Балкони будинків на Волластон-Клоузі були обтягнуті тонкою сіткою, щоб не сідали і не залітали у вікна птахи. Страйк обійшов будинок і рушив до бічного входу, де раніше підпер двері після того, як звідти вийшла зграйка дівчаток-підлітків. Його підпору ніхто не чіпав. Люди вирішили, що комусь потрібні вільні руки, і не хотіли цю людину гнівати. В цих місцях сердитий сусіда міг бути небезпечнішим за зальотного бандита, ще й жити поруч потім доведеться.

На середині сходового прольоту Страйк скинув куртку і лишився в іншій – світловідбивній. Прикриваючи першою курткою балон з пропаном, він рушив далі й вийшов на балкон, що вів до квартири Лейнга.

З інших квартир, що виходили на балкон, лилося світло. В цей теплий літній вечір сусіди Лейнга лишили вікна відчиненими, і в ніч виливалися їхні голоси і звуки з телевізорів. Страйк тихо рушив до темної і тихої квартири в кінці балкона. Під дверима (за якими так часто спостерігав з парковки) Страйк переклав загорнутий у куртку балон на згин руки і спершу дістав з кишені пару латексних рукавичок, які надягнув, а тоді – набір різноманітних інструментів. Частина належала самому Страйкові, решту він позичив у Шпеника. Тут були скелетний ключ, два «віяла» з фігурними відмичками і купа відмичок звичайних.

Страйк заходився працювати над двома замками на Лейнгових дверях, аж тут із сусіднього вікна почувся жіночий голос з американським акцентом.

– Є закон, а є те, що правильно. Я робитиму те, що правильно.

– От чого я не можу видрюкати Джесику Альбу? – спитав обкурений чоловічий голос, і ще двоє чоловіків схвально засміялися на це.

– Ну ж бо, скотино, – видихнув Страйк, борючись із нижнім замком і стараючись не впустити захований балон. – Відчиняйся... відчиняйся...

Замок прокрутився з гучним клацанням. Страйк штовхнув двері.

Як він і очікував, тут смерділо. Страйк майже нічого не бачив, але приміщення видавалося тісним і майже без меблів. Слід запнути фіранки і тільки тоді вмикати світло. Зробивши крок ліворуч, він негайно налетів на якусь коробку. На ній стояло щось важке, і воно перекинулося на підлогу з металевим брязкотом.

«Чорт».

– Агов! – почувся голос з-за благенької стіни сусідньої квартири. – Донні, то ти?

Страйк поспішив назад до дверей, панічно обмацав стіну біля дверей і нарешті знайшов вимикач. Кімнату вмить залило світло, і виявилося, що тут майже нічого немає – тільки старий і брудний двоспальний матрац і перевернута оранжева коробка, на якій однозначно стояла колонка для айпода – яка тепер лежала на підлозі.

– Донні? – почувся той самий голос, тепер уже з балкона.

Страйк витягнув балон, відкрутив і сховав під оранжеву коробку. Кроки вздовж балкона, стукіт у двері. Страйк відчинив.

На нього каламутними очима дивився чоловік з прищами і немитим волоссям. Він здавався страшенно обкуреним і тримав у руці бляшанку «Джона Сміта».

– Ісусе, – нерозбірливо мовив він і принюхався. – Чим це смердить?

– Газом, – відповів Страйк у світловідбивній куртці строгим голосом представника Національних мереж. – Сусіди з верхнього поверху поскаржилися. Схоже, витік саме тут.

– От же ж чорт, – озвався чоловік, якого явно нудило. – Ми ж не вибухнемо, ні?

– Саме це я й маю дізнатися, – повчально заявив Страйк. – Ви там нічого не палите в себе? Не курите, ні?

– Я перевірю, – закивав сусід, раптом злякавшись.

– Добре. Коли закінчу тут, може, зайдемо до вас. Якраз чекаю на підкріплення.

Щойно це бовкнувши, Страйк пожалкував, але нового знайомого такі слова з вуст газівника не здивували. Коли він уже відвернувся, Страйк спитав:

– А власника звати Донні, так?

– Донні Лейнг, – відповів знервований сусіда, якому явно нетерпеливилося скоріше сховати всі запаси і все загасити. – Він мені сорок фунтів винен.

– А, – озвався Страйк. – Тут не допоможу.

Чоловік пішов, а Страйк зачинив двері й подякував своїм щасливим зіркам за те, що заздалегідь підготував прикриття. Ще бракувало, щоб приїхала поліція, поки він ще нічого не може довести...

