Тиша й солідність кімнати у георгіанському стилі були нестерпні.

Робін виборсалася з-під важкої ковдри і паркетом рушила до ванної кімнати, де стояла ванна на ніжках і без душу. За п’ятнадцять хвилин, коли Робін уже вдягалася, на столику під дзеркалом задзвонив мобільний (на щастя, вона вчора не забула поставити його на зарядку).

– Здоров, – привітався Страйк. – Як ти?

– Нормально, – ламким голосом відповіла Робін.

Понад сумнів, дзвонить, щоб сказати їй не приходити.

– Щойно телефонував Вордл. Вони знайшли решту тіла.

Робін аж гепнулася на одноногий табурет, обіруч притискаючи телефон до вуха.

– Що? Коли? Хто вона?

– Розповім, коли заберу тебе. Вони хочуть з нами поговорити. Буду під готелем о дев’ятій. Обов’язково щось поїж, – додав він.

– Корморане! – гукнула Робін, поки він не повісив слухавки.

– Що?

– Я... я досі в тебе працюю, так?

Коротка пауза.

– Ти про що? Звісно, ти в мене працюєш.

– Ти не... я досі... нічого не змінилося? – спитала Робін.

– А ти робитимеш, як я кажу? – спитав Страйк. – Коли я кажу не ходити поночі – ти тепер робитимеш, як я кажу?

– Так, – відповіла Робін трохи непевно.

– Добре. Побачимось о дев’ятій.

Робін видала довге, тремке зітхання. Нічого не скінчено: він від неї не відмовився. Несучи мобільний назад на столик, вона помітила, що вночі прийшло найдовше текстове повідомлення, яке Робін колись отримувала.

Робін, я не можу спати, думаю про тебе. Ти не уявляєш, як я жалкую про те, що це сталося. То препаскудний учинок, нічим виправдатися. Я мав 21 рік і ще не знав того, що знаю тепер: що немає іншої такої, як ти, і що я нікого не кохатиму так, як тебе. Відтоді не було нікого, крім тебе. Я ревнував тебе до Страйка, і ти можеш сказати, що я не мав такого права через свій учинок. Але, може, я в глибині душі вважаю, що ти заслуговуєш на когось, кращого за мене, і це мені дошкуляє. Я знаю тільки, що я тебе кохаю, хочу побратися з тобою, і якщо ти цього більше не хочеш, я це прийму. Але, будь ласка, Робін, просто напиши мені смс, щоб я знав, що ти жива, будь ласка. Метт хххххх

Робін відклала мобільний на столик і продовжила одягатися. Замовила у працівників готелю каву й круасан і навіть здивувалася від того, наскільки краще їй стало від їжі й питва. Тільки після того вона ще раз перечитала повідомлення від Метью.

...може, я в глибині душі вважаю, що ти заслуговуєш на когось, кращого за мене, і це мені дошкуляє...

Це було дуже зворушливо і дуже не в стилі Метью, який часто казав, що посилання на підсвідомі мотиви – то шарлатанство. Та по цій думці одразу прийшла інша: що Метью так і не викреслив Сару зі свого життя. Вона була однією з його найкращих університетських подруг: ніжно обіймала його на похороні матері, ходила вечеряти з ним, Робін і своїм бойфрендом, досі фліртувала з Метью, досі влазила між ним і Робін.

Трохи подумавши, Робін написала повідомлення у відповідь:

Я в нормі.

Вона чекала на Страйка на порозі «Тезлітту», як завжди акуратна, коли за п’ять хвилин до дев’ятої під’їхав чорний кеб.

Страйк не поголився, й оскільки борода в нього росла добре, то щоки видавалися замурзаними.

– Бачила новини? – спитав він, тільки-но вона сіла в таксі.

– Ні.

– Преса щойно про все дізналася. Коли виходив, бачив по телеку.

Він потягнувся вперед і зачинив пластикову перегородку між водієм і пасажирами.

– Хто вона? – спитала Робін.

– Офіційно її поки що не ідентифікували, але гадають, що це двадцятичотирьохрічна українка.

– Українка? – здивувалася Робін.

– Так... – Страйк завагався, тоді провадив: – Власниця квартири знайшла її розчленоване тіло в морозилці в квартирі, де вона, вочевидь, проживала. Правої ноги немає. Це точно вона.

Присмак зубної пасти в Робін у роті став ядучим; кава та круасан у шлунку заворушились.

– А де квартира?

– Конінгем-роуд, Шепердс-Буш. Нічого не нагадує?

– Ні, я... о Боже. О Боже! Дівчина, яка хотіла відрізати собі ногу?

– Схоже на те.

