У найстрашніших снах Робін бачила, як нападник мучить іншу жінку, поки сама Робін чекає своєї черги, не маючи сили ані допомогти, ані втекти. Одного разу жертвою була Стефані з розбитим обличчям. Іншим разом маленька чорна дівчинка кликала маму. Від того сну Робін з криком прокинулася в темряві, й Метью так перелякався, що наступного дня відпросився з роботи і лишився з нею. Робін не знала, що через те відчувати: вдячність чи обурення.

Звісно, приїхала мама і спробувала забрати її до Мессема.

– Десять днів до весілля, Робін, просто їдьмо зі мною, розслабишся перед...

– Я хочу лишитися тут, – відказала Робін.

Вона вже не підліток, а доросла жінка. Сама вирішує, куди їхати, де лишатися, що робити. Робін ніби знову доводилося боротися за особистість, яку в неї відібрали минулого разу, коли чоловік напав на неї з темряви. Він перетворив її з відмінниці-студентки на виснажену жертву агорафобії, з юного психолога-криміналіста – на зломлене дівча, яке під тиском рідних погодилося: робота в поліції тільки поглибить її психологічні проблеми.

Більше такого не станеться. Робін не дозволить цього. Вона майже не спить, не хоче їсти; але Робін затято трималася, відкидаючи свої страхи й потреби. Метью боявся їй суперечити. Він мляво погодився з тим, що їхати додому нема чого, однак Робін чула, як він перешіптується на кухні з її мамою, гадаючи, що Робін не чує.

Від Страйка користі не було. Він не дав собі клопоту попрощатися з нею у шпиталі, не прийшов провідати, тільки поговорив по телефону. Він теж хотів, щоб Робін повернулася до Йоркширу, безпечно зійшла зі сцени, не заважала.

– У тебе ж, мабуть, купа справ перед весіллям.

– Не смій мене опікати! – розлютилася Робін.

– Та хіба я...

– Вибач, – відповіла Робін і мовчки розплакалася; Страйк її сліз не бачив, і вона силкувалася говорити звичайним голосом. – Вибач... на нервах. Я поїду додому в четвер перед весіллям; раніше немає потреби.

Робін тепер інша людина, не та, що лежала на ліжку і дивилася на постер «Дестиніз чайлд». Вона відмовляється бути тією дівчиною.

Ніхто не розумів її рішучого бажання лишитися в Лондоні, а сама Робін не готова була пояснювати. Сукню, в якій вона була під час нападу, Робін викинула. Лінда увійшла до кухні якраз тоді, коли вона пхала сукню у смітник.

– Щоб її, цю ідіотську ганчірку, – сказала Робін, перехопивши материн погляд. – Цей урок я вивчила. Не можна стежити за людьми в довгій сукні.

Вона говорила зухвалим тоном. «Я повертаюся на роботу. Це тимчасово».

– Тобі не можна навантажувати руку, – сказала мама, ігноруючи задерикуватість Робін. – Лікар казав тримати її у спокої і піднімати.

Ні мамі, ні Метью не подобалося, що Робін читає про розвиток справи у газетах – а вона читала, ніби одержима. Карвер відмовився називати її ім’я. Сказав, ніби не хоче, щоб на неї напосілася преса, але і Робін, і Страйк підозрювали, що нова поява Страйка в цій історії дасть журналістам нову смачну зачіпку: знову Карвер проти Страйка.

– Правду кажучи, – сказав Страйк до Робін по телефону (вона старалася дзвонити йому не частіше одного разу на день), – це останнє, що нам усім потрібно. Зловити виродка воно точно не допоможе.

Робін промовчала. Вона лежала на їхньому з Метью ліжку, обклавшись газетами, яких накупила всупереч бажанням Метью і Лінди. Перед очима був розворот з «Міррору», де знову рядком надрукували портрети п’ятьох гаданих жертв Шеклвелльського різника. Шостий чорний силует – жіночі голова й плечі – представляв Робін. Легенда під цим «портретом» повідомляла: «Офісна працівниця, 26 років. Дала відсіч». Тому факту, що двадцятишестирічна офісна працівниця змогла облити вбивцю фарбою, приділяли чимало уваги. В окремій колонці якась колишня поліціянтка хвалила дівчину, що завбачливо взяла такий пристрій, а ще надрукували окремий матеріал про кишенькові сирени.

– Ти дійсно покинув цю справу? – спитала Робін.

– Я не то щоб покинув, – відповів Страйк. Робін чула, як він ходить офісом, і теж прагнула туди – хай навіть просто готувати чай і відповідати на листи. – Я лишив цю справу поліції. Серійний убивця нам не по холошах, Робін. Воно від самого початку так було.

Робін дивилася на змучене обличчя другої жінки, який вдалося вижити в руках маніяка. «Лайла Монктон, повія». Лайла теж знає, як звучить дихання вбивці, схоже на рохкання свині. Лайлі він відтяв пальці. Робін матиме лише довгий шрам на руці. Думки сердито дзижчали в її голові. Вона почувалася винною за те, що так легко відбулася.

