– Виявляється, Келсі дописувала на вебсайті для інших людей, які бажають відрізати собі кінцівки, – сказав Вордл до Робін.

Робін сіла на звичне місце за столом. Поліціянта не стало видно за ружами; Робін нетерпляче схопила букет і поклала його на підлогу.

– Вона згадувала про Страйка, – провадив Вордл. – Питала, чи хтось щось про нього знає.

– І називала себе Немакудипіти, так? – спитала Робін, намагаючись говорити буденним тоном. Вордл здивовано звів очі, Страйк розвернувся, не донісши ложку до банки.

– Так, – відповів поліціянт, не зводячи з неї очей. – Звідки ти дізналася?

– Я знайшла той форум на вихідних, – відповіла Робін. – Ще подумала, що користувач Немакудипіти – то, мабуть, дівчина, що написала листа.

– Божечки, – мовив Вордл, переводячи погляд з Робін на Страйка. – Ми маємо запросити її до себе на роботу.

– У неї є робота, – заявив Страйка. – Кажи далі. Келсі дописувала на форумі...

– Так, і кінець кінцем обмінялася електронними адресами з оцими двома. Нічого аж такого корисного, але ми намагаємося з’ясувати, чи вона дійсно з ними зустрічалася – ну, в реальному житті, – відповів Вордл.

Страйкові спало на думку: як дивно, що ця фраза, яка в дитинстві позначала розбіжність між світом ігор і фантазії та нудним дорослим світом фактів, тепер вживається на позначення життя, яким людина живе поза інтернетом. Він передав Вордлу і Робін їхню каву, тоді пішов до кабінету і приніс собі стілець – не хотілося сидіти на пердливому дивані поруч з Вордлом.

Коли повернувся, Вордл показував Робін роздруковані скріншоти фейсбучних сторінок двох людей.

Робін уважно їх роздивилася, тоді передала Страйкові. Одна сторінка належала огрядній молодій жінці з круглим блідим обличчям, купою шпильок у чорному волоссі, в окулярах. Другий був білявий хлопець років двадцятьох з косими очима.

– Оця пише про свою «трансвалідність», хай що воно таке, а оцей по всіх форумах просить допомогти йому відрізати від себе те і се. Як на мене, в обох серйозні проблеми. Впізнаєте котрогось?

Страйк похитав головою. Робін теж. Вордл зітхнув і забрав роздруківки.

– Вцілив у молоко.

– А що інші чоловіки, з якими вона могла спілкуватися? Хлопці, викладачі з коледжу? – спитав Страйк, згадуючи питання, які спали йому на думку в суботу.

– Ну, за словами сестри, Келсі мала таємничого бойфренда, з яким родину не знайомила. Гейзел не вірить у його існування. Ми говорили з кількома подругами Келсі з коледжу. Жодна не бачила ніякого бойфренда, але це питання ми ще вивчаємо. І щодо Гейзел, – додав Вордл. Узяв свою каву, зробив ковток, тоді провадив: – Я пообіцяв переказати тобі. Вона хоче з тобою зустрітися.

– Зі мною? – здивувався Страйк. – Нащо?

– Гадки не маю, – відповів Вордл. – Мабуть, хоче виправдатися перед усіма і кожним. Вона в суцільному шоці.

– Виправдатися?

– Її гризе провина за те, що не сприймала ті фантазії про ногу серйозно, гадала, що дівчина просто хоче уваги. Гейзел думає, що це тому Келсі пішла шукати допомоги деінде.

– Вона розуміє, що я не відповідав на листи Келсі? Що насправді не мав з нею жодних контактів?

– Так, так, я їй пояснив. Але вона все одно хоче з тобою поговорити. Не знаю, – додав Вордл трохи нетерпляче, – от тобі надіслали ногу її сестри – ти сам знаєш, як люди поводяться в шоковому стані. Плюс це ж ти, так? – додав Вордл з тінню образи у голосі. – Мабуть, жінка думає, що Диво-Детектив розкриє справу, поки поліція пасе задніх.

Страйк і Робін старалися не дивитися одне на одного, а Вордл пробурчав:

– Ми могли б і краще повестися з Гейзел. Наші хлопці допитували її хлопця агресивно, їй не сподобалося. Вона стала ніби захищатися. Мабуть, хоче мати тебе в доступі: ти ж детектив, який уже рятував безневинних людей від тюрми.

Страйк вирішив не зважати на ображений тон.

– Звісно ж, ми мусили допитати типа, який з нею жив, – додав Вордл, пояснюючи ситуацію для Робін. – Така процедура.