Він підняв оранжеву коробку, прикрутив балон з пропаном (той шипів і свистів) і повернув колонку з айподом на коробку. Вже зібравшись іти далі в квартиру, Страйк раптом дещо подумав і повернувся по айпод. Один легкий натиск затягнутого у латекс вказівного пальця – і крихітний екран загорівся. «Гарячі рейки просто в пекло»: пісня (як Страйк пречудово знав) гурту «Блу ойсте калт».

Vengeance (The Pact) (Мста [Договір])

У клубі була сила-силенна людей. Його збудували під двома арочними опорами залізничного мосту (точно як ті, що навпроти його квартири), і через вигин ребруватого залізного даху виникало відчуття, ніби ти під землею. Проектор кидав на металеві ребра психоделічні спалахи. Музика гриміла оглушливо.

Чоловіка не дуже хотіли пускати. Викидайли обійшлися з ним нелюб’язно; чоловік навіть на мить злякався, що його зараз обшукають і намацають ножі, заховані в куртці.

Чоловік здавався тут старшим за всіх інших і злився через це. То все псоріатичний артрит: обличчя вкрилося віспинами, а ще його роздуло від стероїдів. М’язи, напрацьовані боксом, перетворилися на жир; на Кіпрі все було легко, але тепер – ні. Чоловік розумів, що не має шансів з жодною з сотень цих п’яних сучок, які стрибають під диско-кулею. Вбралися вони не як для клубу. Більшість була у футболках і джинсах – ніби зграя лесбіянок.

Де ж Страйкова етажерка з розкішними сідницями і солодкою неуважністю? Високих чорних жінок тут було небагацько; знайти її буде легко. Але чоловік прочесав усе біля бару і весь танцмайданчик, а її не побачив. То було ніби провидіння – коли вона назвала клуб, від якого так близько до його квартири; чоловік собі навіть вирішив, що повертається його богоподібний статус, що всесвіт знов облаштовується зручним для нього чином – але відчуття непереможності було мимолітним, і сварка з Отієї повністю його розвіяла.

Музика гупала у черепі. Краще б він був удома, слухав «Блу ойсте калт», мастурбував на свої трофеї. Але ж він чув, що вона сюди прийде... чорт, та тут стільки людей, що можна було би просто підійти впритул і зарізати її, і ніхто б не помітив, не почув її крику... Де ця сука?

Якийсь гівнюк у футболці «Wild Flag» уже стільки разів штовхнув чоловіка, що кортіло дати йому добрячого прочухана. Натомість чоловік ліктями проклав собі шлях через барну зону і повернувся на танцмайданчик.

Мінливе світло блукало хитким килимом з рук і пітних облич. Проблиск золота – шрам, вишкір...

Чоловік поштовхався крізь натовп. Байдуже, скільки малих хвойд отримає від нього стусанів.

Той, зі шрамом, був у метро. Чоловік озирнувся. Тип, здається, когось загубив: став навшпиньки, роззирається.

Тут щось не так. Чоловік це відчував. Якась підстава. Він підігнув коліна, щоб змішатися з натовпом, і почав пробивати шлях до пожежного виходу.

– Даруй, друже, але ти маєш скористатися...

– Пішов ти!

Ніхто не встиг його спинити. Чоловік вирвався, натиснув на засув пожежного виходу, чкурнув у ніч. Пробіг під зовнішньою стіною, завернув за ріг, там – на самоті – віддихався й обміркував варіанти.

«Ти в безпеці, – казав він собі. – Ти в безпеці. Ні в кого нічого на тебе немає».

Але чи це правда?

З усіх можливих клубів, які могла назвати Стажерка, вона обрала той, від якого дві хвилини до його квартири. Що коли це не подарунок богів, а дещо цілком відмінне? Що коли хтось намагається його підставити?

Ні. Неможливо. Страйк навів на чоловіка копів, але ж вони не зацікавилися. Він точно в безпеці. Ніяк не можна поєднати його і будь-яку з жертв...

Але той тип зі шрамом їхав з ним у метро від «Фінчлі». Чоловік аж завис на думці про те, що це означає. Якщо хтось стежить не за Дональдом Лейнгом, а за кимсь зовсім іншим, він вскочив у велику халепу...

Чоловік зрушив з місця, пішов, час до часу зриваючись на біг. Милиці, колись такі корисні, більше не потрібні – хіба тільки щоб здобути співчуття довірливих жінок, обдурити відділ сприяння інвалідам і, звісно ж, підтримувати образ людини надто хворої й кволої, щоб полювати на маленьку Келсі Платт. Його артрит давно вигорів, хоча й досі приносив сякі-такі статки і дозволяв мати ту квартиру на Волластон-Клоузі...