Вордл, який і досі читав другого листа, пирхнув, водночас розважаючись і відчуваючи огиду.

– Чорт забирай, ти це читав?

– Ні, – зізнався Страйк.

У бар набивалося дедалі більше молоді. Вони з Вордлом були не єдиними людьми за тридцять, але головно всі були молодші. Страйк помітив симпатичну бліду дівчину, нафарбовану в дусі старлеток сорокових років, з тонкими чорними бровами, яскраво-червоною помадою та пудрово-блакитним волоссям, накрученим у «вікторі-роллз». Вона виглядала свого кавалера.

– Листи від психів читає Робін і, якщо треба, дає мені коротке резюме.

– «Я хочу масажувати твою куксу, – вголос зачитав Вордл. – Хочу, щоб ти мав мене за живу милицю. Хочу, щоб...» Бляха-муха, оце фізично неможливо... – Він перевернув листа. – «РЛ». Можеш розібрати адресу?

– Ні, – відповів Страйк, вглядаючись у лист. Почерк був щільний і дуже нерозбірливий. Єдиним словом, яке вдалося прочитати з першого разу, було «Волтемстоу».

– А хто казав «буду на шинквасі», Ерику?

Дівчина з блакитним волоссям і червоними губами підійшла до столика з напоєм у руці. На ній була шкірянка, під шкірянкою – літня сукня у стилі сорокових.

– Вибачай, мала, забалакався про роботу, – анітрохи не знітився Вордл. – Ейприл, це Корморан Страйк. А це моя дружина, – додав він.

– Привіт, – мовив Страйк, простягаючи велику руку. Йому ніколи б не спало на думку, що у Вордла така дружина. Вордл навіть якось більше почав йому подобатися, хоча Страйк був надто утомлений, щоб розбирати конкретні причини.

– О, це ти! – просяяла Ейприл, а Вордл забрав ксерокопії листів зі столу, згорнув і сховав у кишеню. – Корморан Страйк! Я про тебе стільки чула! Лишишся послухати гурт?

– Не думаю, – люб’язно відповів Страйк. Вона була дуже гарненька.

Ейприл, здається, не хотіла, щоб він ішов. Зараз прийдуть ще друзі, повідомила вона, і справді за кілька хвилин з’явилося ще шестеро людей. У компанії було дві жінки без пари. Страйк дозволив умовити себе і пішов з ними нагору, де була маленька сцена і сила-силенна людей. Відповідаючи на його питання, Ейприл розповіла, що працює стилісткою і сьогодні була на зйомці для журналу, а ще – це вона сказала цілком буденно – танцює бурлеск.

– Бурлеск? – голосно перепитав Страйк, бо на сцені знову завівся мікрофон, і всі закричали й заревли, протестуючи. «То ж якийсь стриптиз із витребеньками», – подумав він, а Ейприл повідомила, що її подружка Коко (дівчина з томатно-червоним волоссям помахала йому пальчиками) теж танцівниця бурлеску.

Компанія була приємна, ніхто з чоловіків не виявляв обтяжливої сухості, з якою говорив до Страйка Метью щоразу, як з’являвся на його орбіті. Страйк давно не бував на живих концертах. Мініатюрна Коко вже висловила бажання, щоб хтось її підняв, бо нічого ж не видно...

Та коли на сцену вийшов гурт, Страйка несамохіть відкинуло в давні часи і до людей, про яких він намагався не думати. В повітрі пахне потом, налаштовуються гітари, гудить відкритий мікрофон... Статурою і худорляво-андрогінним виглядом вокаліст нагадав Страйку Віттакера.

Чотири акорди, і Страйк зрозумів, що не залишиться. Гурт і їхній важкий гітарний інді-рок були нормальні: грали добре, а вокаліст, попри невдалу подібність до Віттакера, мав непоганий голос. Проте Страйк колись надто часто опинявся в такій атмосфері й не мав змоги піти; а сьогодні мав свободу вийти на свіже повітря, в тишу, і вирішив скористатися цією прерогативою.

Попрощавшись із Вордлом і всміхнувшись Ейприл, яка підморгнула і помахала йому рукою, він пішов, завдяки своїм габаритам легко прокладаючи шлях крізь натовп, пітний і задиханий. Коли «Айлінгтон Бойз Клаб» доспівав першу пісню, Страйк був уже у дверях. Аплодисменти були схожі на град, що барабанить по бляшаному даху. За хвилину Страйк уже простував геть, з полегшенням вслухаючись у гуркіт машин.

