– Ти сказала Метью, що сталося?

– Він якраз ї...

Коли на обличчі Робін проступив майже жах, Страйк вирішив, що зараз обернеться і побачить розлюченого Метью, а той на них накинеться. Натомість у ногах ліжка Робін з’явилася розхристана постать детектива Роя Карвера, а поруч – висока й елегантна постать сержанта Ванесси Еквенсі.

Карвер був у сорочці. Під пахвами розпливалися великі плями поту. Вічно рожеві білки яскраво-блакитних очей вигляд мали такий, ніби поліціянт мав звичку купатися в сильно хлорованій воді. В густій сивуватій чуприні рясніли клапті лупи.

– Як ви по... – почала сержант Еквенсі, спрямувавши погляд мигдалеподібних очей на руку Робін, але Карвер перебив її обвинувачувальним гавкотом:

– І що це ви надумали, га?

Страйк підвівся. Ось нарешті з’явився годящий об’єкт, на якому можна вимістити стримуване бажання покарати когось за те, що сталося з Робін, вимістити почуття провини й тривоги на зручній цілі.

– Хочу з тобою поговорити, – сказав Страйкові Карвер. – Еквенсі, візьми в неї свідчення.

Ніхто й слова не встиг сказати чи ворухнутися, як між чоловіками стала усміхнена молода медсестра.

– Час вам на рентген, міс Еллакотт, – мовила вона до Робін.

Робін скуто піднялася з ліжка і пішла, озираючись на Страйка і поглядом намагаючись закликати його до обережності, стриманості.

– Отуди, – загарчав на Страйка Карвер.

Детектив пішов по відділенню невідкладної допомоги за поліціянтом. Карвер зайняв маленьку кімнату для відвідувачів, де, як зрозумів Страйк, родичам повідомляли про смерть, що вже сталася чи неминуче настане. Тут було кілька м’яких крісел, коробка серветок на столику і картина – абстракція у помаранчевих тонах.

– Я тобі казав не влазити, – мовив Карвер, стаючи посеред кімнати зі схрещеними на грудях руками і широко розставленими ногами.

Коли зачинилися двері, кімнатку заповнив Карверів сморід. Він смердів не так, як Віттакер: не застарілим брудом і наркотиками, а потом, яким обливався весь робочий день. Різке світло з-під стелі не покращувало кольору його плямистого обличчя. Лупа, мокра сорочка, ряба шкіра: Карвер ніби розпадався на шматки. І Страйк, понад сумнів, посприяв цьому, коли принизив його у пресі в зв’язку з убивством Лули Лендрі.

– Відіслав її чатувати за Віттакером, га? – спитав Карвер; обличчя наливалося багрецем, ніби його варили. – Це ти їй оце заподіяв.

– Та пішов ти, – відповів Страйк.

Тільки тепер, коли його ніздрі заповнив сморід Карверового поту, Страйк визнав те, що вже якийсь час знав: убивця – не Віттакер. Страйк відіслав Робін стежити за Стефані, бо в глибині душі вважав, що то буде найбезпечніше місце для неї; але він так і не забрав її з вулиці, хоча знав, що вбивця за нею стежить.

Карвер зрозумів, що влучив у ціль. Вишкірився.

– Ти користувався вбитими жінками, щоб відплатити своєму екс-вітчиму за якусь дурну образу, – сказав він, радіючи, що Страйк червоніє; тішачись із того, що його великі долоні стиснулися в кулаки. Карвер був би щасливий арештувати Страйка за напад на поліціянта; вони обоє це розуміли. – Ми перевірили Віттакера. Всі твої кінчені здогади перевірили, всіх трьох. Ні на кого нічого немає. А тепер слухай.

Він зробив крок у бік Страйка. На голову нижчий, Карвер випромінював силу розлюченого й ображеного, але наділеного владою чоловіка, якому є що доводити, за спиною якого стоїть міць закону. Наставивши палець Страйку в груди, він сказав:

– Не лізь у це. Тобі просто пощастило, що в тебе на руках немає ще й крові твоєї напарниці. Якщо ти ще хоч раз бодай близько підійдеш до нашого розслідування – я тебе посаджу. Зрозумів?

І він тицьнув коротким пальцем Страйку у груди. Той стримав бажання відштовхнути його руку, але м’язом на щелепі смикнув. Протягом кількох секунд вони з Карвером дивилися один на одного. Карвер усміхнувся ширше, дихаючи так, ніби щойно переміг у змаганні борців, а тоді розвернувся до дверей і вийшов, лишивши Страйка варитися у злості й відразі до самого себе.

