«Заспокойся, любчику! – відповіла та, а тоді мовила до Корморана хіба трішки суворішим тоном: – Годі, Корме!»

Страйк уже підвівся і зібрався, готовий і радий битися з Віттакером. Тоді вони найближче підійшли до бійки, але мама стала між ними, поклавши тонкі руки з безліччю каблучок кожному на груди, що важко піднімалися й опадали. Страйк моргнув, і залите сонцем поле – місце безневинних звитяг і радості – повернулося. Він відчував запах листя, трави, теплої гуми від дороги поруч. Повільно розвернувшись, пішов до «Корабля», мріючи про випивку, але підступна підсвідомість ще не закінчила з ним. Погляд на те гладеньке поле для регбі збудив ще один спогад: чорнявий і темноокий Ноель Брокбенк мчить на нього з розбитою пляшкою у руці. Брокбенк був масивний, сильний, швидкий: справжній регбіст-фланкер. Страйк пригадав, як його власний кулак злетів у повітря збоку від тієї розбитої пляшки, ударивши точно тої самої миті, коли скло вже торкнулося його горла...

Сказали, що в Брокбенка був перелом потиличної кістки. З вуха текла кров. Значно пошкоджено головний мозок.

– Чорт, чорт, чорт, – бурмотів собі під ніс Страйк у такт крокам.

«Лейнг, ти сюди по нього приїхав. По Лейнга».

Він пройшов під металевим галеоном з ясно-жовтими вітрилами, що висів над входом у «Корабель». Усередині була табличка: «Єдиний паб у Мелроузі».

Паб миттєво справив на Страйка заспокійливий вплив: жевріння теплих тонів, блискуче скло й мідь; килимове покриття, і хоже на клаптикову ковдру з неяскравих відтінків брунатного, червоного й зеленого; стіни – теплий персиковий тиньк і голий камінь. Усюди були ознаки одержимості мелроузців спортом: на дошці записано найближчі матчі, довкола – кілька величезних плазмових екранів. Навіть над пісуарами (Страйк не мочився вже кілька годин) висів маленький телевізор – на той раз, якщо ситуація на полі напружена, а сечовий міхур уже лускає.

Пам’ятаючи, що ще повертатися до Единбурга в машині Гардакра, Страйк купив собі півпінти «Джона Сміта», сів на шкіряний диван навпроти шинкваса і заходився читати ламіноване меню, сподіваючись, що Маргарет Баньян приїде вчасно, бо корило їсти.

Вона запізнилася всього на п’ять хвилин. Хоч Страйк заледве пам’ятав, яка з себе її донька, а саму місіс Баньян ніколи не бачив, її виказав вираз обличчя – суміш остраху й очікування, з яким вона задивилася на нього, стоячи у дверях.

Страйк підвівся, і жінка кинулася до нього, обіруч тримаючи велику чорну сумку.

– Це ви, – задихано вимовила вона.

Місіс Баньян було років шістдесят; вона була невеличка і тендітна на вигляд, носила окуляри в металевій оправі, а обличчя під туго завитими світлими кучерями було стривожене.

Страйк простягнув велику долоню і потиснув їй руку – холодна й тонкокістна, вона трохи тремтіла.

– Гі тато сьогодні в Гавіку, не зміг прийти, я йому дзвонила, то він вам переказує, що ми ніколи не забудемо того, що ви зробили для Рони, – на одному подиху вимовила місіс Баньян. Вона сіла на диван поруч зі Страйком, не зводячи з нього захоплено-знервованого погляду. – Ніколи не забудемо! Ми про вас усе читаємо в газетах. Дуже шкода вашої ноги. Ви врятували Рону! Врятували...

Її очі готові були наповнитися слізьми.

– ...ми були такі...

– Я радий, що зміг...

Знайти її дитину голою, закривавленою, прив’язаною до ліжка? То був один з найнеприємніших елементів його роботи – говорити з родичами про речі, яких було зазнали дорогі їм люди.

– ...зміг їй допомогти.

Місіс Баньян висякалася у носовичок, видобутий з чорної сумки. Страйк бачив, що вона з того покоління жінок, які не мають звички заходити до пабів самі й точно не купуватимуть напої, якщо поруч немає чоловіка, який пройде замість них це випробування.

– Дозвольте вас пригостити.

– Просто апельсиновий сік, – вимовила місіс Баньян, витираючи очі.

– А щось поїсти, – наполягав Страйк, бо сам хотів замовити пікшу в пивному клярі й смажену картоплю.

Коли він замовив страви й повернувся до місіс Баньян, та спитала, що він робить у Мелроузі, й відразу стало зрозуміло, чому жінка так переймається.

