Хоча в глибині душі його мама була прихильницею стадіонних гуртів, вона часто водила юного сина до таких музичних закладів. Гурти, що складалися з її друзів, грали один-два концерти, годі зі скандалом розпадалися, знову збиралися і за три місяці вже грали десь в іншому пабі. Те, що Вордл обрав для зустрічі «Стару синю колодку», Страйкові здалося дивним, бо раніше вони зустрічалися тільки у «Пір’ї», пабі неподалік Скотланд-Ярду. Причина стала зрозумілою, коли Страйк підійшов до поліціянта – гой сам-один стояв з пивом біля шинкваса.

– Жінка любить «Айлінгтон Бойз Клаб». Підійде сюди після роботи.

Страйк не був знайомий з дружиною Вордла і взагалі на цю гему не дуже думав, але та жінка видавалася йому таким собі гібридом Платини (бо Вордл повсякчас поглядав на жінок зі штучною засмагою і без зайвого одягу) і єдиної дружини поліціянта, яку Страйк знав. Ту жінку звали Геллі, й цікавилася вона головно своїми дітьми, своїм житлом і соковитими плітками. Той факт, що дружина Вордла любить якийсь інді-гурт, про який Страйк і не чув (хоч він уже був схильний зневажати той гурт), наводив на підозру, що Вордлова дружина, мабуть, не така, як він собі надумав.

– Що в тебе є? – спитав Страйк у Вордла, коли добув пінту в уже дуже заклопотаного бармена. За мовчазною згодою вони відійшли від шинкваса і сіли за останній вільний столик на двох.

– Експерти дослідили ногу, – сказав Вордл, коли вони всілися. – Гадають, що нога належить жінці віком від п’ятнадцяти до двадцяти п’ятьох років і що коли ногу відрізали, жінка була вже мертва – але не дуже давно, зважаючи на зсідання крові. Після відрізання і до того, як передати ногу твоїй подрузі Робін, її тримали в морозилці.

Від п’ятнадцяти до двадцяти п’ятьох: за Страйковими підрахунками, Британі Брокбенк зараз має двадцять один рік.

– А не можна точніше визначити вік?

Вордл похитав головою.

– Точніше вони сказати не можуть. А що таке?

– Я ж тобі казав: у Брокбенка була донька-приймачка.

– Брокбенк, – повторив Вордл байдужим тоном, явно не пам’ятаючи, хто це.

– Один з тих, кого я підозрюю у надсиланні ноги, – нагадав Страйк, не приховуючи нетерпіння. – Колишній «пустельний пацюк». Кремезний чорнявий чоловік, одне вухо деформоване, мов вареник...

– Та гаразд, гаразд, – негайно роздратувався Вордл. – Слухай, я повсякчас чую якісь імена. Брокбенк – з татуюванням на руці...

– То Лейнг, – заперечив Страйк. – Шотландець, якого я засадив до в’язниці на десять років. Брокбенк – це той, який вирішив, що я пошкодив йому мозок.

– А, так.

– У його прийомної доньки Британі на нозі був старий шрам. Я тобі казав.

– Так, так, пригадую.

Страйк стримав ядучий коментар і відпив пива. Він відчував би більшу впевненість у тому, що його підозри сприймають серйозно, якби перед ним сидів давній колега Грем Гардакр, а не Вордл. Від початку стосунки Страйка з Вордлом були заплямовані сторожкістю, а потім ще й тінню суперництва. Детективні таланти Вордла Страйк оцінював вище, ніж здібності кількох інших офіцерів лондонської поліції, з якими мав справу, і все-таки Вордл із батьківською ніжністю ставився до своїх теорій, а Страйкових не сприймав.

– Що експерти сказали про шрам?

– Старий. З’явився задовго до смерті.

– В Бога й душу, – лайнувся Страйк.

Експертів той старий шрам, може, і не надто цікавив, але для нього мав величезне значення. Саме цього Страйк і боявся.

Навіть Вордл, попри звичку «перехоплювати у Страйка мікрофон» за всякої нагоди, виявив співчуття до відвертої занепокоєності детектива.

– Друже, – мовив він (оце було щось нове), – то не Брокбенк. То Маллі.

Страйк боявся саме цього: тільки-но він скаже «Маллі», як Вордл стрімголов кинеться за ним, відкинувши інших підозрюваних зі Страйкового переліку, радий стати людиною, яка закриє горезвісного бандита.

