– Не зможу, – відповів він, – вибач. До третьої ще маю справи.

Переконлива брехня. Елін непогано її прийняла. Домовилися ввечері зустрітися у бістро, як і планували, а отже, можна буде спокійно подивитися матч між «Арсеналом» і «Ліверпулем».

Поклавши слухавку, Страйк знову подумав про Робін – саму-одну в їхній спільній з Метью квартирі. Потягнувшись по цигарку, Страйк увімкнув телевізор і в темній кімнаті знову відкинувся на подушки.

Для Робін вихідні минали дивно. Вирішивши не журитися лише тому, що вона сама, а Страйк пішов до Елін (от звідки такі думки? Звісно ж, він з Елін; це ж вихідні, і не її справа, як він там їх проводить), Робін довгі години сиділа за ноутбуком, провадячи один давній напрям розслідування й один новий.

Пізно ввечері в суботу вона зробила відкриття, від якого аж пробігла три переможні кола вітальнею і мало не подзвонила Страйкові – похвалитися. Знадобилося кілька хвилин – серце шалено калатало, дихання пришвидшилося, – щоб заспокоїтися і сказати собі, що новина зажде до понеділка. Набагато приємніше буде сказати про знахідку при зустрічі.

Знаючи, що Робін сама, двічі за вихідні дзвонила мама – і щоразу вимагала призначити дату, коли їй можна бути приїхати до Лондона.

– Я не знаю, мамо, не зараз, – зітхнула Робін уранці у неділю. Вона в піжамі сиділа на дивані з ноутбуком на колінах і намагалася провадити розмову з членом спільноти ВІID, який називав себе << Devoti >> . Слухавку вона взяла тільки тому, що боялася: коли не взяти, мама приїде без попередження.

«Devoti»: по куди хочеш відрізати?

ТрансНадія: по середину стегон

«Devoti» : обидві?

– Може, завтра? – спитала Лінда.

– Ні, – одразу відповіла Робін. Як і Страйк, вона брехала швидко і переконливо. – Я саме на завданні. Краще наступного тижня.

ТрансНадія: Так, обидві. Знаєш когось, хто б це вже зробив?

«Devoti» : Не можу писати про це на форумі. Де ти живеш?

– Я його не бачила, – сказала Лінда. – Робін, ти там щось друкуєш?

– Ні, – знову збрехала Робін; пальці завмерли над клавіатурою. – Кого ти не бачила?

– Метью, кого же ще!

– Ой. Ну, я не думаю, що він у ці вихідні зайде в гості.

Вона старалася друкувати тихіше.

ТрансНадія: В Лондоні.

«Devoti» : Я теж. Фотка е?

– А ви ходили на день народження до містера Канліффа? – спитала Робін, намагаючись потопити у словах клацання клавіатури.

– Звісно, що ні! – відповіла Лінда. – Добре, скажеш мені, у який день наступного тижня тобі зручно, і я візьму квитки. Зараз Великдень, усе забите.

Робін погодилася, відповіла на ніжне Ліндине прощання і всю увагу присвятила тому «Девоті». На жаль, після того, як Робін відмовилася надіслати йому (чи їй, але Робін була майже повністю впевнена, що то чоловік) фотографію, Девоті втратив інтерес до розмови на форумі й замовк.

Вона очікувала, що Метью повернеться з батькового дня народження в неділю ввечері, але Метью не повернувся. О восьмій подивившись на календар на кухні, Робін зрозуміла, що Метью вирішив у понеділок узяти вихідний. Вочевидь, вона теж на це пристала, коли планували вихідні, й пообіцяла Метью і собі попросити у Страйка вихідний. От і добре, що розійшлися, підбадьорила себе Робін: не буде чергової сварки про її робочий графік.

Однак пізніше вона плакала, сидячи на самоті у спальні, повній реліктів їхнього спільного минулого: ось пухнастий слон, якого Метью їй подарував на їхній перший Валентинів день разом (він тоді ще не був такий самовпевнений; Робін пам’ятала, як Метью червонів, коли дарував їй слона); ось скринька для прикрас – подарунок від нього на її двадцять перший день народження. Й усі ці фотографії: ось вони усміхаються під час відпустки у Греції та Іспанії, ось причепурилися до весілля сестри Метью. На найбільшій світлині вони рука в руці стояли на його випускному в університеті. Метью – в мантії, а Робін – поруч у літній сукні й широко всміхається, святкуючи досягнення, яке в неї самої вкрав чоловік у масці горили.

