– Ой так. Сказали, я вийшла з ладу щонайменше на місяць. Добре, що хоч до травмпункту близько.

Стало зрозуміло, що Лорейн працює в їдальні місцевого шпиталю.

– То що Донні накоїв? – спитала Лорейн. – Знов когось пограбував?

– А чому ви про таке питаєте? – обережно спитав Страйк.

– Він мене пограбував, – відповіла вона.

Робін зрозуміла, що різкість – то просто маска. Довга цигарка Лорейн затремтіла, коли вона про це казала.

– Коли він це зробив? – спитав Страйк.

– Коли пішов від мене. Забрав усі мої коштовності. Мамину обручку – все. Він знав, як багато те для мене значить. Вона менше року як померла. Так, одного дня він пішов з дому і не повернувся. Я дзвонила в поліцію, думала, щось сталося. А потім зрозуміла, що гаманець порожній, а коштовності зникли.

Лорейн не забула цього приниження. Її змарнілі щоки запалали.

Страйк опустив руку у внутрішню кишеню куртки.

– Хочу впевнитися, що ми говоримо про одну й ту саму людину. Впізнаєте це фото?

Він передав Лорейн одну зі світлин, які дала йому колишня теща Лейнга у Мелроузі. Масивний, широкий, вбраний у синьо-жовтий кілт, Лейнг зі своїми темними тхорячими очима і низькою лінією лисячо-рудого чуба стояв перед будинком реєстрації громадянських актів. Рона, вдвічі менша, чіплялася за його руку. Весільна сукня не пасувала їй – мабуть, купила вживану.

Лорейн дуже довго роздивлялася фото. Нарешті сказала:

– Гадаю, це він. Так, це можливо.

– Тут не видно, але в нього є велике татуювання жовтої троянди на лівій руці, – сказав Страйк.

– Так, – важко вимовила Лорейн. – Усе так. Є.

Вона курила, дивлячись на фото.

– Він був жонатий? – спитала вона з легким тремом у голосі.

– А він вам не казав? – спитала Робін.

– Ні. Казав, що ніколи не мав дружини.

– Як ви познайомилися? – спитала Робін.

– У пабі, – відповіла Лорейн. – Коли ми були знайомі, він мав інакший вигляд.

Вона розвернулася в бік шафи за своєї спиною і спробувала підвестися.

– Може, я допоможу? – запропонувала Робін.

– У середній шухляді. Там може бути фото.

Джек-рассел знову загавкав. Робін висунула шухляду, захаращену кільцями для серветок, мереживними дрібничками, сувенірними чайними ложками, зубочистками і окремими фото. Робін вигребла стільки світлин, скільки знайшла, і понесла Лорейн.

– Оце він, – сказала Лорейн, перебравши багато фото, на яких головно була підстаркувата жінка – як Робін зрозуміла, мати Лорейн. Лорейн передала фото просто Страйкові.

Страйк не впізнав би Лейнга, навіть якби той пройшов повз нього на вулиці. Колишній боксер сильно роздувся – особливо обличчя. Шиї не було видно; шкіра напнулася, риси обличчя спотворились. Однією рукою він обіймав за плечі усміхнену Лорейн, другу опустив. Сам не усміхався. Страйк придивився. Татуйовану жовту троянду було видно, але її затьмарювали червоні бляшки на шкірі, що вкривали всю Лейнгову руку.

– У нього щось зі шкірою?

– Псоріатичний артрит, – пояснила Лорейн. – Він сильно хворів. Тому жив на лікарняному. Мусив облишити роботу.

– Так? – спитав Страйк. – А де він доти працював?

– Приїхав сюди як менеджер однієї великої будівельної компанії, – відповіла Лорейн, – але захворів і більше не міг працювати. Він мав власну будівельну компанію у Мелроузі. Керував нею.

– Правда? – спитав Страйк.

– Так, родинний бізнес, – відповіла Лорейн, далі перебираючи фото. – Успадкував компанію від батька. Ось ще він, гляньте.

На цьому фото, зробленому наче в пивному саду, вони трималися за руки. Лорейн широко всміхалася, Лейнг стояв ніякий. На круглому, мов повний місяць, обличчі темні очі здавалися щілинками. Він мав характерний вигляд чоловіка, який з медичної необхідності вживає стероїди. Схожа на лисяче хутро чуприна була та сама, але загалом Страйкові довелося докласти зусиль, щоб упізнати підтягнутого молодого боксера, який колись укусив його за обличчя.

– Ви довго були разом?

