, щоб бути в гуморі) чи з інших, похмуріших причин.
– То ходімо поїмо? – нагадала вона.
– Так, – погодився Страйк, допив пиво і підвівся.
Затишний ресторан у підвальному приміщенні мав червоний килим, ще один шинквас, дерев’яні столи і картини в рамах на стінах. Робін і Страйк були першими відвідувачами. Сіли, замовили страви.
– Ти розповідав про Ноеля Брокбенка, – нагадала Робін Страйку, який замовив смажену рибу з картоплею. Сама вона взяла салат.
– Так, він теж має всі підстави мене ненавидіти, – коротко відповів Страйк. Він не хотів говорити про Дональда Лейнга, а про Брокбенка – ще менше. По довгій паузі, протягом якої Страйк сердито дивився у простір за плечем Робін, він додав: – У Брокбенка не все гаразд із головою. Принаймні так він заявляв.
– Ти посадив його?
– Ні, – відповів Страйк.
Він замкнувся знову. Робін чекала, але зрозуміла, що про Брокбенка більше нічого не буде, тож запитала:
– А третій хто?
Цього разу Страйк не відповів узагалі. Робін подумала, що він її не почув.
– Хто тре...
– Я не хочу про це говорити, – пробурчав Страйк.
І набурмосився над новою пінтою пива, але Робін не дозволила себе залякати.
– Хто б не надіслав ту ногу, – нагадала вона, – її надіслали мені.
– Гаразд, – неохоче і після короткого вагання озвався Страйк. – Його звати Джеф Віттакер.
Робін аж здригнулася. їй не треба було питати, звідки Страйк знає Джефа Віттакера. Це було їй уже відомо, хоч вони й не торкалися цієї теми.
Дитинство Корморана Страйка було детально задокументоване в інтернеті, і преса залюбки згадувала про це, розповідаючи про його тріумфи на ниві розслідувань. Страйк був позашлюбною й незапланованою дитиною рок-зірки й жінки, яку всюди поминали як суперґрупі і яка померла від передозування, коли Страйк мав двадцять років. Джеф Віттакер був її другим чоловіком, значно молодшим; його звинуватили у вбивстві й виправдали.
Сиділи мовчки, поки не принесли страви.
– Чому ти взяла тільки салат? Ти ж голодна? – спитав Страйк, поїдаючи свою рибу з картоплею. Як і підозрювала Робін, вуглеводи значно покращили його настрій.
– Весілля, – коротко відповіла Робін.
Страйк промовчав. Коментарі щодо її фігури випадали за рамки, що їх він сам собі встановив у їхніх стосунках. Вони, ці стосунки (так він вирішив від самого початку), не мали стати надто близькими. Хай там як, Страйк гадав, що вона занадто схудла. На його думку (хоча сама ця думка виходила за ті ж таки рамки), округліші форми личили їй більше.
– Ти не поясниш, – по ще кількох хвилинах мовчанки спитала Робін, – який зв’язок між тобою та цією піснею?
Страйк якийсь час жував, потім випив ще пива, потім замовив ще пива, а тоді сказав:
– У моєї мами було татуювання з її назвою.
Він не хотів казати Робін, де саме те татуювання було. Волів би навіть не думати про це. Однак від їжі й питва Страйк розм’як:
Робін ніколи не показувала нездорової цікавості до його минулого, і Страйк вирішив, що сьогодні вона має законне право на інформацію.
– То була її улюблена пісня, а «Блу ойсте калт» – її улюблений гурт. Власне, який там улюблений! Вона була ними одержима.
– Тобто не «Дедбітс» були її улюбленцями? – не подумавши спитала Робін. Батько Страйка був вокалістом гурту «Дедбітс». Про нього вони теж ніколи не говорили.
– Ні, – спромігся на слабку посмішку Страйк. – Старий Джонні у Леди був хіба на другому місці. Вона хотіла Ерика Блума, вокаліста «Блу ойсте калт», проте не отримала. Він – один з небагатьох – їй не дістався.
Робін не знала, що й сказати. Не уявляла, як воно – коли всю епічну історію сексуальних звитяг твоєї матері виставлено в інтернеті всім на огляд. Страйку принесли пиво, і він випив, а тоді провадив.
– Мене мало не охрестили Ериком Блумом Страйком, – заявив він, і Робін аж вдавилася водою. Закашляла у серветку, а Страйк засміявся: – Правду кажучи, Корморан нічим не кращий. Корморан Блу...
– Блу?
– Ти не слухаєш? «Блу ойсте калт», назва гурту.
– Боже, – мовила Робін. – Ти не казав.
– А ти б казала?
– Що то означає – «Панна з солоним лососем»?
– Щоб я знав. їхні тексти – то божевілля. Якась фантастика, химери.
«Вона хотіла померти. Вона була вапняне дівча», – сказав голос у голові. Страйк випив ще пива.
– Я, здається, жодної пісні «Блу ойсте калт» не чула, – сказала Робін.
– Чула, – заперечив Страйк. – «Не бійся женця».
– Не бійся... чого?
– То їхній найбільший хіт. «Don’t Fear the Reaper» – «Не бійся женця».
– О. Я... я розумію.
На якусь мить Робін була подумала, що то він дає їй пораду.
Якийсь час їли мовчки, а тоді Робін, не маючи більше сили стримуватися і сподіваючись, що не викаже свій страх, спитала:
– Як гадаєш, чому ногу надіслали на моє ім’я?
Страйк уже мав час обміркувати це питання.
– Я про це думав, – сказав він, – і гадаю, що це можна сприймати як мовчазну погрозу. Тож поки не з’ясуємо, що...
– Я не облишу роботу, – гнівно мовила Робін. – Не сидітиму вдома. Це Метью так хотів би.
– Ти з ним уже розмовляла, так?
Робін дзвонила нареченому, поки Страйк був з Вордлом унизу.
– Так. Насварив, що розписалася на планшеті.
– Звичайно, він за тебе хвилюється, – нещиро сказав Страйк. Він кілька разів спілкувався з тим Метью і щоразу мав до нього менше прихильності.
– Він не хвилюється, – відрубала Робін. – Просто вирішив, що ось – тепер я піду, тепер я злякаюсь. Я не злякаюсь.
Метью новина нажахала, але Робін усе одно розчула в його голосі ноту вдоволення, відчула невисловлену певність, що тепер уже й вона зрозуміє: це ідіотизм – зв’язатися зі злиденним приватним детективом, нездатним навіть нормально їй платити. Страйк змушує її працювати понад норму, і саме тому їй доводиться замовляти посилки на роботу, а не додому. («Мені надіслали ногу не тому, що „Амазон“ не зробив доставку нам додому!» – гаряче заперечила Робін.) І звісно ж, Страйк тепер зажив такої-сякої слави, тож про нього питають їхні друзі. Робота Метью – він працював бухгалтером – і близько так нікого не цікавить. Його обурення й ревнощі проникли дуже глибоко і дедалі частіше вихоплюються назовні.
