– Чого тобі, дорогенький? – спитала дівчина з довгим волоссям, фіолетовими тінями і кільцем у носі.

Страйк замовив пінту пива «Джон Сміт» і сів біля шинкваса. Окрім викидайла, тут був лише один член персоналу чоловічої статі – сидів за діджейським пультом біля стриптизерки. Це був міцний білявий дядько середніх літ, навіть близько не схожий на Брокбенка.

– Я тут приятеля шукаю, – сказав Страйк барменці, яка, не маючи більше клієнтів, оперлася на шинквас, замріяно поглядала в телевізор і колупала довгі нігті.

– О? – озвалася вона знудженим тоном.

– Авжеж, – відповів Страйк. – Казав, що тут працює.

До шинкваса підійшов чоловік у флуоресцентній куртці, й барменка без зайвого слова пішла його обслуговувати.

Дограла «Заведи мене», і закінчився виступ стриптизерки. Вона голою зіскочила з краю сцени, взяла у що загорнутися та зникла за лаштунками в глибині пабу. Ніхто не аплодував.

З-за лаштунків вислизнула жіночка в дуже короткому синтетичному кімоно і панчохах і почала ходити пабом, простягаючи клієнтам порожній пивний кухоль. Ті копирсалися в кишенях і кидали в кухоль дрібні гроші. Страйк був останнім, до кого жінка підійшла. Він кинув у кухоль кілька фунтів. Жінка рушила просто до сцени, де акуратно поставила кухоль поруч з пультом діджея, скинула кімоно й у ліфчику, трусах, панчохах і туфлях на підборах видерлася на сцену.

– Джентльмени, гадаю, від цього ви будете в захваті... Вітайте – чарівна Мія!

Жіночка почала вихилятися під пісню «Чи „друзі“ електричні?» Ґері Ньюмана. Між її рухами й ритмом треку не було й натяку на синхронність.

Барменка повернулася нудитися світом біля Страйка. Звідси найкраще було видно телевізор.

– Я оце казав, – знов почав Страйк, – що мені приятель сказав, ніби тут працює.

– Мм-гммм, – відповіла дівчина.

– Звати Ноель Брокбенк.

– А? Не знаю такого.

– Ні, – озвався Страйк і вдав, що роззирається, хоч уже впевнився, що Брокбенка тут не видно. – Може, помилився закладом.

Перша стриптизерка вийшла з-за лаштунків, тепер вбрана у жуйково-рожеву міні-сукню на бретелях, таку коротку, що поділ ледь прикривав їй пах. Чомусь це вбрання вигляд мало ще непристойніший, ніж попередня її оголеність. Дівчина підійшла до чоловіка у флуоресцентній куртці й щось у нього спитала, але той похитав головою. Роззирнувшись, дівчина помітила Страйка, заусміхалася і рушила до нього.

– Цьомики, – сказала вона з ірландським акцентом. Волосся, яке у червоному світлі здалося Страйкові білявим, насправді мало яскраво-мідний колір. Густо намащена оранжева помада і штучні вії маскували обличчя дівчати, якому, мабуть, місце було у школі. – Я – Орла, а ти?

– Кемерон, – сказав Страйк. Так зазвичай називали його люди, які не розчули справжнє ім’я.

– Може, приватний танець хочеш, Кемероне?

– А де таке танцюють?

– А отамо, – відповіла дівчина, вказуючи на лаштунки, за якими перевдягалася. – Я тебе тут раніше не бачила.

– Шукаю одну людину.

– І як цю пані звати?

– Це чоловік.

– За чоловіками тобі не до нас, любчику, – відповіла дівчина.

Вона була така юна, що від самого цього звертання – «любчику» – Страйк почувся брудним стариганем.

– Купити тобі випити? – спитав Страйк.

Дівчина завагалася. Приватний танець коштував більше, але, може, цьому типу спершу треба розігрітися.

– Ну, купи.

Страйк заплатив космічні гроші за горілку з лаймом. Дівчина почала пити коктейль, манірно сівши на дзиґлик поруч зі Страйком. Більша частина її грудей випадала з сукні. За текстурою шкіра в неї була мов у покійної Келсі – гладенька, пружна, з великою часткою дитинного жиру. На плечі в Орли виднілося татуювання: три маленькі сині зірочки.

– Може, ти з моїм другом знайома? – спитав Страйк. – Ноель Брокбенк.

Маленька Орла була не дурненька. В чіпкому погляді, який вона скоса кинула на Страйка, змішалися розрахунок і підозрілість. Подібно до масажистки з Маркет-Гарборо, Орла хотіла упевнитися, що він не поліціянт.