– Десять місяців. Ми познайомилися невдовзі по маминій смерті. їй було дев’яносто два роки – мешкала тут зі мною.

Я допомагала місіс Вільямс, сусідці; їй було вісімдесят сім. Старече слабоумство. Син в Америці. Донні був до неї такий добрий. Стриг газон, ходив у крамницю.

«Паскудник знав, з якого боку хліб мастити», – подумав Страйк. Хворий, безробітний, злиденний; і тут – середніх літ жінка без утриманців, яка вміє куховарити, має власний дім, щойно успадкувала гроші від матері; для Лейнга то був божий дар. Можна було і зобразити трохи співчуття. Лейнг умів бути чарівливим, коли хотів.

– Коли ми познайомилися, він здавався пристойним, – похмуро сказала Лорейн. – Усе для мене робив. А сам хворів. Опухлі суглоби і все таке. Ходив до лікаря на уколи... Потім став буркотливим, але я думала, що то через здоров’я. Не можна ж чекати, що хвора людина буде повсякчас весела, так? Не всі такі, як мама. Вона була просто диво, така хвора, але все одно завжди усміхалася, і... і...

– Дістану вам носовичка, – сказала Робін і повільно потягнулася до накритої мереживною серветкою коробки, стараючись не потривожити джек-рассела, який поклав голову їй на коліна.

– Ви заявляли про викрадення коштовностей? – спитав Страйк, коли Лорейн отримала свій носовичок і скористалася ним між глибокими затяжками цигаркою.

– Ні, – хрипко відповіла вона. – Який сенс? Поліція все одно їх не знайшла б.

Робін здогадалася, що Лорейн не хотіла уваги до свого приниження, і поспівчувала їй.

– Він колись поводився брутально? – м’яко спитала Робін. Лорейн наче здивувалася.

– Ні. А ви тут через щось таке? Він комусь заподіяв шкоду?

– Ми не знаємо, – відповів Страйк.

– Не думаю, щоб він міг когось скривдити фізично, – сказала Лорейн. – Не така він був людина. Я так і сказала поліції.

– Вибачте, – мовила Робін, гладячи голову пса, який тепер задрімав. – Ви ж наче казали, що не заявляли?

– То сталося пізніше, – відповіла Лорейн. – Десь за місяць після його зникнення. У будинок місіс Вільямс хтось удерся, вдарив її і пограбував будинок. Поліція питала, де Донні. Я сказала: «Давно поїхав, з кінцями». Та й він би такого не зробив, я їм так і сказала. Він був добрий до місіс Вільямс. Він би не вдарив стареньку.

Колись вони трималися за руки в пивному саду. Він стриг газон літньої пані. Лорейн відмовлялася вірити, що Лейнг зовсім поганий.

– Я так зрозумів, ваша сусідка не змогла описати поліції зовнішність злочинця? – спитав Страйк.

Лорейн похитала головою.

– Вона після того вже не оклигала. Померла в себе вдома. Тепер у «Північному полі» ціле сімейство, – додала Лорейн. – Троє малих дітей. Ох і галас! І ще мають нахабство скаржитися на собаку.

Тут вони вперлися у глухий кут. Лорейн гадки не мала про те, куди далі вирушив Лейнг. Вона не могла пригадати жодного пов’язаного з ним місця, крім Мелроуза, і не знала нікого з його друзів. Коли зрозуміла, що Лейнг не повернеться, то витерла номер його мобільника зі свого телефону. Лорейн погодилася віддати їм два його останні фото, але більше нічим не могла допомогти.

Коли Робін прибирала з теплих колін джек-рассела, пес почав голосно протестувати і всім своїм виглядом показував, що планує вимістити своє незадоволення на Страйку, який і собі підвівся з крісла.

– Тигр, фу! – суворо сказала Лорейн, не без труднощів утримуючи на дивані пса, який пручався.

– Ми самі вийдемо! – гукнула Робін, перекрикуючи дикий гавкіт. – Дуже дякуємо за допомогу!

І вони залишили Лорейн у її захаращеній і прокуреній вітальні з піднятою забинтованою ногою; мабуть, після їхнього візиту їй стало трохи сумніше і незатишніше. Звуки собачої істерики переслідували аж до виходу з двору.

– Я подумала, що ми б їй хоч чаю приготували чи що, – винуватим тоном сказала Робін, коли сідали у «лендровер».

– Вона не уявляє, як легко відбулася, – бадьоро озвався Страйк. – Тільки подумай про бідолашну стару от звідти, – вказав він на «Північне поле», – яку забили до смерті за кілька зайвих фунтів.