Вранці в суботу Робін сіла з мамою в старий сімейний «лендровер» і з маленького містечка Мессем поїхала до ательє у Гарроґейті, де перешивали весільну сукню Робін. Треба було переробити модель, бо сукню планували для церемонії в січні, а носити доведеться у липні.

– Знову ви схудли, – мовила літня кравчиня, скріплюючи спинку сукні голками. – Сильніше не треба. Модель розрахована на жіночні форми.

Тканину і модель для сукні Робін обрала понад рік тому, надихаючись сукнею від Елі Сааба – ту батьки, яким ще з півроку доведеться оплачувати половину коштів на весілля її старшого брата Стівена, не змогли б собі дозволити. Навіть ця бюджетна версія не була б можливою на гроші, які платив Робін Страйк. Світло у примірочній лестило, але обличчя Робін у дзеркалі

з позолоченою рамою видавалося блідим, а очі – набряклими, виснаженими. Вона не була впевнена, що без рукавів сукня тепер має кращий вигляд. Власне, їй саме довгі рукави і сподобалися, коли обирала модель. Мабуть, вирішила Робін, вона просто упереджена, бо стільки часу мала цілком конкретне уявлення про сукню. У примірочній пахло новим ковроліном і лаком. Лінда, мама Робін, дивилася, як кравчиня підгинає, заколює та збиває ярди шифону, а сама Робін, засмучена своїм виглядом у дзеркалі, спрямувала погляд на маленький столик, де лежали тіари з кришталем і штучні квіти.

– Нагадайте, а оздоблення для голови ми вже обрали? – спитала кравчиня, яка мала звичку вживати займенник першої особи множини, як це часто роблять няні. – Говорили про тіару для зимового весілля, чи не так? Гадаю, для сукні з відкритими плечима краще підійдуть квіти.

– Квіти – це чудово, – погодилася Лінда з кутка примірочної.

Мати й донька були дуже подібні між собою. Хоча колись струнка талія розпливлася, а руде золото волосся, побляклого й зібраного в неохайний вузол на маківці, тепер пересипало срібло, Лінда мала такі самі сіро-блакитні очі, як і донька. І тепер вона дивилася ними на свою другу дитину зі стурбовано-проникливим виразом, який Страйкові здався б комічно знайомим.

Робін приміряла кілька оздоб зі штучних квітів, але жодна їй не сподобалася.

– Мабуть, краще оберу тіару, – сказала вона.

– А може, живі квіти? – запропонувала Лінда.

– Так, – кивнула Робін, раптом відчувши гостре бажання утекти від цього ковролінового сопуху і власного блідого, замученого обличчя у дзеркалі. – Побачимо, чи не запропонує нам чогось флористка.

Вона рада була на кілька хвилин усамітнитися в кабінці. Знімаючи сукню і надягаючи джинси і светр, Робін намагалася проаналізувати власний геть не піднесений настрій. Хоч і шкода було, що довелося проґавити зустріч Страйка з Вордлом, усе-таки вона чекала на можливість опинитися за двісті миль від безликого чоловіка в чорному, який вручив їй відрізану ногу.

Але відчуття порятунку не було. В поїзді на північ вони з Метью знову посварилися. Навіть тут, у примірочній на Джеймс-стріт, Робін обсідали численні приводи для тривоги: той факт, що агенція втрачає клієнтів; страх – що буде, якщо Страйк більше не матиме змоги їй платити? Одягнувшись, Робін зазирнула в мобільний. Повідомлень від Страйка не було.

За чверть години вона серед цеберок з мімозою і лілеями заледве зронила пару з вуст. Флористка метушилася, прикладаючи квіти до волосся Робін; випадково вона струснула краплі холодної зеленкуватої води зі стебла троянди просто Робін на кремовий светр.

– А ходімо до «Бетті», – запропонувала Лінда, коли варіант квіткової оздоби для волосся було обрано.

«Бетті» була місцевим закладом – історичною чайною курортного містечка Гарроґейт. Перед фасадом висіли кошики з квітами, під дашком з чорного металу і скла з золотими літерами юрмилася черга. Всередині – лампи на чайних коробках, візерунчасті чайнички, м’які крісла й офіціантки у формі з англійським мереживом-витинанкою. Для Робін змалечку було задоволенням роздивлятися крізь вітрину товстих марципанових поросят, спостерігати, як мама купує розкішний фруктовий торт, просякнутий алкоголем, – його продавали у спеціальній бляшаній коробці. Сьогодні, всівшись під вікном і роздивляючись яскраві клумби, чиї геометричні форми ніби виліпили з пластиліну дітлахи, Робін відмовилася від їжі, замовила лише чай і знову зазирнула у мобільний. Нічого.