Дорогою на Динглтон-роуд Страйк помітив поки що єдиний паб у містечку. Здається, в Мелроузі любили жовтий колір: стіни були білі, але вікна і двері пабу пофарбували в чорний і ядучо-лимонний. Страйк, уродженець Корнволлу, розвеселився, коли побачив, що паб у місті посеред суходолу називається «Корабель». Він вийшов на Динглтон-роуд. Вулиця провела його понад хистким містком, а далі пішла вгору, що й не видно було кінця.

«Недалечко» – поняття дуже відносне; Страйк добре це вивчив, відколи втратив ногу. За десять хвилин підйому він почав жалкувати, що не повернувся на стоянку по «міні». Двічі він питав у жінок на вулиці, чи не знають вони, де мешкає місіс Лейнг, але приязні й чемні пані не змогли йому допомогти. Страйк усе йшов, стиха лаючись, повз низку потинькованих хатин, аж тут зустрів літнього чоловіка у пласкому твідовому кашкеті. Той вигулював чорно-білого шотландського коллі.

– Перепрошую, – звернувся до нього Страйк, – ви часом не знаєте, де мешкає місіс Лейнг? Забув номер будинку.

– Місіс Лейнг? – перепитав чоловік із собакою, вивчаючи Страйка з-під пересипаних сивиною темних брів. – Аякже, то моя сусідка.

«Дякувати Богу».

– За три обійстя звідсіль, – вказав напрям чоловік. – Перед хатою криниця-кам’яниця, де бажання загадують.

– Дуже дякую, – сказав Страйк.

Звертаючи на доріжку, яка вела до оселі місіс Лейнг, Страйк краєм ока помітив, що дід так і стоїть на місці й спостерігає за ним, хоча коллі тягнув його гуляти.

На вигляд хата місіс Лейнг була чиста й респектабельна. На газоні та клумбах стояли кам’яні фігури тварин, гарнесенькі, мов у диснеївському мультфільмі. Піднявши руку до кільця на дверях, щоб постукати, Страйк раптом подумав, що за секунду може віч-на-віч побачити Дональда Лейнга.

Стукав цілу хвилину, але нічого не відбувалося, тільки дід із собакою пішов назад, став у воротах і безсоромно роздивлявся Страйка. Той був вирішив, що старий пожалкував, що дав адресу сусідки кремезному незнайомцю, і тепер дивиться, щоб чужинець не заподіяв жінці якоїсь шкоди. Але він помилявся.

– Та вона вдома, – гукнув він до Страйка, поки той думав, чи стукати ще. – Тільки стеряна.

– Що-що? – не зрозумів Страйк і таки постукав.

– Стеряна. Благовісна.

Дід-собачник зробив кілька кроків доріжкою в бік Страйка.

– Розум втратила, – переклав він, щоб до англійця вже дійшло.

– А, – відповів Страйк.

Двері відчинилися. На порозі постала крихітна зморшкувата й змарніла бабуся в темно-синьому халаті. Вона дивилася на Страйка з виразом загальної ворожості. На підборідді у неї виднілося кілька довгих волосин.

– Місіс Лейнг?

Бабуся не відповіла, тільки дивилася на нього. Страйк бачив, що очі, нині збляклі й червоні, колись були уважні, мов у тхора.

– Місіс Лейнг, я шукаю вашого сина Дональда.

– Ні, – відповіла вона з незвичайною злостивістю. – Ні.

Відступила назад і ляснула дверима.

– Бляха, – вилаявся Страйк, і на цьому слові згадав Робін. Вона б набагато успішніше причарувала стареньку. Він повільно відвернувся від дверей. Чи є в Мелроузі ще хтось, хто міг би допомогти? На «192.com» були й інші Лейнги... Страйк виявив, що стоїть лицем до лиця з собачником, який дійшов за Страйком до дверей і здавався схвильованим.

– Та ви ж детектив! – мовив він. – Ви – той детектив, який запроторив її сина за ґрати!

Страйк був вражений, гадки не маючи, яким чином його упізнав старий шотландець, якого він бачив вперше у житті. Страйкова так звана слава була невисокого ґатунку в тому плані, що на вулиці його не впізнавали. Щодня він ходив Лондоном нікому не цікавий, і якщо людина не знайомилася з ним у контексті розслідування, то і не пов’язувала його з газетними статтями про успішно розкриті справи.

– Аякже, то ви! – ще більше зрадів старий. – Ми з жінкою дружимо з Маргарет Баньян... – Побачивши, що Страйк не розуміє, він пояснив: – То мама Рони.

Страйковій потужній пам’яті знадобилося кілька секунд, щоб пригадати: дружину Лейнга, молоду жінку, яку він знайшов прив’язану до ліжка і накриту закривавленою ковдрою, звали Рона.