Він якраз вийшов у відділення, коли крізь подвійні двері забіг високий і вродливий Метью у костюмі: дикі очі, волосся скуйовджене. Вперше за час їхнього знайомства Страйк відчув до нього щось відмінне від антипатії.

– Метью, – покликав він.

Метью глянув на нього і ніби не впізнав.

– Гі повезли на рентген. Можливо, вже повернулася. Отуди, – вказав Страйк.

– Нащо їй...

– Ребра, – пояснив Страйк.

Метью відсунув його ліктем. Страйк не протестував, бо гадав, що заслужив це. Він подивився, як наречений Робін мчить до неї, а тоді, трохи повагавшись, вийшов за подвійні двері у ніч.

Чисте небо вже всипали зірки. Вийшовши на вулицю, Страйк зупинився, підпалив цигарку і затягнувся нею так, як це нещодавно робив Вордл, – мов то життєдайний нектар. Страйк зрушив з місця, тепер уже відчуваючи біль у коліні. З кожним кроком він дедалі менше собі подобався.

– РИКІ! – закричала вдалині на вулиці жінка, вмовляючи маленького хлопчика повернутися й одночасно змагаючись із великою важкою сумкою. – РИКІ, ЙДИ СЮДИ!

Малий маніакально хихотів. Страйк, не замислюючись, нахилився і схопив хлопчика, не давши вибігти на проїжджу частину.

– Дякую! – вимовила мати мало не зі сльозами полегшення і біжка кинулася до Страйка. З сумки в неї в руках випали квіти. – Ми прийшли до його тата... о Боже...

Хлопчик у Страйка в руках щосили пручався. Страйк поставив його біля матері, а та нахилилася підняти нарциси з асфальту.

– Тримай, – строго наказала вона малому, і той послухався. – Подаруєш їх татові. Тільки не впусти! Дякую, – знову сказала вона до Страйка і пішла геть, міцно тримаючи хлопчика за вільну руку. Малий тепер слухняно йшов поруч з матір’ю, гордий своїм завданням, і жовті цупкі квіти стриміли з його кулачка, мов скіпетр. Страйк пройшов кілька кроків, а тоді раптом укляк посеред тротуару, дивлячись перед собою, ніби його зачарувала якась невидима картина, підвішена в холодному повітрі. Прохолодний легіт лоскотав йому обличчя, а Страйк усе стояв, нічого навколо не помічаючи, повністю зосередившись на своїх думках.

Нарциси... конвалії... квіти не по сезону...

Тоді крізь ніч знову пролунав голос матері: «Рикі, ні!» – і запустив у мозку Страйка несподівану й вибухову ланцюгову

реакцію, підготувавши посадочну смугу для теорії, яка – це він знав з пророчою певністю – приведе його просто до вбивці. Як пожежа оголяє сталеві кістяки будівель, так цей спалах відкрив Страйкові скелет складеного вбивцею плану, показав ключові хиби, яких він не помічав – ніхто не помічав, – але які врешті-решт допоможуть зупинити вбивцю і його моторошні замисли.

You see me now a veteran of a thousand psychic wars...

Blue Oyster Cult, “Veteran of the Psychic Wars”[46]

Прикидатися безжурною в яскраво освітленому шпиталі було легко. Робін черпала сили не тільки з подиву й захоплення Страйка, враженого її порятунком, але і з власного переказу про те, як вона дала відсіч убивці. Одразу після нападу Робін була серед них усіх найспокійніша: втішала і заспокоювала Метью, який заплакав, побачивши її заплямоване фарбою обличчя і довгу рану на руці. Робін набирала силу зі слабкості інших, сподіваючись, що підживлена чужою увагою сміливість безпечно поверне її в нормальний стан, а там уже вона міцно стане на ноги і неушкодженою піде вперед, не загрузнувши цього разу в темній трясовині, де так довго жила після зґвалтування...

Однак протягом наступного тижня Робін майже не могла спати – і не тільки через пульсуючий біль у порізаній руці, яку поклали у захисний лубок. Змусивши себе ненадовго задрімати

вночі чи вдень, вона знову відчувала товсті руки нападника, чула його дихання в себе у вусі. Іноді його очі – яких Робін не бачила – ставали очима гвалтівника її дев’ятнадцятирічної: блідими, з застиглою зіницею. Один у чорній балаклаві, другий у масці горили: дві моторошні постаті зливалися, мінилися, росли, вдень і вночі заповнюючи її думки.