Nighttime flowers, evening roses, Bless this garden that never closes.

Blue Oyster Cult, “Tenderloin”[27]

Наступного дня Робін мала піднесений настрій: чудовий весняний ранок привітав її за порогом. Вона не забула про уважність до свого оточення, коли їхала на метро до станції «Тоттенгем Корт-роуд», але здорованя у в’язаній шапці ніде видно не було. Зате під час мандрівки її увагу привернув чимдалі дужчий захват, з яким преса висвітлювала королівське весілля. На перших шпальтах майже всіх газет у руках інших пасажирів була Кейт Міддлтон. І знову Робін гостро відчула ту оголену чутливу ділянку на безіменному пальці, де протягом року носила заручну каблучку. Втім, Робін виповнював ентузіазм від думки, що зараз можна буде поділитися зі Страйком результатами свого сольного розслідування, тож вона не дозволила собі засмутитися.

Щойно вийшла з «Тоттенгем-Корт-роуд», як почула чоловічий голос, що кликав її на ім’я. На якусь мить Робін злякалася, що

Метью влаштував засідку, але тут з’явився, пробиваючи собі шлях крізь натовп, Страйк – з наплічником. Робін виснувала, що він ночував у Елін.

– Доброго ранку. Гарні мала вихідні? – спитав він. І не дав їй і слова сказати: – Вибач. Ні. Очевидно, що вихідні були паскудні.

– Ну, не цілком паскудні, – відповіла Робін, і вони пішли шукати проходи у звичному лабіринті з загорож і дірок у дорозі.

– Що в тебе? – гучно спитав Страйк, перекрикуючи торохкотіння відбійних молотків.

– Прошу? – закричала Робін.

– Що. Ти. Там. Знайшла?

– Звідки ти знаєш, що я щось знайшла?

– Та вигляд у тебе такий, – відповів Страйк. – Завжди його маєш, коли вмираєш – так хочеш мені щось розповісти.

Робін широко всміхнулася.

– Щоб показати тобі, треба комп’ютер.

Завернули за ріг, на Денмарк-стріт. Під дверима офісу стояв чоловік у чорному з гігантським букетом червоних троянд.

– О Господи, – видихнула Робін.

Спазм страху відступав: розум на мить викреслив той оберемок руж і відзначив тільки чоловіка в чорному – але, звісно, то був інший кур’єр. Цей (розгледіла Робін, коли він рушив до них) був юнаком з довгим волоссям – працівник доставки «Ін-терфлори», без шолома. Страйк не думав, що колись хлопцю доводилося вручати п’ятдесят червоних троянд менш захопленій адресатці.

– То його батько намовив, – похмуро сказала Робін, коли Страйк відчинив перед нею двері й Робін пройшла всередину, не надто дбаючи про тремкий букет. – «Усі жінки люблять ружі» – отак, мабуть, сказав. Цього, бачте, досить – оберемка дурних квіток.

Страйк піднімався металевими сходами слідом за нею. Було весело, але він того не показував. Він відімкнув двері, й Робін

рушила до столу і безцеремонно кинула на нього ружі. Ті затріпотіли в оповитому стрічками поліетиленовому мішку з зеленкуватою водою. Серед квітів була листівка. Робін не хотіла читати її при Страйку.

– Ну що? – спитав той, вішаючи наплічник на гачок біля дверей. – Що ти там знайшла?

Не встигла Робін і рота розтулити, як у двері постукали. Крізь матове скло легко було впізнати силует Вордла: хвиляста чуприна, шкірянка.

– Я тут був неподалік. Не надто рано, ні? Тип з офісу внизу впустив.

Очі Вордла вмить притягнув букет на столі в Робін.

– День народження?

– Ні, – відрубала вона. – Хтось із вас хоче кави?

– Я сам приготую, – відповів Страйк, ідучи до чайника. – Вордл нам хоче дещо показати.

У Робін упало серце: невже полісмен її випередив? От чого вона не подзвонила Страйкові в суботу ввечері, щойно сама дізналася? Вордл опустився на диван зі штучної шкіри, який щоразу ніби пердів, як на нього сідала людина з певною вагою. Поліціянт аж здригнувся; сторожко посовавшись, він розгорнув папку.