Скоро – Страйк уже знав, що так і буде, – Елін захоче познайомити його з донькою. Тридцять сім років життя Страйкові вдавалося уникати статусу «маминого друга». Спогади про чоловіків у житті Леди – дехто був пристойний, більшість – ні (остання тенденція сягнула апофеозу в особі Віттакера) – навіювали йому відразу, майже гидливість до цього явища. Страйк не хотів бачити в очах котроїсь дитини страх і недовіру, що поставали в очах сестри Люсі, коли у двері заходив черговий чужий чоловік. Які почуття проступали на його власному обличчі, Страйк не знав. Відколи він набув такого-сякого самовладання, він просто не думав про цю частину Лединого життя, натомість зосередившись на маминих обіймах та усмішках, на її материнському захопленні його досягненнями.

На виході зі станції «Ноттинг-Гілл-Ґейт» (тут була школа) задзижчав мобільний: повідомлення від колишньої дружини Тата-Вар’ята.

Нагадую, що сьогодні хлопчики не в школі, бо державне свято. Вони з дідом і бабусею. Він там до них не причепиться.

Страйк стиха вилаявся. Він таки забув про цей вихідний. З іншого боку, є можливість повернутися до офісу, дати раду паперам, а тоді задля різноманіття поїхати на Кетфорд-Бродвей удень. Шкода тільки, що повідомлення прийшло після того, як він дав гака до Ноттинг-Гіллу.

За сорок п’ять хвилин Страйк дерся нагору металевими сходами і вже вкотре не розумів, чому ніяк не попросить власника полагодити ліфт. Та коли опинився перед скляними офісними дверима, постало нагальніше питання: звідки всередині світло?

Страйк з такою силою штовхнув двері, що Робін аж підскочила, хоч і чула, як він піднімається. Вони втупилися одне в одного: вона мала вигляд зухвалий, він – звинувачувальний.

– Що ти тут робиш?

– Працюю, – відповіла Робін.

– Я тобі сказав працювати з дому.

– Я вже закінчила, – відповіла вона і поплескала по стосу списаних номерами телефонів і примітками паперів, що лежав поруч з нею на столі. – Це всі номери, що я знайшла у Шордичі.

Очі Страйка простежили за її рукою, але увагу його привернули не аркуші з записами, а заручна каблучка з сапфіром.

Пауза. Робін не знала, чому серце так важко закалатало у грудях. Це ж абсурдно – оця потреба захищатися... то її справа – виходити за Метью чи ні... Смішно навіть, що треба собі про це нагадувати!

– Знову все по-старому? – спитав Страйк і відвернувся від Робін, щоб повісити на гачок куртку і наплічник.

– Так, – відповіла Робін.

Ще одна коротка пауза. Страйк знову розвернувся до неї.

– У мене немає для тебе роботи. У нас нині тільки одна справа. За Татом-Вар’ятом я можу стежити сам.

Робін примружила сіро-блакитні очі.

– А як же Брокбенк, Лейнг, Віттакер?

– А що з ними?

– Ти ж їх і досі шукаєш?

– Так, але це не...

– І як ти даси раду аж чотирьом справам?

– То не справи. За них не платять...

– Тобто, це хобі, так? – спитала Робін. – Я через це цілі вихідні змарнувала на телефонні номери?

– Слухай... Так, я хочу їх знайти, – заговорив Страйк, намагаючись дібрати аргументи попри страшну втому й інші, менш визначені емоції (каблучка повернулася... він так і думав, що це станеться... сам відіслав її додому, де Метью, це посприяло...), – але я не...

– Ти був не проти, щоб я повезла тебе до Барроу, – мовила Робін, яка свої аргументи підготувала. Вона чудово розуміла, що Страйк не хоче її повернення до офісу. – Ти був не проти, коли я розпитувала Голлі Брокбенк і Лорейн Макноттон, авжеж? То що змінилося?

– Тобі знову надіслала шматок її тіла, Робін! Ось що в біса змінилося!

Страйк не хотів кричати, але від його голосу аж задрижали металеві шафки для паперів.

Робін лишилася незворушною. Вона вже бачила Страйка розлюченим, чула, як він лається; він навіть кулаком бив ті нещасні шафки. Її це не лякало.

– Так, – спокійно відповіла вона, – і мене це настрашило. Гадаю, більшість людей буде в шоці, отримавши листівку з приклеєним пальцем. Ти сам був не дуже в захваті.