– Коли Маргарет вас побачила в газетах, одразу нам сказала: «То він, то він урятував нашу Рону!» А непогано ви піднялися, га? Воллі, цить! – прикрикнув він на коллі, який усе тягнув за повідець, хотів гуляти. – Аякже, аякже, Маргарет стежить за вашими справами, всі газети читає. То ви знайшли вбивцю тієї дівчини, моделі – і вбивцю того письменника! Маргарет не забула, що ви зробили для її дитинки, ой ні!

Страйк буркнув щось нерозбірливе, сподіваючись, що воно схоже на вдячність за симпатії Маргарет.

– А нащо вам бесідувати зі старою місіс Лейнг? Він що – знов щось накоїв, отой Донні?

– Я намагаюся його знайти, – ухильно відповів Страйк. – Ви не знаєте – він не повертався до Мелроуза?

– Ой ні, годі таке уявити. Він ото кілька років тому був приїхав до матері, але я не чував, щоб відтоді він вертався. Тут місто невеличке, коли б Донні Лейнг вернувся, ми би довідались.

– Ви не знаєте, може, місіс... Баньян, так ви сказали? Може, вона могла б щось...

– Вона буде рада з вами стрітися! – захоплено відповів дід. – Ні, Воллі, – додав він, звертаючись до коллі, що повискував і тягнув його до воріт. – Я їй подзвоню, авжеж? Вона тут, у Дарніку. То село ген там. Дзвонити?

– Це буде дуже до речі.

Тож Страйк пішов зі старим до сусіднього будинку і почекав у чистісінькій маленькій вітальні, поки дід захоплено теревенив по телефону, перекрикуючи відчайдушне скавчання коллі.

– Вона приїде! – гукнув дід до Страйка, затуляючи долонею слухавку. – Хочете з нею тут побачитися? Будьте в нас за гостя, жінка чаю заварить...

– Дякую, але маю ще справи, – збрехав Страйк, який мав сумніви щодо успішності бесіди, коли поруч буде цей говіркий свідок. – Можете спитати, чи є в неї можливість за годину приїхати на обід? До «Корабля» ?

Коллі так просився гуляти, що дід пристав на цю ідею Страйка. Двоє чоловіків вийшли з будинку і разом спустилися з пагорба. Коллі тягнув власника уперед, тож Страйкові довелося йти швидше, ніж це було зручно на такому крутому схилі. На Маркет-сквері він полегшено попрощався з корисним знайомим. Бадьоро помахавши йому рукою, дід рушив у бік річки Твід, а Страйк (який уже трохи кульгав) почав гуляти вулицею, вбиваючи час дорогою до «Корабля».

В кінці вулиці на нього знову виплигнули чорне й жовте, і Страйк зрозумів, чому «Корабель» пофарбовано в ці кольори. Тут він знову побачив жовту троянду – на табличці, яка проголошувала, що ось клуб регбі міста Мелроуз. Страйк затримався біля низького паркану і, вклавши руки у кишені, задивився на гладеньку рівну смугу ясно-трав’яного оксамиту, оточену деревами, на жовті ворота, що сяяли під сонцем, трибуни праворуч, округлі вигини пагорбів оддалік. Поле було доглянуте, мов храм, і на диво добре облаштоване, як на таке маленьке містечко.

Поглядаючи на оксамитову траву, Страйк згадав Віттакера – як той смердів і курив у кутку сквоту, а Леда лежала поруч і з роззявленим ротом слухала про його тяжке життя: довірлива й, мов пташеня, охоча до тих байок, що плів їй Віттакер (тільки тепер Страйк це зрозумів). На Ледин погляд, школа Гордонстоун була мов Алькатрас: як обурливо, що її стрункого поета виганяли в жорстоку шотландську зиму, штовхали, кидали на землю – у бруд – під дощем.

«Ой, тільки не регбі, котику. Біднесенький... ти – і регбі!»

А коли сімнадцятирічний Страйк (у якого нижня губа розпухла, бо ходив до боксерського клубу) стиха засміявся над своєю домашньою роботою, Віттакер схопився на ноги і закричав на нього (він балакав отим бридким псевдо-кокні):

«З чого ти, бляха, іржеш, тупоголовий?»

Віттакер не терпів, щоб з нього сміялися. Він хотів, прагнув обожнення; коли не обожнюють – підійде страх чи ненависть як доказ його влади. Але посміх був ознакою чужої вищості, а отже, нестерпний.

«Шо, хочеш такого, тюхтію малий? Уже собі так і уявило, шо воно в офіцерському класі, зірка регбі, бачте! Хай багатий татко запроторить його до Гордонстоуну!» – Це Віттакер закричав уже до Леди.