– Боже, як я цього хотів, – мовив Вордл, затягуючись цигаркою так, ніби вона містила материнське молоко, а тоді повернувся до теми. – Так, наш Брокбенк у ті вихідні був у церкві й приносив користь. Як я зрозумів, він чудово ладнає з дітьми.

– Ще б пак, – пробурмотів Страйк.

– Це ж яке треба мати нахабство, га? – озвався Вордл, випускаючи дим у бік дороги і придивляючись до скульптури Епштейна «День», що прикрашала собою фасад старої будівлі Управління лондонського міського транспорту. Перед чоловіком, що сидів на троні, стояв хлопчик; його тіло так химерно вивернулося, що він водночас обіймав короля у себе за спиною і демонстрував перехожим свій пеніс. – Убити і розчленувати дівчину, а тоді піти до церкви, ніби нічого й не сталося?

– Ти часом не католик? – спитав Страйк. Вордл трохи збентежився.

– Власне, так, – підозріло відповів він. – А що?

Страйк з легкою усмішкою похитав головою.

– Та я знаю, що психопатам таке байдуже, – провадив Вордл, ніби захищаючись. – Просто кажу, що... Хай там як, наші люди наразі шукають, де він мешкає. Будинок муніципальний, і якщо її дійсно звати Аліса Вінсент, це буде неважко.

– Чудово, – сказав Страйк. Поліція мала ресурси, про які вони з Робін і не мріяли; може, тепер уже нарешті з’явиться якась вирішальна інформація. – А що Лейнг?

– А, – мовив Вордл, загасивши цигарку і негайно підкуривши ще одну, – у нас є на нього нова інформація. Він живе на Волластон-Клоузі сам уже півтора року. Існує на допомогу з інвалідності. На вихідні другого і третього хворів, друг Дікі приїхав йому допомагати. Сам не міг навіть у крамницю вийти.

– До біса зручно, – сказав Страйк.

– А може, правда, – заперечив Вордл. – Ми питали у Дікі, і той підтвердив усе, що сказав нам Лейнг.

– Лейнг здивувався, коли поліція почала його розпитувати?

– Попервах наче був дуже вражений.

– Він пустив вас до квартири?

– Не довелося. Ми його зустріли на парковці й кінець кінцем пішли з ним у місцеву кав’ярню.

– Отой еквадорський заклад у тунелі?

Вордл кинув на Страйка уважний погляд, який той зустрів цілком непорушно.

– Ти за ним теж стежив, чи що? Не перекуйовдь нам там усе, Страйку. Це наша справа.

Страйк міг би сказати, що знадобилося втручання преси і провал по всіх інших напрямах, щоб Вордл підключив серйозні ресурси для розшуку підозрюваних, на яких указав Страйк. Але він вирішив промовчати.

– Лейнг не дурний, – провадив Вордл. – Ми недовго його розпитували, коли він здогадався, в чім справа. Він зрозумів, що це ти навів нас на нього. Прочитав у газеті, що тобі надіслали ногу.

– І як він на все це дивиться?

– Натякнув, що з пристойнішою людиною такого не сталося б, – злегка усміхнувся Вордл, – але загалом усе очікувано. Наче і цікаво йому, і себе хоче захистити.

– Думаєте, він хворий?

– Так, – відповів Вордл. – Він про нас не знав, але заскочили ми його на милицях. Ледь ноги переставляє. Зблизька теж вигляд кепський. Очі червоні, шкіра якась порепана. Геть кепський.

Страйк мовчав. Його невіра у хворобу Лейнга ніде не ділася. Попри чіткі фотодокази того, що він приймав стероїди, і бляшки й подразнення, які Страйк бачив на власні очі, чомусь детектив уперто опирався думці про те, що Лейнг реально хворий.

– Що він робив, коли вбивали інших жінок?

– Каже, що сидів удома сам, – відповів Вордл. – Підтвердити чи спростувати це нічим.

– Гм-м, – озвався Страйк.

Повернулися до пабу. Їхній столик захопила якась парочка, тож знайшли інший – просто під високим вікном на вулицю.

– А що Віттакер?

– Так, з ним зв’язалися вчора ввечері. Працює менеджером у гурті.

– Це точно? – підозріло спитав Страйк, згадавши запевнення Шпеника, що Віттакер тільки прикидається менеджером, а сам експлуатує Стефані.

– Так, точно. Ми зайшли до його подружки-наркоші...

– Заходили до квартири?

