– Ти впевнений? – спитала вона після цілої хвилини мовчання, протягом якої обоє були занурені у власні думки.

– Впевнений у чому? – спитав Страйк, розвертаючись до неї.

– Що це не може бути Брокбенк.

– Якщо це не Британі... – почав Страйк.

– Ти мені щойно сказав, що та дівчина...

– Інгрид?

– Інгрид, – трохи нетерпляче відповіла Робін, – так. Ти щойно мені сказав, що, за її словами, Брокбенк на тобі поведений. Він винуватить тебе у травмі мозку і втраті сім’ї.

Страйк дивився на неї, супився, думав.

– Усе, що я учора сказала – що вбивця хоче тебе принизити, знецінити твої звитяги на війні, – це пасує до того, що нам відомо про Брокбенка, – провадила Робін, – і от подумай: він зустрів цю Келсі, побачив у неї на нозі майже такий самий шрам, як у Британі, чи почув, що вона не проти здихатися цієї ноги... навіть не знаю, що там могло бути... хіба б таку людину це не спровокувало? Я до того, – обережно додала Робін, – що ми не знаємо, як травма мозку...

– Та не настільки він там травмований, – огризнувся Страйк. – Він прикидався у шпиталі. Я це точно знаю.

Робін не відповіла, просто сиділа за кермом і дивилася, як люди ходять туди-сюди вулицею Адама і Єви. Вона їм заздрила. Хай які у них клопоти, навряд чи вони пов’язані з тортурами та вбивством.

– Ти правильно кажеш, – нарешті вимовив Страйк. Робін зрозуміла, що пригасила його особисту радість. Він глянув на годинник. – Так, треба виїжджати до Корбі, якщо хочемо потрапити туди сьогодні.

Двадцять миль між двома містечками було подолано швидко. З кислого виразу на Страйковому обличчі Робін виснувала, що той обмірковує їхню розмову про Брокбенка. Дорога була непоказна, краєвид навколо – плаский; уздовж узбіч тягнувся живопліт й подекуди росли дерева.

– Отже, Лейнг, – мовила Робін, бажаючи вирвати Страйка з якоїсь похмурої замріяності. – Нагадаєш?

– Так, Лейнг, – повільно відповів Страйк.

Робін правильно зрозуміла, що він поринув у думки про Брокбенка. Тепер Страйк намагався зосередитися, згрупуватися.

– Ну, Лейнг зв’язував дружину і різав ножем; наскільки мені відомо, його двічі звинувачували у зґвалтуванні, але не посадили... і ще він мені на боксерському ринзі мало пів-лиця не відгриз. Якщо коротко, то це буйний і збочений паскудник, – мовив Страйк, – але, як я тобі казав, його теща гадає, що з в’язниці він вийшов хворий. Каже, що він поїхав до Ґейтсгеда, але навряд чи затримався там, якщо у 2008-му жив з цією жінкою у Корбі, – додав він, ще раз пошукавши на мапі вулицю, де мешкала Лорейн Макноттон. – Збігається і вік, і часові рамки... побачимо. Якщо Лорейн немає вдома, повернемося після п’ятої.

Слідуючи Страйковим указівкам, Робін проїхала через центр містечка Корбі з суцільними цегляними і бетонними спорудами і торгівельним центром посередині. На обрії височів комплекс будівель міської ради, оповитий антенами, ніби залізним мохом. Тут не було центрального майдану, старовинної церкви чи напівдерев’яної старовинної школи на палях. Корбі забудували для робітників під час вибуху міграцій у 1940-1950-х роках; будівлі здавалися безрадісними, утилітарними.

– Половина вулиць має шотландські назви, – відзначила Робін, коли проїхали Арґайлл-стріт і Монтроуз-стріт.

– Містечко називали Маленькою Шотландію, так? – сказав Страйк, помітивши вивіску з Единбурзьким замком. Він чув, що в добу промислового розквіту Корбі мав найбільшу шотландську діаспору на південь від кордону. На балконах квартир тріпотіли андріївські хрести і здиблені леви. – Можна зрозуміти, чому Лейнг тут почувався затишніше, ніж у Ґейтсгеді. Може, мав тут знайомих.

За п’ять хвилин опинилися у старішій частині містечка, де красиві кам’яні будинки ще нагадували про село, яким було Корбі, поки не прибули металурги. Скоро доїхали і до Велдон-роуд, де мешкала Лорейн Макноттон.

Будинки стояли групами по шість; кожна пара складалася з дзеркальних близнюків – двері поруч, вікна дивляться у протилежні боки. Над кожним на кам’яному надвірку була назва.