– Гаринґейський злочинний синдикат займається трафіком повій зі Східної Європи в Лондоні й Манчестері. Я говорив з відділом моралі. Вони минулого тижня накрили один бордель і витягнули з нього двох юних українок, – Вордл заговорив тихіше. – З ними розмовляли наші поліціянтки. Дівчата розповіли, що мали подругу, яка гадала, що їде працювати моделлю, і до нової роботи прихильності не виявляла, хай як її били. Два тижні тому Кореш витяг її з борделю за волосся, і більше її не бачили. Кореша відтоді теж не бачили.

– Кореш таке щодня робить, – заперечив Страйк. – Це не означає, що то її нога. Хтось чув, щоб він говорив про мене?

– Так, – переможно кивнув Вордл.

Страйк опустив кухоль, з якого збирався відпити. На ствердну відповідь він не чекав.

– Серйозно?

– Одна з дівчат, яких витягнув відділ моралі, чула, що Кореш якийсь час тому про тебе згадував.

– У якому контексті?

Вордл вимовив довге слово: прізвище багатого росіянина, власника казино, на якого Страйк дійсно працював наприкінці минулого року. Страйк насупився. Наскільки він зрозумів, якщо Кореш дізнався, що Страйк працював на того-таки власника казино, то зростала вірогідність, що Кореш розкопав і те, що останнім терміном завдячує його свідченням. Але сам він з нової інформації виснував тільки, що російський клієнт обертався в дуже сумнівних колах, та про це Страйк знав і раніше.

– Але як саме той факт, що Арзамасцев платив мені, стосується Кореша?

– Ну, з чого б тут почати... – озвався Вордл, і Страйк розпізнав непевність під маскою широкого кругозору. – Синдикат де тільки не відмітився. Якщо коротко, то ось є хлоп, який надсилав людям частини тіла, й ось він зникає з дівчиною, а тоді ти отримуєш ногу дівчини.

– Якщо так поставити питання, звучить переконливо, – погодився Страйк, якого це і близько не переконало. – А ти розбирав лінії Лейнга, Брокбенка й Віттакера?

– Та звісно, – відповів Вордл. – У мене люди якраз їх шукають.

Страйк міг лише сподіватися, що це правда, але утримався від розпитувань, щоб не піддавати небезпеці добрі стосунки з Вордлом.

– У нас також є запис камери спостереження з тим кур’єром, – додав Вордл.

– І?

– Твоя колега – добрий свідок, – сказав Вордл. – То дійсно «хонда». На фальшивих номерах. Одяг точно такий, як вона описала. Кур’єр поїхав на південний захід, у бік справжньої станції кур’єрської служби. Востаннє потрапив на камеру у Вімблдоні. Після того ані сліду – ні його, ні мотоцикла. Але, як я і казав, номери фальшиві. Він може бути де завгодно.

– Фальшиві номери, – повторив Страйк. – Він ретельно все спланував.

У пабі ставало дедалі більше людей. Вочевидь, нагорі вже збирався грати гурт: юрба пхалася до сходів, і Страйк уже чув знайомий виск: мікрофон завівся.

– У мене є для тебе ще дещо, – без великого ентузіазму сказав він. – Обіцяв Робін, що покажу тобі ці копії.

Вранці, ще вдосвіта, Страйк зайшов до офісу. Преса здалася і вже не чатувала на нього під входом, хоча дівчина з музичної крамниці внизу сказала, що ще вчора ввечері фотографи були.

Вордл узяв ксерокопії листів з виразом середньої зацікавленості.

– Обидва надіслали протягом останніх місяців, – сказав Страйк. – Робін гадає, що тобі слід це побачити. Будеш ще? – спитав він, вказуючи на майже спорожнілий кухоль Вордла.

Поки Страйк купував пиво, Вордл читав листи. Коли детектив повернувся, він досі тримав у руках лист із підписом «РЛ». Страйк узяв другий і прочитав текст, написаний розбірливим круглим школярським почерком:

...що я буду справді собою, справді довершеною, коли позбудуся ноги. Ніхто не розуміє, що то не частина мене, що вона ніколи не буде частиною мене. Близьким дуже важко зрозуміти мою потребу в ампутації, вони гадають, що то мої фантазії, але ви зрозумієте...

«Все не так», – подумав Страйк, відкладаючи ксерокопію на стільницю, і відзначив, що дівчина дуже чітко й акуратно написала

свою адресу в Шепердс-Буші, щоб його порада щодо того, як найкраще відрізати собі ногу, точно знайшла адресатку. Лист було підписано іменем Келсі – без прізвища.