Обтяжений розслідуванням, яке тепер відбувалося під злостивими поглядами всіх новинарів країни, Вордл зумів зустрітися зі Страйком аж за шість днів після виявлення тіла Гізер. Раннього вечора Страйк поїхав до «Пір’я» і знайшов там Вордла – виснаженого, але радого обговорити перебіг подій з людиною, яка знала справу і зсередини, і ззовні.

– Не тиждень, а триндець якийсь, – сказав Вордл, приймаючи пінту, якою його пригостив Страйк. – Я аж палити знов почав. Ейприл злиться.

Він зробив великий ковток пива, а тоді повідав Страйкові правду про те, як знайшли тіло Гізер. Як той уже помітив, версії преси розходилися в багатьох важливих деталях, але всі засуджували поліцію за те, що дівчину не було знайдено в першу добу після вбивства.

– Вони з подругами напилися, – прямо повідомив поліціянт. – Четверо сіли в таксі, але були такі налигані, що про Гізер забули. Вже на сусідній вулиці зрозуміли, що її нема. Водій уперся, бо дівчата були крикливі й противні. Коли сказав, що не може посеред дороги розвернутися на сто вісімдесят градусів, одна з них почала його матюкати. Почалася сварка, і поки водій погодився повернутися, минуло хвилин п’ять, не менше. Коли доїхали до вулиці, де її наче лишили, – а ти зваж, що дівчата всі з Ноттингема, Лондона не знають, – Гізер ніде не було видно. Попросили їхати повільніше, стали кликати її з вікна. Тоді одна ніби побачила здалеку, як Гізер сідає в автобус. Далі дві подружки вилазять – логіки нуль, бо всі напиті, аж край – і біжать за автобусом, мовляв, зупиніться. Решта дві з вікна кебу кричать, щоб верталися, поїдемо за автобусом на таксі. Тоді та, що вже лаялася з водієм, а він пакистанець, каже на нього «довбень чорнодупий», і він їх виганяє та їде собі. Таким чином, – утомлено закінчив Вордл, – не знайшли її протягом двадцяти чотирьох годин головно через алкоголь і расизм. Ті тупі сучки вирішили, що Гізер сіла на автобус, і ми півтора дня згаяли, шукаючи жінку в схожому плащі. А тоді власник «Центру дорослих розваг» пішов виносити сміття і знайшов її під купою мішків – без вух і без носа.

– Отже, це таки правда, – мовив Страйк.

На тому, що обличчя дівчини понівечили, газети сходилися.

– Так, це правда, – утомлено кивнув Вордл. – «Шеклвелльський різник». Класно звучить.

– Є свідки?

– Ніхто ані біса не бачив.

– А що Девоті та його мотоцикл?

– Виключаємо, – з похмурим обличчям відповів Вордл. – На час убивства Гізер він має тверде алібі – весілля у родичів – і два інші напади до нього не причепиш.

У Страйка склалося враження, що Вордл хоче сказати йому щось ще, тож він зачекав.

– Не хочу, щоб про це пронюхала преса, – повідомив Вордл притишеним голосом, – але ми гадаємо, що є ще дві жертви.

– Господи Ісусе, – щиро стривожився Страйк. – Коли?

– То вже стара історія, – відповів Вордл. – Нерозкрите вбивство у Лідсі в 2009 році. Повія, сама з Кардиффа. Зарізали. Від неї він нічого не відтяв, тільки забрав прикрасу, яку жінка постійно носила, а саму викинув у ровець край дороги за містом. Тіло знайшли тільки за два тижні. Торік убито і понівечено дівчину в Мілтон-Кінсі. Звали Сейді Роуч. Посадили її бойфренда. Я вивчив ту справу. Рідні почали кампанію, і хлопця випустили за апеляцією. На нього не було чого повісити – тільки те, що вони посварилися, і ще колись він погрожував якомусь типу складаним ножиком. Наші психологи та криміналісти вивчили всі п’ять нападів і дійшли висновку, що можна говорити про одного й того самого злочинця. Схоже, що він використовує два ножі – різницький і мачете. Всі жертви були вразливі – повії, п’яні, в неврівноваженому емоційному стані – і всіх, крім Келсі, він підібрав з вулиці. З усіх узяв трофеї. Поки що не можу сказати, чи вдасться зібрати зразки ДНК з цих жінок. Мабуть, що ні. І не схоже, що він мав з ними секс. В нього інші способи задовольнитися.

Страйк був голодний, але щось підказало йому, що не треба порушувати Вордлове ображене мовчання. Поліціянт випив ще пива, а тоді сказав, уникаючи Страйкового погляду:

– Я взявся за всіх твоїх підозрюваних. Брокбенка, Лейнга й Віттакера.

