– Схоже, що так...

Страйк помітив ще дещо. На литці під лінією зрізу був шрам: старий, не пов’язаний з раною, що відняла ногу від тіла.

Як часто в часи дитинства в Корнволлі, коли Страйк стояв спиною до хвиль, його захоплював зненацька підступний океан? Люди, які не знають океан, забувають, який він потужний і брутальний. Коли хвилі вдаряють у них із силою холодного металу, люди лякаються. Протягом усієї кар’єри Страйк мав справу зі страхом, працював з ним, давав йому раду, але від погляду на той старий шрам його на мить охопив переляк, тим сильніший, що неочікуваний.

– Ти ще там? – спитав Вордл у телефоні.

– Що?

Двічі зламаний ніс Страйка опинився за якийсь дюйм від місця, де ногу жінки відділили від тіла. Він згадав шрам на нозі дитини, якої не зміг забути... скільки часу минуло з їхньої останньої зустрічі? Скільки років їй тепер має бути?

– Ти спершу подзвонив мені, бо... – нагадав Вордл.

– Так, – відповів Страйк, змушуючи себе зібратися на думці. – Я за те, щоб цим займався ти, але якщо не можеш...

– Виїжджаю, – мовив Вордл. – Скоро буду. Нікуди не йди.

Страйк вимкнув телефон і відклав його, все дивлячись на ногу. Тепер він побачив, що під нею лежить друкована записка. Навчений у британській армії процедурам розслідування, Страйк стримав потужне бажання витягнути аркуш і прочитати: не можна псувати докази. Натомість Страйк присів і роздивився адресу на верхній частині пакунку, що звисала зі столу.

Пакунок надіслали Робін, що йому абсолютно не сподобалося. Її ім’я і прізвище були написані без помилок – власне, надруковані на білій наліпці з адресою їхнього офісу. Наліпка перекривала іншу. Напружуючи зір і не торкаючись коробки, Страйк роздивився, що відправник спершу адресував пакунок «Кемерону Страйку», а тоді наклеїв наліпку з іменем «Робін Еллакотт». Чого передумав?

– Чорт, – тихо лайнувся Страйк.

Не без зусиль підвівшись, він узяв з гачка сумку Робін, замкнув скляні двері й пішов нагору.

– Поліція вже їде, – повідомив він, кладучи сумочку перед нею. – Хочеш чаю?

Робін кивнула.

– Додати в чай бренді?

– У тебе немає бренді, – озвалася вона. Голос був трохи хрипкий.

– А ти шукала?

– Звісно, ні! – відповіла Робін, і Страйк усміхнувся, почувши, як її обурила думка, ніби вона могла нишпорити по його шафах. – Ти просто... Ти не така людина, яка тримає вдома бренді про всяк випадок.

– А пиво будеш?

Вона похитала головою, не маючи сили всміхнутися.

Щойно чай був готовий, Страйк сів навпроти неї з власним горнятком. Він здавався саме тим, ким і був: кремезним колишнім боксером, який забагато курив і забагато вживав швидкої їжі. Страйк мав важке чоло і плаский асиметричний ніс, а коли не всміхався, ввижався похмурим і ворожим. Його густе й темне кучеряве волосся, досі вологе після душу, нагадало Робін про Жака Бурґера і Сару Шедлок. Сварка сталася ніби в іншому житті. Робін хіба на мить згадала про Метью, відколи піднялася нагору. Страшно було розповідати йому про те, що сталося. Метью розсердиться. Він проти її роботи у Страйка.

– Ти роздивився... її? – спитала Робін, узявши горнятко з гарячим чаєм і відставивши його; навіть не пригубила.

– Так, – відповів Страйк.

Вона не знала, що ще спитати. Ідеться ж про відрізану ногу. Ситуація була настільки жахлива, настільки гротескна, що будь-яке питання, що спадало на думку, здавалося абсурдним і грубим. «Ти її впізнав?» «Навіщо її надіслали?» І найнагальніше питання: «Чому мені?»

– Поліція питатиме про кур’єра, – мовив Страйк.

– Знаю, – відповіла Робін. – Я тут намагаюся пригадати все, що роздивилася.

Внизу подзвонили у двері.

– О, це Вордл.

– Вордл? – наполохалася Робін.

– Це найбільш дружній поліціянт з відомих мені, – нагадав Страйк. – Сиди тут, я його зараз приведу.