– Він мені винен гроші, – пояснив Страйк.

Якусь мить Орла ще придивлялася на нього, наморщивши гладенький лоб, а тоді проковтнула брехню.

– Ноель, – повторила вона. – Наче й нема вже Ноеля... Чекай-чекай... Еді!

Знуджена барменка навіть не відірвала погляду від телевізора. – Гм-м?

– Як звали отого хлопа, що ’го Дес того тижня вигнав? Який ото всього кілька днів протримавсь?

– Не знаю, як його звали.

– Так, наче то Ноеля вигнали, – сказала Орла до Страйка. А тоді з несподіваною й чарівною прямотою додала: – Даси десятку – взнаю точно.

Подумки зітхнувши, Страйк дав дівчині банкноту.

– Жди тут, – бадьоро наказала Орла. З’їхала з дзиґлика, заховала десятку за край трусів, тоді неелегантним жестом обсмикнула сукню і рушила до діджея. Поки говорила з ним, той супився на Страйка. Діджей коротко кивнув; його обличчя жевріло в червоному світлі. Орла побігла назад, явно дуже з себе тішачись.

– А казала ж! – мовила вона до Страйка. – Мене тут не було, як це сталося. У нього напад якийсь був чи що.

– Напад? – перепитав Страйк.

– Так, і це він тіко перший тиждень як прийшов. Такий здоровий, та? З довгим підборіддям?

– Так, – кивнув Страйк.

– Ага, ото запізнився, а Дес не зрадів. Ото Дес, ондо сидить, – додала вона не до речі й показала на діджея, який підозріло приглядався до Страйка, водночас ставлячи після «Друзів» пісню Синді Лопер – «Дівчата просто хочуть розваг». – Дес йому пояснював, як не можна запізнюватися, а твій друзяка просто впав і почав смикатися. Кажуть, – радо додала Орла, – що він обісцявся.

Страйк не думав, що Брокбенк був здатний обмочитися, щоб тільки Дес його не сварив. Схоже було на справжній епілептичний напад.

– А далі що було?

– З-за лаштунків прибігла дівчина твого друга...

– Що за дівчина?

– Зажди... Еді!

– Гм?

– Хто та чорна дівка, така з косичками? В неї ще цицьки класні. І Дес її не любить.

– Аліса, – відповіла Еді.

– Аліса, – переказала Орла Страйкові. – Вибігла ото і почала кричати, щоб Дес дзвонив у «швидку».

– І він подзвонив?

– Ага. Твого друга забрали, й Аліса поїхала з ним.

– А чи Брок... чи Ноель відтоді повертався?

– Та яка користь із викидайла, якщо на нього кричать, а він пада й обсцикається? – відповіла Орла. – Я чула, що Аліса просила Деса дати йому другий шанс, але Дес других шансів не дає.

– І тоді Аліса обізвала його тугим, мов у сраці дірка, – раптом порушила свою мовчанку Еді, – так він і її вигнав. От дурноголова. їй же треба ті гроші. У неї ж діти.

– Коли це сталося? – спитав Страйк у Орли й Еді.

– Тижні зо два тому, – відповіла Еді. – Але то стрьомний тип. Добре, що прогнали.

– В якому плані стрьомний? – уточнив Страйк.

– Так завжди видно, – відповіла Еді, демонструючи утому від життєвого знання. – Завжди. В Аліси на чоловіків препоганий смак.

Друга стриптизерка лишилася в самих тільки прозорих трусах і енергійно трусила сідницями в бік нечисленної своєї публіки. У клуб щойно увійшло двоє немолодих чоловіків, які затрималися на шляху до шинкваса, уп’явши погляди у трусики, які мали ось-ось злетіти.

– Він живе з Алісою десь у Боу, – додала барменка. – Вона собі добула муніципальне житло, але вічно нила, що все не так. Не знаю точно, де воно, – провадила Еді, випередивши Страйкове питання. – Я там не була, ні.

– Та наче їй там подобалося, – непевно заперечила Орла. – Казала, ясла там класні.

Стриптизерка скинула трусики і тепер крутила ними над головою, ніби ласо. Роздивившись усе, що можна, нові клієнти рушили до шинкваса. Один – за віком він міг би бути Орлі дідусем – уп’яв мокрі очі їй у декольте. Дівчина по-діловому зміряла його поглядом, тоді розвернулася до Страйка.

– То будеш брати приватний танець чи ні?

– Гадаю, не буду, – відповів Страйк.

Він навіть договорити не встиг, як Орла відставила свій келих, зіскочила зі стільця і посунулася до діда. Той усміхнувся: зубів було менше, ніж дірок між ними.