Перехожі для чоловіка були все одно що автомати – неживі й дурні, дурні, дурні... Всюди чоловік шукав тільки її – ту, яку вб’є наступною. Не Секретарку, ні – та сука сховалася за своїми

білими дверима в товаристві Красунчика, – а будь-яку жінку, досить нерозумну чи п’яну, щоб прогулятися трохи з чоловіком і його ножами. Треба котрусь убити перед поверненням до Отієї, просто треба. Тільки на цьому він і триматиметься, коли доведеться знову грати роль її коханого. Очі чоловіка під шапкою бігали, сортували, відкидали негодящих: жінок з чоловіками, жінок з дітьми. Жодної самотньої – жодної такої, як треба...

Чоловік пройшов уже кілька миль. Стемніло, а він усе йшов – повз освітлені паби, де сміялися і фліртували чоловіки і жінки, повз ресторани й кінотеатри; виглядав, чекав – терплячий мисливець. Недільного вечора робочий люд рано повертається додому, але це нічого: все одно навколо повно туристів і гостей міста, зачарованих історією й таємницями Лондона...

Вже майже настала північ, коли його треновані очі побачили їх – ніби купку пухких грибів у високій траві: зграйку дівок напідпитку. Гиготять, хитаються, дибаючи тротуаром... Сталося це на одній з тих убогих занедбаних вулиць, які чоловіка завжди тішили: на таких ні п’яна колотнеча, ні жіночий крик нікого не здивують. Він рушив слідом, тримаючись за десять ярдів позаду і дивлячись, як дівки проходять під вуличними ліхтарями, іржуть, штовхаються... всі, крім однієї. Ця на вигляд була найп’яніша і наймолодша: ось-ось виблює, наскільки можна судити. Дівка шкандибала на високих підборах, не встигаючи за подружками. От дурна хвойда! А подружки і не розуміють, що з нею коїться. П’яні-п’янючі, пирхають, регочуть, хитаються.

Чоловік тягнувся за ними з цілковито буденним виглядом.

Якщо дівка зачне блювати посеред вулиці, це приверне увагу подружок – зупиняться, зберуться навколо. Але поки бореться з блювотою, говорити не може. Дистанція між дівчиною і її подругами потроху збільшувалася. Дівчина хиталася, затиналася і нагадала чоловікові попередню, що не вміла ходити на високих підборах. Але ця не мусить вижити. Жодних нових фотороботів.

З’явилося таксі. Чоловік наперед угадав, як усе буде. Дівчата почали голосно зупиняти машину, верещати, вимахувати руками,

тоді полізли всередину, відставляючи товсті дупи. Чоловік пришвидшив кроки, водночас ховаючи обличчя. У калюжах відбивалися ліхтарі; згасла табличка «вільно» на таксі, загарчав мотор...

Подруги її забули. Дівчина хиталася під стіною, тримаючись однією рукою, щоб не впасти.

Є хіба що кілька секунд. Котрась із дівок зараз зрозуміє, що подружки немає.

– Що з тобою, дорогенька? Зле? Ходи сюди. Так, сюди. Все буде добре. Ходімо.

Коли чоловік потягнув дівчину у провулок, та почала блювати. Слабко смикнула рукою, намагаючись вирватися, затрусилася; вся обблювалася, вдавилася.

– Брудна сука, – загарчав чоловік, уже намацавши рукою ніж під курткою, і з силою потягнув дівчину у темну шпарину між магазином відео для дорослих і комісійною крамницею.

– Ні, – видихнула вона, але захлинулася блювотою, якої не могла стримати.

Через вулицю відчинилися двері, зі сходів полилося світло. На тротуар зі сміхом висипали люди.

Чоловік штовхнув дівчину до стіни і поцілував, схопивши за руки, щоб не пручалася. Бридкий, хворобливий смак! Двері зачинилися, люди пішли, луна голосів потонула в нічній тиші. Світло згасло.

– Чорт, бридота! – з огидою сказав чоловік, відриваючись від її рота, але і далі всім тілом притискаючи дівчину до стіни.

Вона ковтнула повітря, збираючись закричати, але він уже мав напоготові ножа, який всадив їй між ребер з легкістю. Все вийшло геть не так, як з попередньою – та відбивалася вперто й відчайдушно. Крик завмер на заплямованих губах, і на руку чоловіку шубовснула гаряча кров, просочивши матерію рукавички. Дівчина конвульсивно смикнулася, спробувала щось сказати. Очі закотилися, блиснули білки, і все її тіло обм’якло на ножі.