«Оце вчасно!»

– Брокбенк цікавий, – провадив Вордл.

– Ви його знайшли? – спитав Страйк, не донісши пінту до губ.

– Ще ні, але знаємо, що п’ять тижнів тому він регулярно ходив до церкви у Брикстоні.

– До церкви? Ви певні, що то потрібний тип?

– Високий, екс-військовий, екс-регбіст, видовжена щелепа, одне око запале, вухо-вареник, чорнявий, коротка стрижка, – перелічив Вордл. – Звати Ноель Брокбенк. Шість футів і три чи чотири дюйми на зріст. Сильний північний акцент.

– Це він, – кивнув Страйк. – Але яка ще в біса церква?

– Момент, – мовив Вордл. – Мушу відійти.

«І дійсно, а чому б і не церква? – думав Страйк, поки сам відходив по нові пінти. У пабі ставало потроху велелюдніше. Страйк повернувся за столик з пивом і меню, але не міг на ньому зосередитися. – Юні дівчата у хорі... не він перший...»

– Дуже було треба, – пояснив Вордл, повернувшись до Страйка. – От би ще покурити, а тоді вже...

– Докажи вже про Брокбенка, – попросив Страйк і підштовхнув до Вордла його пиво.

– Правду кажучи, ми його знайшли випадково, – почав Вордл, сідаючи і приймаючи пиво. – Один з наших хлопців стежив за мамою місцевого наркобарона. Ми не віримо, що матуся така вже свята й божа, тож наша людина йде за нею до дверей церкви – аж там стоїть Брокбенк, молитовники, бачте, роздає. Він заговорив з копом, гадки не маючи, хто то, а наш хлопець не знав, що Брокбенка розшукують. Минуло чотири тижні, наш хлопець почув, що говорять про Ноеля Брокбенка у зв’язку зі справою Келсі Платт. І каже: а я такого місяць тому зустрів у Брикстоні. Бачиш? – додав Вордл з тінню звичного самовдоволеного усміху. – Я приділяю увагу твоїм зачіпкам. Після справи Лендрі треба бути дурнем, щоб їх ігнорувати.

«Та вже приділяєш – коли на Кореша Маллі й Девоті нічого не знайшов», – подумав Страйк, але пробурчав щось захоплене і вдячне, а тоді повернувся до основного питання.

– А Брокбенк покинув ходити до церкви?

– Так, – зітхнув Вордл. – Я туди вчора заходив, поговорив з вікарієм. Він молодий, сповнений ентузіазму, словом, типовий священик із середмістя – гадаю, ти таких багато знаєш, – сказав Вордл (і був неправий, бо Страйкове спілкування зі священством головно обмежувалося військовими капеланами). – Він приділяв Брокбенку чимало часу. Каже, той мав важке життя.

– Травма мозку, відставка за інвалідністю, втрачена родина і все таке? – спитав Страйк.

– Суть саме така, – кивнув Вордл. – Казав, що скучив за сином.

– Угу, – похмуро погодився Страйк. – Він знає, де Брокбенк мешкає?

– Ні, але, здається, його подружка...

– Аліса?

Трохи насупившись, Вордл дістав зі внутрішньої кишені куртки записник і зазирнув у нього.

– Так, схоже, що так її звати, – кивнув він. – Аліса Вінсент. А ти звідки знаєш?

– Їх обох щойно вигнали з роботи у стрип-клубі. За мить розповім, – похапцем додав Страйк, бо Вордл набув спантеличеного вигляду. – Кажи далі, що там Аліса.

– Аліса зуміла роздобути муніципальне житло у східному Лондоні, неподалік своєї матері. Брокбенк сказав вікарію, що житиме з нею і дітьми.

– Дітьми? – перепитав Страйк, а його думки полинули до Робін.

– Як я розумію, там двоє маленьких дівчат.

– Нам відомо, де це житло? – спитав Страйк.

– Ще ні. Вікарій засмутився, що Брокбенк пішов, – сказав Вордл, нетерпляче поглядаючи на вулицю, де кілька чоловіків курило на тротуарі. – Але я з нього витягнув, що Брокбенк був у церкві в неділю третього квітня – у ті вихідні, коли загинула Келсі.

Страйк бачив нетерплячку Вордла і тому не став коментувати, тільки запропонував вийти покурити.

Вони підкурили і кілька хвилин просто стояли пліч-о-пліч з цигарками. Туди й сюди походжали працівники, потомлені довгими годинами в офісі. Западав вечір. Просто над головою між індиго прийдешньої ночі й коралом сонця при заході простягнулася вузька смуга безбарвного неба, де повітря було порожнє й ніяке.