– Вона тримала нас під дверима, і не диво, – відповів Вордл. – Ох там і смердить. Хай там як, вона сказала нам, що коханий з хлопцями, дала адресу, де був концерт, – і там ми його знайшли. Старий фургон, гурт ще старіший. Чув колись про «Культ смерті»?

– Ні, – відповів Страйк.

– Не чуй і далі, то лайно, – мовив Вордл. – Довелося півгодини їх послухати, поки зміг підібратися до Віттакера. То підвальне приміщення під пабом у Вандсворті. Цілий день потім у вухах дзвеніло. Віттакер ніби чекав на нас, – додав Вордл. – Як я зрозумів, кілька тижнів тому він заскочив тебе біля свого фургона.

– Я тобі про це розповідав, – сказав Страйк. – І про запах креку.

– Так, так, – закивав Вордл. – Слухай, я йому не вірю от ні на стільки, але він каже, що Стефані може надати йому алібі на цілий день королівського весілля, а на дати вбивств Келсі й Гізер, за його словами, був з «Культом смерті».

– Тобто аж на три вбивства все ідеально? – спитав Страйк. – Оце вдало. А «Культ смерті» підтвердив, що він був з ними?

– Правду кажучи, від них конкретики було небагато, – відповів Вордл. – У вокаліста слуховий апарат. Не знаю, чи він усе почув, що я в нього питав. Та не переймайся, мої люди наразі перевіряють їхні свідчення, – додав він, побачивши, як Страйк насупився. – Ми дізнаємося, був він там чи не був.

Вордл позіхнув і потягнувся.

– Треба вертатися в контору, – сказав він. – Може, всю ніч доведеться там просидіти. Тепер до справи взялися газетярі, й нам надходить купа нової інформації.

Страйк уже сильно зголоднів, але в пабі було гамірно, тож він вирішив поїсти там, де можна поміркувати. Вони з Вордлом вийшли на вулицю, на ходу підкурюючи цигарки.

– Наш психолог дещо розкопав, – сказав Вордл; над їхніми головами опускала лаштунки пітьма. – Якщо ми праві й ідеться про серійного вбивцю, то в нормі він діє за наявності нагоди. Модус операнді у нього збіса добрий – до певної міри він це все планує, інакше воно б не миналося йому щоразу, – але у випадку Келсі він діяв не за звичною схемою. Вбивця точно знав, де вона мешкала. Листи, той факт, що він знав, що вона буде в квартирі сама: це вказує на повну продуманість. Проблема в тому, що хай скільки ми шукаємо – немає жодних доказів того, що хтось із твоїх підозрюваних наближався до Келсі. Ми її ноутбук мало не на гвинтики розібрали, але там – нічого. Про свою ногу вона говорила тільки з тими ненормальними Джейсоном і Буревією. Друзів вона майже не мала – і то всі були дівчата. У телефоні нічого підозрілого не знайшли. Наскільки нам відомо, з твоїх підозрюваних ніхто не жив і не працював ані у Фінчлі, ані в Шепардс-Буші, не кажучи вже про її школу і коледж. Ніхто з них не має жодного зв’язку з її знайомими. Як же в біса котрийсь із них міг до неї підібратися так, щоб маніпулювати Келсі без відома її рідних?

– Нам відомо, що вона була потайна, – нагадав Страйк. – Згадай тільки вигаданого бойфренда, який виявився цілком реальним, коли забрав її з «Кафе Руж».

– Так, – зітхнув Вордл. – Ми досі не маємо зачіпок на той клятий мотоцикл. Виставили опис у пресі, але безрезультатно. Як там твоя напарниця? – спитав він, спинившись під дверима своєї контори, але явно збираючись докурити цигарку до останнього міліметра. – Сильно в шоці?

– Вона в нормі, – відповів Страйк. – Поїхала до Йоркширу міряти весільну сукню. Дав їй вихідний – вона останнім часом багато працювала по суботах і неділях.

Робін поїхала без жодних заперечень. Який сенс лишатися? Денмарк-стріт обсіла преса, в агенції лишилася аж одна малооплачувана справа, а Брокбенка, Лейнга і Віттакера розробляє поліція, яка працює значно ефективніше.

– Щасти тобі, – сказав на прощання Вордлові Страйк. Поліціянт підняв руку, прощаючись і висловлюючи вдячність, і зник за дверима великої будівлі: то була призма з написом «Нью-Скотланд-Ярд», що повільно оберталася.

Страйк попрямував до метро, мріючи про кебаб і подумки розбираючи задачу, яку щойно поставив перед ним Вордл. Яким чином котрийсь із його підозрюваних міг підібратися до Келсі Платт настільки близько, що був у курсі її переміщень і завоював її довіру?