– Так, – кивнула Робін. – Звичайно.

– І більше чоловіків у житті Келсі не було – тільки сестрин хлопець і, можливо, свій бойфренд? – спитав Страйк.

– Вона спілкувалася з психологом – худим чорним типом, який на вихідні, коли її вбили, їздив до рідних у Брістоль. І є ще її лідер церковного об’єднання молоді на ім’я Даррел, – додав Вордл, – товстун у комбінезоні. Під час розмови всі очі виплакав. У неділю був у церкві, поводився нормально; іншого алібі не має, але я не уявляю, щоб він взяв різницький ніж. Більше нікого ми не знаємо. На її курсі вчилися суцільно дівчата.

– І в церковному об’єднанні хлопців не було?

– Теж майже суцільно дівчата. Найстаршому хлопцю чотирнадцять років.

– Якщо я зустрінуся з Гейзел, як до цього поставиться поліція? – спитав Страйк.

– Ми не можемо тобі заборонити, – знизав плечима Вордл. – Особисто я – «за», бо, може, ти щось цікаве розвідаєш, але не думаю, що там щось лишилося. Ми з усіма побалакали, обшукали кімнату Келсі, взяли її ноутбук, і я ладен об заклад битися, що ніхто з допитаних нами нічого не знав. Вони всі гадали, що вона поїхала на практику від коледжу.

Подякувавши за каву і тепло всміхнувшись Робін (та не дуже заусміхалася у відповідь), Вордл пішов.

– І жодного слова про Брокбенка, Лейнга чи Віттакера, – буркнув Страйк, коли гупання Вордлових кроків стихло. – А ти мені навіть не казала, що винюхуєш щось у мережі, – дорікнув він Робін.

– У мене не було доказів, що саме та дівчина написала листа, – відповіла Робін, – але мені дійсно спало на думку, що Келсі могла шукати підтримки в інтернеті.

Страйк зіп’явся на ноги, взяв горнятко з її столу і вже йшов до дверей, коли Робін обурено спитала:

– А тобі не цікаво дізнатися, про що саме я тобі хотіла розповісти?

Страйк здивовано озирнувся.

– А то не воно було?

– Ні!

– Ну?

– Гадаю, я знайшла Дональда Лейнга.

Страйк не відповів, тільки спантеличено завмер з горнятками у руках.

– Ти... що? Як?

Робін увімкнула свій комп’ютер, поманила Страйка ближче і заклацала клавіатурою. Страйк підійшов, зазирнув їй за плече.

– Спершу, – почала Робін, – я розібралася, що то за псоріатичний артрит. Тоді... глянь.

Вона відкрила сторінку благодійної платформи «JustGiving». З маленького фото у верхній частині на них сердито дивився чоловік.

– Щоб мене, та це ж він! – вигукнув Страйк так голосно, що Робін аж підскочила. Він відставив горнятка й підтягнув свого стільця ближче до монітора. І зачепив троянди Робін.

– Чорт... вибач...

– Та байдуже, – озвалася Робін. – Сідай сюди, я їх приберу.

Вона підвелася, а Страйк посів її місце на комп’ютерному стільці.

Фото було маленьке, і Страйк двічі клацнув по ньому, щоб збільшити. Шотландець стояв на якомусь тісному балкончику з балюстрадою зеленого скла – неусміхнений, з милицею під правою пахвою. Лінія волосся на лобі й досі була низька, але коротка шорстка чуприна уже не нагадувала лисяче хутро, потемнівши з плином років. Чисто виголене обличчя вкривали віспини. Саме обличчя було уже не таке опухле, як на фото, які дала Лорейн, але Лейнг набрав вагу відтоді, коли був як мармуровий Атлант і вкусив Страйка за обличчя на боксерському ринзі. На ньому була жовта футболка, на руці – татуювання жовтої троянди, але доповнене: тепер квітку протинав кинджал, і до зап’ястка збігали краплини крові. За спиною Лейнга виднілися рвані обриси чорно-срібних вікон.

Він користувався справжнім іменем:

Дональд Лейнг просить про допомогу.

Я – ветеран Британської армії, який страждає на псоріатичний артрит. Збираю гроші на дослідження цього захворювання. Будь ласка, дайте скільки можете.

Сторінку було створено три роки тому. Лейнг зібрав нуль відсотків від суми в тисячу фунтів, яку планував зібрати.

– І жодних тобі побрехеньок, мовляв, зроблю заради грошей те і се, – відзначив Страйк. – «Дайте мені», та й по тому.