– Шкода, що немає...

– Досить, – сказав Страйк. Голос у нього був сердитий, точно як у Метью. – Ми з цим покінчили, Робін. Я не повинен був відсилати тебе до Стефані. Я дозволив ненависті до Віттакера затьмарити мені розум, коли надіслали ногу, і ти через це...

– Заради Бога! – не витримала Робін. – То не ти намагався мене вбити, а він. Обвинувачуймо справді винних. У тебе була адекватна причина підозрювати Віттакера – текст пісні. І хай там що, лишаються ще...

– Карвер перевірив Лейнга та Брокбенка і не думає, що там щось є. Ми в це більше не ліземо, Робін.

В офісі за десять миль від Робін Страйк сподівався, що зміг її переконати. Він не розповів їй про одкровення, яке осяяло його під шпиталем після зустрічі з маленьким хлопчиком. Наступного ранку Страйк намагався зв’язатися з Карвером, але його підлеглий заявив, що Карвер зайнятий і не може прийняти дзвінок, і взагалі краще й не продовжувати. Страйк наполіг на тому, щоб усе сказати підлеглому – дратівливому і дещо агресивному. І готовий був поставити власну вцілілу ногу на те, що жодного слова з того повідомлення до Карвера не дійшло.

Вікна в офісі Страйк відчинив. Гаряче червневе сонце заливало дві кімнати, де зараз не було клієнтів, а скоро, можливо, не буде й агенції, бо платити оренду нема чим. Інтерес Вторака до нової стриптизерки згасав. Страйкові не було чого робити. Як і Робін, він прагнув діяти – але їй цього не казав. Він хотів тільки, щоб вона одужувала і була в безпеці.

– Поліція досі чергує на твоїй вулиці?

– Так, – зітхнула Робін.

На Гастингс-роуд цілодобово змінювалися люди Карвера в цивільному одязі. Метью та Лінду постійна присутність поліціянта надзвичайно втішала.

– Корморане, послухай. Я знаю, що ми не можемо...

– Робін, наразі ніяких «нас» немає. Є я, і я сиджу тут на дупі без роботи, і є ти, і ти сидиш удома, поки вбивцю не зловлять.

– Я не кажу про справу, – відповіла Робін. Серце у грудях знову закалатало важко й швидко. Треба це сказати вголос, бо інакше вона просто лусне. – Є одна річ, яку ми... яку ти можеш зробити. Брокбенк, може, і не вбивця, але нам відомо, що він ґвалтівник. Ти можеш піти до Аліси і застерегти її, сказати, що вона живе з...

– Забудь про це, – грубо відповів Страйків голос їй у вухо. – Востаннє кажу, Робін: ти не можеш врятувати всіх! Його так і не засудили! Якщо ми туди припремося, Карвер нас розіпне.

Запала довга мовчанка.

– Ти плачеш? – стривожився Страйк, бо почув, що дихання Робін стало уривчастим.

– Ні, не плачу, – чесно відповіла Робін.

Страшний холод виповнив її, коли Страйк відмовився врятувати дівчаток, що жили поруч з Брокбенком.

– Я, мабуть, піду, вже час обідати, – сказала вона, хоч ніхто її не кликав.

– Слухай, – почав Страйк, – я розумію, чому ти...

– Поговоримо пізніше, – сказала Робін і повісила слухавку.

«Наразі ніяких „нас“ немає».

Все повторюється. З темряви вийшов чоловік і одібрав у неї не лише відчуття безпеки, а й статус. Щойно вона була партнеркою у детективному агентстві...

А чи була? Нового контракту ніхто не склав. Ніхто не підвищив їй оплати. Вони були такі зайняті, такі нужденні, що Робін навіть на думку не спало просити про подібне. Вона просто тішилася з того, що нині Страйк сприймає її так. Але тепер немає і цього – може, тимчасово, а може, назавжди. Більше ніяких «нас» немає.

Кілька хвилин Робін сиділа задумана, тоді підвелася з ліжка; зашаруділи газети. Вона підійшла до туалетного столика, де стояла біла взуттєва коробка з тисненим срібними літерами іменем «Джиммі Чу», простягнула руку і погладила чистий картон. План прийшов до неї не так, як до Страйка його одкровення під шпиталем, не радісною вогненною силою. Ні, він постав повагом, темний і небезпечний, народжений ненависною вимушеною пасивністю минулого тижня і крижаним гнівом на Страйкову відмову діяти. Страйк, її друг, перейшов на бік ворога. Він – кремезний екс-боксер. Йому не зрозуміти, що воно таке: почуватися маленькою, слабкою, безсилою. Не зрозуміти, що зґвалтування робить з твоїм відчуттям власного тіла: як тебе применшують до речі, предмету, шматка м’яса для чужої втіхи. По телефону здавалося, що Захарі щонайбільше три роки.