– Так, і саме тому...

– ...ти сам-один намагаєшся дати раду чотирьом справам водночас, а мене відіслав додому. Я про відпустку не просила.

В ейфорії, яка настала, коли Робін знову надягнула каблучку, Метью навіть допоміг їй відрепетирувати свою промову до повернення на роботу. Озираючись назад, Робін гадала, що то було неймовірно: Метью прикидався Страйком, а Робін аргументувала свою точку зору. Але Метью був готовий абсолютно на все, тільки б Робін вийшла за нього другого липня.

– Я хотіла б одразу повернутися до...

– Хай як би ти хотіла повернутися до роботи, – мовив Страйк, – це не означає, що це в твоїх інтересах.

– О, а я й не знала, що ти в нас кваліфікований спеціаліст з гігієни праці, – з легким сарказмом відзначила Робін.

– Слухай, – почав Страйк, якого відсторонена раціональність Робін розлютила навіть дужче, ніж могли б сльози й гнів (з її пальця знову блимнув прохолодою сапфір), – я твій роботодавець, і мені вирішувати, що...

– Я гадала, що ми напарники, – заперечила Робін.

– Різниці немає, – відповів Страйк, – напарники чи не напарники, я все одно несу відповідальність...

– Тобто ти краще занапастиш бізнес, ніж даси мені працювати? – спитала Робін. На її блідому обличчі проступив гнівний рум’янець, і Страйк, хоч і розумів, що втрачає очки, відчув задоволення від думки, що вона втрачає самовладання. – Я допомогла тобі його розбудувати! Ти граєш убивці на руку – хай хто він такий – тим, що відсторонюєш мене, закидаєш роботу, за яку платять, а сам допрацювався уже до...

– Звідки тобі знати, що допрацювався?

– Бо вигляд у тебе паскудний, – сміливо відповіла Робін, і заскочений зненацька Страйк мало не засміявся – уперше за кілька днів. – Я або твоя партнерка, – підсумувала Робін, – або ні. Якщо ти будеш зі мною поводитися так, наче я якась порцелянова статуетка, яку можна виносити в люди, коли тобі здається, що я не постраждаю, ми... ми приречені. Бізнес приречений. Я краще пристану на пропозицію Вордла.

– Це ще яку? – різко спитав Страйк.

– Вступити до лав поліції, – відповіла Робін, дивлячись Страйкові просто в обличчя. – Для мене, щоб ти знав, це не гра. Я не маленька дівчинка. Я пережила набагато страшнішу річ, ніж надісланий поштою палець. А отже, – вона зібрала всю свою сміливість, сподіваючись, що це не звучатиме як ультиматум, – вирішуй. Вирішуй, чи я тобі партнерка, чи... чи тягар. Якщо ти не можеш на мене покластися, якщо не можеш дозволити розділяти з тобою ризик, тоді я краще...

Голос майже зрадив Робін, але вона змусила себе говорити.

– ...краще піду, – договорила вона.

Під впливом емоцій Робін занадто сильно крутнула стілець в бік комп’ютера і опинилася лицем до стіни. Зібравши залишки гідності, вона знов крутнулася на стільці, втупилася в монітор і продовжила переглядати листи, чекаючи на Страйкову відповідь.

Вона не сказала йому про свій напрям у розслідуванні. Треба було дізнатися, чи вона повертається до статусу напарниці, – а тоді вирішити, чи поділитися зі Страйком здобиччю, чи лишити йому прощальний подарунок.

– Хай хто він такий, він убиває і розчленовує жінок задля втіхи, – тихо мовив Страйк, – і він чітко показав, що хоче зробити це з тобою.

– Це я зрозуміла, – ламким голосом відповіла Робін, – та чи розумієш ти той факт, що коли він знає, де я працюю, то має також знати, де я мешкаю? Коли вже він настільки прагне всюди за мною ходити? Хіба не розумієш, що я краще допоможу його піймати, а не сидітиму, чекаючи, коли він по мене прийде?

Благати Робін не збиралася. Вона встигла викинути у спам дюжину листів, коли Страйк заговорив, і його тон був похмурий.

– Гаразд.

– Що «гаразд»? – сторожко озирнулася Робін.

– Гаразд, ти... повертаєшся до роботи.

Робін усміхнулася. Страйк усмішкою не відповів.

– Ой, та не супся! – сказала Робін, встала і обійшла стіл.