– ТАКСІ! ТАКСІ! – загорлав Страйк, помчавши до нього, аж тут у слухавці почувся задиханий голос Робін.

– Ти... ти тут?

– ГОСПОДИ БОЖЕ! ЩО СТАЛОСЯ?

– Не... кричи...

Величезним зусиллям Страйк прикрутив звук.

– Що сталося?!

– Нічого не бачу, – озвалася Робін. – Нічого не... бачу...

Страйк відчинив дверцята таксі й аж упав всередину.

– Станція «Кетфорд-Бридж»! Швидше! В якому сенсі – не бачиш? Що він тобі зробив? ТА НЕ ТОБІ! – крикнув Страйк до спантеличеного таксиста. – Їдьмо, їдьмо!

– Hi... то твоя клята сирена... фарба... просто в обличчя... ох, чорт...

Таксі набирало швидкість, але Страйкові довелося буквально тримати себе в руках, щоб не підганяти таксиста ще.

– Що сталося? Ти поранена?

– Т... трохи... о, тут люди...

Тепер і він їх почув – людей, які збиралися навколо Робін, бурмотіли, збуджено перемовлялися між собою.

– ...до лікарні, – почувся голос Робін, яка говорила не в телефон.

– Робін? РОБІН?

– Та не кричи! – озвалася вона. – Слухай, тут викликали «швидку», я зараз...

– ЩО ВІН ТОБІ ЗРОБИВ?

– Порізав... руку... Гадаю, треба буде шви... Боже, як боляче...

– Яка лікарня? Дай мені з кимсь із них поговорити! Зустрінемося там!

Страйк зайшов до відділення невідкладної допомоги Університетської лікарні Левішема за двадцять п’ять хвилин. Він сильно кульгав і мав таке стражденне обличчя, що ласкава медсестра запевнила – лікар зараз його прийме.

– Та ні, – відмахнувся Страйк, шкутильгаючи до реєстрації, – я до пацієнта... Робін Еллакотт, ножове поранення...

Очі Страйка панічно оббігли приймальню, де на колінах у мами плакав маленький хлопчик і стогнав, обхопивши руками закривавлену голову, п’яний чоловік. Медбрат показував задиханій літній пані, як користуватися інгалятором.

– Страйк... так... Міс Еллакотт казала, що ви прийдете, – мовила чергова медсестра, переглянувши дані в комп’ютері, як здалося Страйкові, навмисне і не до речі неквапно. – Вперед коридором, праворуч... перша палата.

Страйк посковзнувся на осяйній підлозі, лайнувся, кинувся далі. Кілька людей провели поглядами його велику незугарну постать, підозрюючи, що в чоловіка не всі вдома.

– Робін? Чорти б мене вхопили!..

Гі обличчя спотворювали червоні плями; обидва ока набрякнули. Молодий лікар, що роздивлявся восьмидюймовий поріз у Робін на передпліччі, гримнув на Страйка:

– Вийдіть, поки я не закінчу!

– То не кров! – гукнула Робін до Страйка, який відступив за занавіску. – То та клята речовина з твоєї сирени!

– Будь ласка, не совайтеся, – почувся голос лікаря.

За межами палати Страйк почав ходити туди-сюди. Збоку ще п’ять палат ховали свої таємниці за занавісками. Рипіли по натертій сірій підлозі гумові підошви медсестер. Боже, як же він ненавидить шпиталі: цей запах і ця лікарняна чистота, що приховує подих тілесного розпаду, вмить перенесли Страйка в довгі місяці, коли він лежав у Селлі-Оуку з відірваною вибухом ногою.

Що він накоїв? Що наробив? Дозволив Робін працювати, тож вона була постійно перед очима в того виродка. Вона могла загинути. Вона мала загинути! Повз нього проходили медсестри у блакитній формі. За занавіскою Робін зойкнула від болю, і Страйк скреготнув зубами.

– Їй неймовірно пощастило, – повідомив лікар за десять хвилин, розсунувши половинки занавіски. – Він міг зачепити плечову артерію. Втім, пошкоджено сухожилок. Важко сказати наскільки, поки ми не оглянули її в операційній.

Лікар явно вирішив, що вони пара. Страйк не став його виправляти.

– Їй буде потрібна операція?

– Зшиємо сухожилок, – пояснив лікар, ніби Страйк був трохи недоумкуватий. – Плюс треба добре промити рану. Також я хочу подивитися ребра на рентгені.

Він пішов. Зібравшись на думці, Страйк увійшов до палати.

– Так, знаю, я налажала, – мовила Робін.

– Господи, ти думаєш, я тебе сварити прийшов?

– Хтозна, – озвалася Робін і трохи пряміше сіла на ліжку. Гі руку тимчасово перев’язали бинтами. – Я ходила поночі. І була неуважна, авжеж?