За минулий рік Страйк устиг зіпсувати собі репутацію в лондонській поліції, хоча в тому була не лише його провина. Преса надміру хвалила два його найбільші детективні тріумфи, і це природнім чином кинуло тінь на поліціянтів, чиї зусилля Страйк звів нанівець. Але Вордл, який допоміг Страйкові в першій справі з тих двох, і собі урвав трохи слави, тож стосунки між ними були відносно дружні. Робін бачила Вордла лише в газетних статтях про справу. В суді їхні стежки не перетиналися.

Вордл виявився вродливим чоловіком з густою каштановою чуприною й шоколадно-карими очима. Він був одягнений у шкірянку та джинси. Страйк не знав, посмішив чи роздратував його задумливий погляд, який Вордл кинув на Робін, щойно увійшовши. Швидким зиґзаґом той відзначив її волосся, фігуру, тоді – ліву руку, де його очі затрималися на заручній каблучці з сапфіром і діамантами.

– Ерик Вордл, – низьким голосом відрекомендувався гість, усміхнувшись, на думку Страйка, недоречно чарівливо. – А це сержант Еквенсі.

Разом з ним приїхала худа чорношкіра поліціянтка з забраним у гладеньку ґульку волоссям. Вона всміхнулася до Робін, і та відчула надзвичайне полегшення від присутності іншої жінки. Далі сержант Еквенсі окинула поглядом славне помешкання Страйка.

– А де пакунок? – спитала вона.

– Внизу, – відповів Страйк, дістаючи з кишені ключі від офісу. – Зараз покажу... Вордле, як дружина? – додав він, збираючись виходити з сержантом Еквенсі.

– А тобі що? – буркнув поліціянт, але на полегшення Робін відкинув прокурорську манеру, коли сів навпроти неї і розгорнув записника.

– Коли я прийшла, він стояв під дверима, – пояснила Робін, коли Вордл спитав, як привезли ногу. – Я вирішила, що він кур’єр. На ньому була чорна куртка – повністю чорна, тільки на плечах сині смужки. Шолом був теж повністю чорний, щиток опущений, дзеркальний. На зріст він був мінімум шість футів. На чотири чи п’ять дюймів вищий за мене, зважаючи ще на шолом.

– Статура? – спитав Вордл, роблячи нотатки в записнику.

– Досить кремезний, але, мабуть, то ще через підбивку на куртці. – Очі Робін звернулися на Страйка, який саме зайшов до кімнати. – Тобто не такий, як...

– Не такий жирний кендюх, як твій шеф? – підказав Страйк, який устиг почути початок фрази, і Вордл, не від того, щоб якось зачепити Страйка, тихо захихотів.

– Ще на ньому були рукавички, – провадила Робін, яка навіть не всміхнулася. – Чорні шкіряні мотоциклетні рукавички.

– Звісно, як же без них, – кивнув Вордл, записуючи. – Про мотоцикл, я так розумію, ви нічого не можете сказати?

– «Хонда», червоний з чорним, – озвалася Робін. – Я звернула увагу на логотип з крилами. Мабуть, з об’ємом 750. Великий.

Вордл здавався і стривоженим, і враженим.

– Робін автомобілістка, – пояснив Страйк. – За кермом – чисто Фернандо Алонсо.

Робін не подобалося, що Страйк такий веселий і легковажний. В офісі лежить жіноча нога. А решта де? Тільки б не заплакати. Дуже кепсько, що вона так не виспалася. Клятий диван... останнім часом вона забагато спить на ньому.

– І він змусив вас поставити підпис? – спитав Вордл.

– Не скажу, що мене змушували, – озвалася Робін. – Він простягнув планшет, і я розписалася автоматично.

– Що було на планшеті?

– Якийсь ніби інвойс чи...

Робін приплющила очі, намагаючись згадати. Тепер, замислившись, вона вирішила, що та форма мала аматорський вигляд, ніби її склепали на домашньому комп’ютері. Так вона і сказала.

– Ви чекали на пакунок? – спитав Вордл.

Робін розповіла про одноразові фотоапарати на весілля.

– Що він зробив, коли ви взяли посилку?

– Сів на байк і поїхав. Виїхав на Чаринг-Кросс-роуд.

У двері постукали, а тоді увійшла сержант Еквенсі. В руках у неї була записка, яку Страйк бачив під ногою. Аркуш лежав у пакеті для доказів.

– Прибули судові експерти, – повідомила вона Вордлу. – А оце було в пакунку. Непогано б дізнатися, чи це щось означає для міс Еллакотт.

Вордл узяв оповиту поліетиленом записку, проглянув її, насупився.

– Дурня якась, – сказав він, а тоді зачитав уголос: «Врожай і рук, і ніг, і ший...»