– Хороша дівчинка, – прошепотів чоловік і висмикнув ножа. Присмертна впала в його обійми.

Він затягнув її глибше у шпарину, де чекала на сміттярів купа сміття. Розкидавши ногами чорні мішки, чоловік поклав свою жертву в куток і дістав мачете. Без сувенірів ніяк, але лишаються лічені секунди. Можуть відчинитися ще якісь двері, а може, повернуться на таксі її бухі сучки-подружки...

Чоловік рубав і пиляв, складав у кишеню мокрі теплі трофеї, а тоді закидав її сміттям.

На це пішло менше п’ятьох хвилин. Чоловік почувався королем – богом! Безпечно сховавши ножі, він пішов собі, хапаючи чисте й прохолодне нічне повітря. Вибравшись на вулицю, побіг і віддалився уже на квартал, коли почув удалині веселі жіночі голоси.

– Гізер! Гізер, де ти, дурепо?

– Гізер вас не чує, – прошепотів у темряву чоловік.

Він ледве стримував сміх, ховаючи обличчя в комір, але стримати радість не міг. Пальцями він перебирав у кишенях пружні хрящики й шкіру, на яких ще трималися її сережки – маленькі пластикові ріжки морозива.

It’s the time in the season for a maniac at night.

Blue Oyster Cult, “Madness to the Method”[41]

Розпочався другий тиждень червня. Погода лишалася прохолодною, дощовою і трохи вітряною. Королівське весілля у блиску сонця й розкошів розтануло в спогадах: відкотилася п’янка хвиля романтичного шалу, товари до весілля і плакати з привітаннями прибрали з вітрин. Новинарі столиці повернулися до буденніших історій – зокрема, до прийдешнього страйку працівників метро.

А тоді в середу на шпальти газет вирвалося жахіття. Під пакетами зі сміттям виявили понівечене дівоче тіло, і за кілька годин звернення поліції до громадськості поінфомувало світ про те, що вулицями Лондона блукає Джек-Різник двадцять першого століття.

Жертвами нападів і знущань уже стали три жінки, але поліція не мала зачіпок. У панічному прагненні висвітлити всі можливі аспекти історії – було опубліковано мапи Лондона з відзначеними місцями нападів і фотографії трьох жертв – журналісти завзято надолужували згаяний час, бо розуміли, що трохи запізнилися на вечірку. Доти вбивство Келсі Платт розцінювали як окремий акт навіженства й садизму, а потім напад на Лайлу Монктон, вісімнадцятирічну повію, взагалі не отримав висвітлення у пресі. Дівчина, що у день королівського весілля продавала себе, заледве могла витіснити з перших шпальт новоспечену герцогиню.

Вбивство Гізер Смарт, двадцятиоднорічної працівниці будівельного товариства з Ноттингема, – інша справа. Заголовки писалися самі, бо Гізер була героїня, варта всілякого співчуття: стабільна робота, безневинне бажання помилуватися цікавинами столиці, бойфренд – учитель молодших класів. У вечір смерті Гізер дивилася «Короля-лева», їла дім-сам у Чайнатауні й фотографувалася у Гайд-парку на тлі лейб-гвардійців. Можна було сплітати й сплітати безкінечні колонки тексту: дівчина поїхала на вихідні святкувати тридцятий день народження невістки, а скінчилося все наглою та страшною смертю за крамницею для дорослих. Ця історія (як і личить найкращим історіям) ділилася, мов амеба, породжуючи нові й нові статті, думки, спекуляції – а ті давали життя хору заперечень. Обговорювали тривожну поширеність пиятики в середовищі молодих британок – й одразу наражалися на докір, що ось, обвинувачують жертву. Писали статті-страшилки про сексуальне насильство – й одразу заспокоювали, мовляв, усе не так погано, як в інших країнах. Брали інтерв’ю у пригнічених і провинних подружок, які випадково забули Гізер; дівчат ганили в соціальних мережах, а тоді хтось ставав на захист згорьованих молодих жінок.

І над кожною історією бовваніла тінь невідомого вбивці, навіженця, що рубає на шматки тіла молодих жінок. Преса знову обсіла Денмарк-стріт, чатуючи на чоловіка, якому надіслали відрізану ногу Келсі. Страйк вирішив, що час уже Робін поїхати до Мессема міряти весільну сукню (це давно планувалося, але все відкладалось), а сам розташувався у Ніка й Ільзи з наплічником і гнітючим відчуттям власного безсилля. Поліціянт у штатському так і стояв на Денмарк-стріт на той раз, якщо поштою прийде щось підозріле. Вордл боявся, що Робін надішлють нову частину тіла.