Розраховуючи на те, що Гейзел – жінка масивна і не зможе нечутно піднятися сходами, Страйк швиденько позазирав у шухляди. Звісно ж, усе цікаве поліція вже забрала: ноутбук, будь-які записки, телефонні номери чи імена, щоденник (якщо Келсі ще мала його після того, як Гейзел знайшла попередній). Але дещо й лишилося: пачка паперу, такого самого, як аркуш, на якому було написано листа до Страйка; стара «Нінтендо»; пакетик штучних нігтів; коробочка з гватемальскими «тривожними ляльками»; на дні нижньої шухляди тумбочки знайшлися в пухнастій косметичці кілька блістерів з пігулками. Страйк дістав їх: овальні капсули гірчично-жовтого кольору, назва ліків – «Аккутан». Один блістер він заховав у кишеню, далі засунув шухляду і пішов до шафи – неохайної і трохи затхлої. Келсі любила чорне і рожеве. Страйк швидко обмацав складки тканини, зазирнув у кишені, але не знайшов нічого, аж поки не дійшов до мішкуватої сукні. Тут він знайшов зібганий чи то лотерейний квиток, чи то номерок з гардеробу з цифрою «18».

Гейзел сиділа на тому самому місці, де її залишив Страйк. Він запідозрив, що міг би затриматися і вона б нічого не помітила. Коли він увійшов до кімнати, Гейзел навіть трохи підскочила. Вона знову плакала.

– Дякую, що прийшли, – нерозбірливо вимовила вона, стаючи на ноги. – Вибачте, я...

І вона знову захлипала. Страйк поклав руку їй на плече і незчувся, як Гейзел притиснулася йому до грудей – без тіні кокетування, з чистого розпачу. Страйк обійняв її за плечі, й так вони стояли цілу хвилину, а тоді вона кілька разів важко зітхнула, відступила, і руки Страйка знову опустилися.

Гейзел похитала головою, не маючи слів, і провела його до дверей.

Страйк знову висловив свої співчуття. Гейзел кивнула. У денному світлі, що тепер проникало в темний передпокій, її обличчя було страшне.

– Дякую, що прийшли, – вимовила вона, тяжко глитнувши. – Мені так треба було вас побачити. Сама не знаю чому. Мені так страшенно шкода.

Dominance and Submission (Домінування й підкорення)

Покинувши рідне місто, чоловік устиг пожити з трьома жінками, але ця – Ота! – його майже довела. Всі три паскудні суки клялися, що його кохають – хай що воно означає. І це так зване кохання зробило перших двох так-сяк стерпними. В глибині душі, звісно, всі жінки – брехливі хвойди, завжди беруть більше, ніж віддають. Але першим двом до Отієї було далеко! Довелося терпіти стільки, скільки чоловік у житті не терпів, бо Ота була невід’ємною частиною його грандіозного плану.

І все-таки чоловік ненастанно фантазував про те, як уб’є Оту. Легко уявляв, як обм’якає дурний писок Отієї, коли його ніж глибоко входить в її живіт; як вона не може повірити, що Любчик (Ота називала чоловіка Любчиком) її вбиває, навіть коли гаряча кров шубовсне йому на руки й іржавий аромат розіллється в повітрі, в якому ще бринить крик...

Необхідність грати хорошого хлопця ламала чоловікові самоконтроль. Вмикати шарм, підманювати їх і підсолоджувати йому завжди було легко – просто друга натура. Але протягом довгого часу тримати одну і ту саму позу – це інша справа. Прикидання довело чоловіка майже до межі. Іноді самого звуку дихання Отієї ставало досить, щоб кортіло схопити ножа і пробити дірку в її паскудних легенях...

Якщо негайно котрусь не прикінчити, він просто вибухне.

Рано-вранці в понеділок чоловік вигадав привід вибратися з дому, та коли вже підходив до Денмарк-стріт (де планував напасти на слід Секретарки, як та йтиме на роботу), щось у ньому затремтіло, мов щур посмикав вусами.

Чоловік зупинився біля телефонної буди на тому боці вулиці й придивився до постаті на розі Денмарк-стріт, просто під крамницею музичних інструментів, розписаною крикливими кольорами а-ля цирковий плакат.

Чоловік знав поліціянтів – їхні повадки, їхні ігри. Молодик з руками в кишенях куртки-«донки» прикидався просто собі ранковим перехожим...