– Оце її дім, – сказав Страйк, вказуючи на «Літнє поле» – будинок-близнюк «Північного поля».

Подвір’я «Літнього поля» було засипано дрібним гравієм. Траву перед «Північним полем» не завадило б підстригти. Робін пригадалася власна квартира у Лондоні.

– Гадаю, нам краще обом туди піти, – сказав Страйк, розстібаючи пасок безпеки. – Вона комфортніше почуватиметься, якщо там будеш ще й ти.

Дзвоник на дверях не працював, тому Страйк гучно постукав кісточками пальців. Відчайдушний гавкіт повідомив про те, що бодай хтось живий тут є. Далі почувся жіночий голос – сердитий, але якийсь непереконливий.

– Цить! Цить ти! Припини! Фу!

Двері відчинилися, і Робін устигла побачити загрубіле обличчя жінки років п’ятдесятьох, а тоді з дверей виплигнув нашорошений джек-рассел, який люто гарчав і гавкав, і схопив зубами Страйкову ногу. На щастя для Страйка – і на горе для собаки – зуби вчепилися у сталь. Пес заскавчав, а Робін скористалася нагодою: швидко нахилилася, схопила тварину за загривок і підняла. Собака так здивувався, опинившись у повітрі, що так і повис у неї в руках.

– Не можна кусатися, – сказала йому Робін.

Вирішивши, вочевидь, що жінка, здатна його схопити, варта поваги, пес дозволив їй узяти себе міцніше, вивернувся в повітрі й спробував лизнути Робін руку.

– Вибачте, – сказала жінка. – Це мамин пес. Просто жах, а не тварина. Але гляньте, ви йому сподобалися! Диво.

Гі каштанове волосся довжиною до плечей мало сиве коріння. Обабіч тонких губ залягли глибокі складки. Жінка спиралася на милиці. Одна литка у неї була розпухла, перебинтована. Сандалія на нозі відкривала жовтуваті нігті.

Страйк назвався, потім показав Лорейн водійські права й візитівку.

– Ви – Лорейн Макноттон?

– Так, – сторожко відповіла вона. Метнула погляд на Робін, яка втішно усміхнулася над мордою джек-рассела. – Ви... як ви сказали?

– Я – детектив, – мовив Страйк, – і хочу спитати, чи можете ви мені щось розповісти про Дональда Лейнга. Телефонна книга каже, що кілька років тому він мешкав тут з вами.

– Так, мешкав, – неквапно відповіла жінка.

– Він ще тут? – спитав Страйк, хоч і знав відповідь.

– Ні.

Страйк указав на Робін.

– Ви не проти, якщо ми з колегою поставимо вам кілька питань? Ми намагаємося знайти містера Лейнга.

Пауза. Лорейн пожувала нижню губу, насупилася. Робін тримала на руках джек-рассела, а той захоплено лизав їй пальці, понад сумнів, виявивши там залишки листкових пиріжків. Подерта холоша Страйкових штанів тріпотіла під легеньким вітерцем.

– Гаразд, заходьте, – сказав Лорейн і позадкувала на милицях, впускаючи їх.

У притихлій вітальні сильно відгонило цигарковим димом. Усюди були елементи інтер’єру, характерні для старих жінок: мереживні серветки, дешеві подушки з рюшами, на полірованій полиці рядком сиділи іграшкові ведмеді в чепурному одязі. На одній стіні висіла велика картина: портрет дитини в костюмі П’єро, з очима мов блюдця. Страйк не міг уявити, щоб Дональд Лейнг жив у такому місці – як не міг уявити, щоб у кутку раптом лежав молодий бик.

Опинившись усередині, джек-рассел випручався з рук Робін, а тоді знову почав гавкати на Страйка.

– Та стули пельку, – простогнала Лорейн. Упавши на вицвілий диван, оббитий брунатним оксамитом, вона обіруч підняла забинтовану литку на шкіряний пуф, тоді потягнулася по пачку цигарок і закурила.

– Ногу треба тримати піднятою, – пояснила вона, трусячи цигаркою в губах. Лорейн дотягнулася до скляної попільнички й поставила її собі на коліна. – Щодня приходить дільнична медсестра, міняє бинти. Сідайте.

– Що з вами сталося? – спитала Робін, протиснулася за кавовий столик і сіла на диван поруч з Лорейн. Джек-рассел негайно застрибнув на диван поруч з нею і, на щастя, замовк.

– Перекинула на себе каструлю з олією для картоплі, – відповіла Лорейн. – На роботі.

– Господи, – сказав Страйк, усідаючись у крісло. – Мабуть, боліло страшенно.