– Але ж у тої не українське ім’я, правда ж?

– Вордл гадає, що в неї могло бути вигадане ім’я. Ну знаєш – для роботи повією.

Таксі везло їх уздовж Пел-Мелу в бік Нью-Скотланд-Ярду. Обабіч за вікнами пролітали білі неокласичні будівлі: величні, зверхні, байдужі до бід вразливого людства.

– Саме цього Вордл і чекав, – по довгій паузі вів далі Страйк. – Згідно з його теорією, нога належала українській повії, яку востаннє бачили з Корешем Маллі.

Робін бачила, що це ще не все. Вона тривожно дивилася на Страйка.

– В її квартирі знайшли листи від мене, – сказав він. – Два листи, підписані моїм іменем.

– Але ж ти їй не писав!

– Вордл знає, що вони фальшиві. Як я зрозумів, моє ім’я написали неправильно – «Кемерон», але Вордл усе одно має мене допитати.

– Що в тих листах?

– Він не захотів казати по телефону. Він дуже пристойно поводиться, – додав Страйк. – Жодних підколок з цього приводу.

Попереду постав Букінгемський палац. Гігантська мармурова статуя королеви Вікторії строго глянула на розгублену й похмільну Робін, а тоді зникла з очей.

– Мабуть, нас попросять переглянути фото тіла на той раз, якщо ми можемо її ідентифікувати.

– Гаразд, – сказала Робін з більшою твердістю, ніж відчувала.

– Ти як? – спитав Страйк.

– У нормі, – відповіла вона. – Про мене не турбуйся.

– Я все одно збирався цього ранку дзвонити Вордлу.

– Нащо?

– Вчора я йшов від «Гезлітту» і бачив здорованя в чорній шапці, який сховався у провулку. Щось таке було в ньому, що мені не сподобалося. Я його покликав – хотів попросити вогню, а він утік. Тільки не кажи, – перестеріг Страйк, хоча Робін і пари з вуст не зронила, – що я панікую чи вигадую. Гадаю, він ішов за нами, і скажу тобі ось що: гадаю, він був у пабі, коли я приїхав. Я не бачив його обличчя – тільки потилицю, коли він виходив.

На його подив, Робін не стала нічого заперечувати. Тільки насупилася, концентруючись і намагаючись упіймати непевний спогад.

– Знаєш... я теж вчора десь бачила здорованя в шапці... так, він стояв у арці на Тоттенгем-Корт-роуд. Але обличчя було в тіні.

Страйк стиха вилаявся.

– Тільки не кажи, що я повинна піти з роботи, – вимовила Робін тоншим голосом, ніж зазвичай. – Будь ласка. Я так люблю цю роботу.

– А якщо той гад тебе переслідує?

Робін не могла придушити побоювання, але рішучість виявилася сильнішою за страх. Спіймати звіра, хай де він ховається, вартує майже будь-якої ціни...

– Я буду уважна. В мене аж дві кишенькові сирени.

Страйка це не дуже переконало.

Вони вийшли біля Нью-Скотланд-Ярду, де їм одразу сказали йти нагору. Тут, в офісі відкритого типу, стояв Вордл без піджака і розповідав щось групі підлеглих. Побачивши Страйка й Робін, він відійшов від колег і повів детектива і його напарницю до маленької переговорної кімнати.

– Ванессо! – гукнув він через двері, коли Страйк і Робін сіли за овальний стіл. – Листи в тебе?

Невдовзі по тому прийшла сержант Еквенсі, несучи два списані машинописним текстом аркуші у поліетиленових пакетах і копію рукописного листа, у якому Страйк впізнав один з тих, які дав Вордлу в «Старій синій колодці». Сержант Еквенсі привітала Робін усмішкою, якій та знову видалася не до речі заспокійливою, сіла поруч з Вордлом і дістала записник.

– Будете каву абощо? – спитав Вордл. Страйк і Робін похитали головами. Вордл через стіл штовхнув листи до Страйка. Той прочитав обидва, тоді передав Робін.

– Жодного з них я не писав, – сказав він Вордлу.

– Я такого і не думав, – відповів Вордл, – Ви не відповідали замість Страйка, міс Еллакотт?

Робін похитала головою.

Перший лист містив зізнання, що Страйк сам влаштував ампутацію власної ноги, бо хотів її позбутися, і що історія про вибух в Афганістані – то просто добре продумане прикриття. Автор листа не знав, як Келсі дізналася про цю таємницю, але молив її нікому не розповідати. Псевдо-Страйк погодився допомогти їй позбутися власного «тягаря» і питав, де й коли вони можуть зустрітися особисто.