Але чоловік ту гру сам вигадав! Він міг зробитися майже невидимим. Гляньте на цього довбня – бовваніє собі, гадає, що в такій куртці стає вуличним хлопом... та хай тобі грець, друзяко! Чоловік повільно розвернувся і зайшов за телефонну буду, зникнувши з очей поліціянта, а там зняв шапку. Він був у цій шапці, коли за ним погнався Страйк. У хлопця в «донці» може бути словесний опис.

Варто було про це подумати, треба було здогадатися, що Страйк покличе друзів-поліцаїв... паскуда боягузлива!

«Однак фоторобота не випускали», – подумав до себе чоловік і з відновленою самоповагою вийшов на вулицю. Страйк пройшов просто біля нього, навіть не зрозумівши того, гадки не маючи, хто він є. Боже, як то буде чудово – прикінчити Секретарку, а тоді дивитися, як Страйка і його кінчений бізнес потопить цунамі бруду, коли громадськість, поліція й преса насядуть на нього – заплямованого зв’язком з такою справою, не здатного захистити власних людей, підозрюваного в її смерті, вщент розбитого...

Чоловік уже планував наступний хід. Піде до Лондонського економічного, де Секретарка часто стежить за білявою хвойдою, і перехопить її там. А поки що треба іншу шапку і, мабуть, сонячні окуляри. Чоловік пошукав гроші в кишенях. Як завжди – майже нічого! Треба вигнати Оту на роботу. Остогиділо оте її скиглення, скарги, приводи лишатися вдома.

Кінець кінцем чоловік купив два нові головні убори: бейсболку і сіру вовняну шапку на заміну чорній флісовій, яку викинув у смітник біля станції «Кембридж-Серкус». Там само сів на метро до станції «Голборн».

Але Секретарки там не було! Не було й студентів. Повиглядавши безрезультатно блиск рудуватого волосся, чоловік згадав, що сьогодні великодній понеділок. Університет зачинено, бо вихідний.

За кілька годин чоловік поїхав на Тоттенгем-Корт-роуд, пошукав Секретарку у «Дворі», початував на вході до «М’ятного носорога» – але й тут її не знайшов.

Кілька днів він не міг вибратися і пошукати її, і тепер розчарування завдало йому майже фізичного болю. У стані збудження він заходився блукати провулками, сподіваючись, що трапиться якась дівчина, жінка, хай навіть не Секретарка; зашиті в підкладку куртки ножі зараз вдовольнились би будь-чим.

Може, його маленьке вітання так її налякало, що аж звільнилася? Але чоловік не цього хотів. Він хотів, щоб вона жила в страху, вибита з колії, але і далі працювала на Страйка – бо через неї чоловік планував дістати покидька.

Гірко розчарований, раннім вечором чоловік повернувся до Отієї. Треба буде лишатися поруч з нею ще два дні, й думка про це відбирала в чоловіка рештки самовладання. Якби можна було скористатися Отією так, як він планував використати Секретарку, то була б інша справа – змога випустити пару: він би аж мчав додому, тримаючи ножі напоготові, – але ні. Ота була потрібна чоловікові жива, вона мусила гарувати на нього.

Ще не минули дві доби, а чоловік уже ладен був вибухнути гнівом і буйством. Увечері в середу він повідомив Отій, що рано-вранці вийде на роботу, і прямо сказав, що уже б час і їй іти працювати. Налякана його раптовим гнівом, Ота старалася йому догодити. Він їй потрібен, їй так шкода...

Чоловік ліг спати окремо від Отієї, прикинувшись, що сердиться. З’явилася можливість помастурбувати, але чоловіка це не вдовольнило. Він потребував і бажав дотику до жіночої плоті гострою сталлю; відчуття свого домінування, коли ллється тепла кров, відчуття її підкорення, коли жінка кричить, благає, задихається, вмираючи... скавчить. Згадки про ті рази, коли чоловік це робив, не втішали, а тільки розпалювали сильнішу потребу. Він знову палав: він бажав Секретарку.

В четвер чоловік встав за п’ятнадцять п’ята, одягнувся, натягнув бейсболку і пішов через Лондон до квартири, де Секретарка мешкала з Красунчиком. Поки дійшов до Гастингс-роуд, уже встало сонце. Чоловік сховався за старим «лендровером», припаркованим біля будинку. Притулився до нього, крізь лобове скло вдивляючись у вікна її квартири.

О сьомій за вікнами вітальні почався якийсь рух, і скоро Красунчик вийшов з квартири у тому своєму костюмі. Він здавався зніченим, нещасним. «Думаєш, це тобі зараз сумно, гаденя дурне... от почекай, коли я візьму своє від твоєї дівчини...»