– Він же не повернувся? Донні? Невже повернувся?

– Наскільки знаю – ні, – відповів Страйк. – Я не знаю, де він.

– Ви гадаєте, то він...

Вона зашепотіла.

– Ми прочитали в газеті... писали, що вам хтось надіслав... надіслав...

– Так, – кивнув Страйк. – Я не знаю, чи Лейнг має до цього стосунок, але хотів би його знайти. Здається, він приїздив до матері, коли вийшов з в’язниці.

– Ой так, чотири чи п’ять років тому, десь так, – підтвердили Маргарет Баньян. – Прийшов, вломився до хати. В неї хвороба Альцгеймера. Місіс Лейнг не могла його зупинити, але сусіди подзвонили його братам, і ті його викинули геть.

– Взяли й викинули?

– Донні наймолодший. У нього четверо старших братів. То міцні хлопи, – відповіла місіс Баньян, – усі четверо. Джеймі живе в Селкірку – він усе кинув і примчав сюди, щоб виштовхати Донні з материного будинку. Кажуть, аж вибив з нього дух.

Тремкою рукою вона піднесла до губ апельсиновий сік I провадила:

– Ми про все те чули. Наш друг Браян – ви з ним оце познайомилися – то він бачив бійку на вулиці. Четверо проти одного, всі горлають, мов дурні. Хтось подзвонив у поліцію. Джеймі тримав попередження. Але йому те байдуже, – додала місіс Баньян. – Вони не стерплять, щоб Донні підійшов близько до них чи до матері. Вони його вигнали з міста. Я так злякалася, – вела далі вона. – За Рону. Донні завше казав, що як вийде, то знайде її.

– І що, знайшов? – спитав Страйк.

– Ой так, – нещасним голосом відповіла Маргарет Баньян. – Ми знали, що знайде. Вона переїхала до Глазго, знайшла роботу в туристичній агенції. А Донні все одно знайшов. Рона півроку боялася, що він прийде, і він таки прийшов. Прийшов увечері просто до неї в квартиру, але був хворий. Не такий, як раніш.

– Хворий? – різко перепитав Страйк.

– Не згадаю, що там з ним таке, артрит чи що, а ще Рона сказала, що він набрав вагу. Прийшов до неї в квартиру, знайшов її, але дяка Богові, – гаряче додала місіс Баньян, – у неї в гостях був наречений. Його звати Бен, – пояснила вона, аж розквітнувши, на зів’ялих щоках з’явився рум’янець, – і він поліціянт!

Видно було, що, на її думку, Страйкові буде особливо приємно це чути – ніби вони з Беном члени якогось великого братства детективів.

– Вони тепер побралися, – додала місіс Баньян. – Дітей немає, бо... ну, ви знаєте чому...

І тут без попередження прорвалися сльози й заструменіли за окулярами по щоках місіс Баньян. Жахіття, що трапилося десять років тому, раптом стало знов свіжим і болючим, ніби на стіл перед ними вивалили гірку нутрощів.

– ...Лейнг устромив у неї ножа, – прошепотіла місіс Баньян. Вона сповідувалася Страйкові, мов лікарю чи священику, розповідала таємниці, тягар яких несла, та не могла розповісти друзям: а він уже знав найстрашніше. Поки вона намацувала у прямокутній сумці носовичок, Страйк пригадав велику пляму крові на простирадлі, зідрану шкіру на зап’ястку – Рона намагалася звільнитися. Дякувати Богові, що її мама не могла зазирнути йому в голову.

– Він устромив у неї ножа... її намагалися, ну, полікувати...

Місіс Баньян тремко й глибоко втягнула в себе повітря. Перед ним поставили два тарелі з їжею.

– Але вони з Беном чудово проводять відпустки, – прошепотіла вона, мов у лихоманці, витираючи худі щоки, потім підняла окуляри, щоб витерти під очима. – І ще розводять... розводять німецьких вівчарок.

Страйк був страшенно голодний, але не міг почати їсти одразу після обговорення того, що було заподіяно Роні Лейнг.

– У них з Лейнгом була дитина, так? – спитав він, пригадавши мляве скигління істоти поруч із закривавленою і зневодненою матір’ю. – Малому зараз уже років десять, ні?

В-він помер, – прошепотіла місіс Баньян, у якої з підборідні крапали сльози. – Ще немовлям. Мале було таке хворобливе... То сталося за два дні після того, як Д-донні посадили. І в-він – Донні – дзвонив їй з тюрми і сказав, що то Рона убила... убила дитя... і що він сам її вб’є, як вийде...