Страйк важко опустився біля ліжка на стілець, залишений лікарем, і випадково перекинув на підлогу металевий лоток. Дзвін, брязкіт; Страйк притиснув лоток своєю штучною ногою, щоб той не гримів.

– Робін, яким дивом тобі вдалося вирватися?

– Самозахист, – пояснила вона. А тоді правильно прочитала вираз його обличчя і сердито додала: – Так і знала, ти не вірив, що я це вмію.

– Та вірив, – заперечив Страйк, – але Господи Боже...

– Я вчилася в однієї чудової жінки у Гарроґейті, екс-військової, – провадила Робін і скривила обличчя, намагаючись сісти зручніше. – Коли... ну, ти знаєш коли.

– Це до чи після професійного курсу водіння?

– Після, – відповіла Робін, – бо якийсь час я боялася відкритого простору. Водіння допомогло мені вийти з кімнати, а потім я пішла на самозахист. Перші курси вів чоловік, повний ідіот, – додала вона. – Давав прийоми з дзюдо – дурня дурнею. А от Луїза виявилася чудовою.

– Ось як? – мовив Страйк.

Його бентежило її самовладання.

– Так, – кивнула Робін. – Вона вчила нас, що звичайній жінці всі ті хитрі прийоми ні до чого. Треба реагувати швидко й розумно. Не давай себе перемістити. Бий по слабких місцях і тікай щодуху. Він мене схопив ззаду, але я його встигла почути. З Луїзою ми таке багато разів тренували. Якщо тебе хапають ззаду, треба зігнутися.

– Зігнутися, – тупо повторив Страйк.

– У мене в руці була сирена. Я зігнулася і врізала нею йому по яйцях. Він був у спортивних штанях. На кілька секунд мене відпустив – а я спіткнулася об цю кляту сукню, знову! Він дістав ніж... далі не зовсім пам’ятаю, що було... гадаю, він мене порізав, коли я вставала... Але я змогла натиснути кнопку, сирена спрацювала, і це його відстрашило. Мені все обличчя залило фарбою, гадаю, йому теж трохи дісталося, бо він був дуже близько. Він був у балаклаві, я майже нічого не роздивилася, але коли нахилився, я йому добряче врізала по сонній артерії... Це теж нас Луїза навчила, отут збоку шиї, якщо влучити, вони падають... він захитався, а тоді, видно, почув людей і втік.

Страйкові просто відняло мову.

– Я дуже голодна, – поскаржилася Робін.

Страйк пошукав у кишенях і видобув «твікс».

– Дякую.

Та не встигла вона торкнутися шоколадки, як медсестра, яка проводила повз ліжко Робін літнього чоловіка, різко її спинила:

– Вам в операційну, не можна їсти!

Робін закотила очі й віддала «твікс» Страйку. В неї задзвонив мобільний. Вражений Страйк дивився, як Робін підносить його до вуха.

– Мамо... привіт, – сказала Робін.

їхні погляди зустрілися. Страйк прочитав у очах Робін невисловлене бажання вберегти маму – бодай тимчасово – від того, що сталося. Але жодних підманних маневрів не знадобилося, бо Лінда просторікувала, не даючи Робін і слово вставити. Робін поклала мобільний собі на коліна і ввімкнула гучний зв’язок. Вираз обличчя в неї був стоїчний.

– ...якнайшвидше їй сказати, бо сезон конвалій закінчився, і якщо ти їх хочеш, це буде спецзамовлення.

– Гаразд, – відповіла Робін. – Обійдемося без конвалій.

– Добре буде, якщо ти сама їй подзвониш і скажеш, що саме хочеш, бо мені важко бути посередницею. Вона каже, що лишила тобі купу повідомлень на автовідповідачі.

– Вибач, мамо, – сказала Робін. – Я їй подзвоню.

– Тут не можна говорити по телефону, – зауважила інша сердита медсестра.

– Вибачте, – знов сказала Робін. – Мамо, мені треба йти, пізніше поговоримо.

– А де це ти? – спитала Лінда.

– Я... я тобі передзвоню, – сказала Робін і обірвала зв’язок. Глянула на Страйка і спитала: – Ти у мене не поцікавишся, котрий з них це був на мою думку?

– Я гадаю, ти не знаєш, – сказав Страйк. – Він же був у балаклаві, а тобі залило очі фарбою.

– В одному я впевнена, – сказала Робін. – Це був не Віттакер. Хіба що він переодягнувся в спортивки, щойно я пішла. Віттакер був у джинсах, і він... в нього інакше тіло. Той тип був сильний, але такий, знаєш, м’який? І великий. Десь такий, як ти.