– Ми подзвонили до квартири, – непоступливо провадила мама, – і Метью сказав, що ти поїхала з Кормораном.

– Так, – відповіла Робін.

– А коли я спитала, чи ти матимеш час зайти до нас на обід у ці вихідні...

– А чого б це мені бути у Мессемі в ці вихідні? – не зрозуміла Робін. Краєм ока вона бачила, як Голлі сідає на барний дзиґлик і заводить розмову ще з кількома чоловіками у синіх одностроях робітників заводу «БАЕ».

– У батька Метью день народження, – нагадала мама.

– Ой, так, – озвалася Робін. Вона геть про це забула. Буде святкування. Цю дату було відзначено у календарі так давно, що вона уже звикла і геть забула, що дійсно доведеться їхати до Мессема.

– Робін, у тебе там усе нормально?

– Мамо, я ж кажу, не можу зараз розмовляти, – відповіла Робін.

– У тебе все нормально?

– Так! – нетерпляче озвалася Робін. – Я в нормі. Пізніше гобі подзвоню.

Вона повісила слухавку і розвернулася до шинкваса. Барменка, яка чекала на її замовлення, окинула її тим самим оцінювальним поглядом, що й пильна сусідка на вулиці Стенлі. Люди тут були дуже сторожкі, але тепер Робін розуміла, що йдеться не про шовіністичну неприязнь місцевих до чужих. Радше то була захисна реакція людей, які роблять секретну справу. Серце калатало надто сильно, але Робін заговорила з силуваною упевненістю:

– Привіт, не знаю, чи можете ви мені допомогти. Я шукаю Голлі Брокбенк. Сказали, вона може бути тут.

Барменка обміркувала питання Робін, тоді без усмішки мовила:

– А ондо вона, на барі. Вам щось налити?

– Келих білого вина, будь ласка, – відповіла Робін.

Жінка, роль якої вона грає, має пити саме вино, це Робін розуміла. Також цю жінку не збентежить недовіра в очах барменки, чи автоматична ворожість Голлі, чи погляди чоловіків на більярді, що озирали її постать з голови до ніг. Вона грає роль незворушної, наділеної здоровим глуздом, амбітної панянки.

Робін заплатила за вино і рушила просто до Голлі й трійці чоловіків, з якими та теревенила на барі. Цікаві, але сторожкі, всі четверо замовкли, коли зрозуміли, що Робін іде до них.

– Добридень, – усміхнулася Робін. – Ви – Голлі Брокбенк?

– Та, – похмуро озвалася Голлі. – ‘топита?

– Даруйте?

Кілька пар очей потішено спостерігало за нею, і Робін продовжувала усміхатися виключно завдяки зусиллю волі.

– Хто питається мене, кажу, – роздільно промовила Голлі, ще й спародіювала лондонську вимову.

– Мене звати Венеція Галл.

– От не пощастило, – кивнула Голлі й вишкірилася до одного з чоловіків, а той захихотів.

Робін дістала з сумочки візитівку, нещодавно надруковану на принтері у торгівельному центрі (Страйк у той час лишався під пекарнею і спостерігав за Голлі. Саме він придумав, що треба використати друге ім’я Робін. «Вийде така собі маніжна панянка з півдня»).

Робін передала Голлі свою картку, глянула у її густо підведені очі й повторила:

– Венеція Галл. Я – юристка.

Вишкір Голлі мов вітром звіяло. Насупившись, вона втупилася в картку (Робін таких надрукувала дві сотні, заплативши за те чотири з половиною фунти.)

Гардакр і Галл Юристи зі справ про заподіяння шкоди здоров’ю

Венеція Галл

Старший партнер

Тел: 0888 789654

Факс: 0888 465877 Email: venetia@h&hlegal.co.uk

– Я шукаю вашого брата Ноеля, – сказала Робін. – Ми...

– А відкіля ви знали, шо я тутки?

Недовіра робила Голлі схожою на кішку, що напинається, нашорошує хутро.

– Сусідка сказала.

Друзі Голлі у синіх одностроях криво заусміхалися.

– Можливо, ми маємо приємну новину для вашого брага, – сміливо провадила Робін. – От намагаємося його знайти.

– Гадки не маю, де він є, і знати того не хочу.

Двоє робітників відійшло від шинкваса за столики, і лишився тільки один. Цей злегка шкірився на те, як незатишно почувалася Робін. Голлі допила пінту, сунула п’ятірку чоловіку, сказала купити їй ще, тоді зіслизнула з дзиґлика і рушила в бік жіночого туалету, по-чоловічому напруживши руки.

– Вони з братом між собою не балакають, – сказала барменка, яка підібралася ближче – погріти вуха. Здавалося, їй було трохи шкода Робін.

– А ви, звісно ж, не знаєте, де Ноель може бути? – спитала Робін з відчуттям відчаю.

– Його тутки не було рік чи що, – непевно відповіла барменка. – Кеве, не знаєш, де він?

Друг Голлі тільки плечима знизав і замовив пінту для неї. З акценту було чути, що він з Глазго.

– Що ж, шкода, – мовила Робін, і її дзвінкий холодний голос не виказав того, як шалено калатає їй серце. Страшно було повернутися до Страйка ні з чим. – Якби я його знайшла, родичі могли б отримати чималу компенсацію.

І вона розвернулася, збираючись іти.

– Родичі чи він? – різко спитав глазгів’янин.

– Залежно від ситуації, – холодно озирнулася Робін. Вона не думала, що Венеція Галл має звичку до надмірної люб’язності з людьми, які не мають стосунку до справи. – Якщо родичу доводилося дбати про постраждалого... але для висновків потрібно знати деталі. Деякі рідні, – збрехала Робін, – отримали чималі компенсації.

Голлі якраз поверталася. Коли вона побачила, що Робін розмовляє з Кевіном, вираз її обличчя став гнівним. Робін сама пішла до вбиральні; серце важко калатало у грудях, вона гадки не мала, чи принесе її брехня якісь плоди. Коли проходила повз Голлі, вигляд у тої був такий, що Робін подумала: є шанс, що її просто заженуть між раковин і там поб’ють.

Та коли вона вийшла з убиральні, то побачила, що Голлі й Кевін ніс до носа про щось шепочуться коло шинкваса. Робін розуміла, що далі тиснути не можна; Голлі або клюнула, або ні. Вона міцно зав’язала пояс тренча і рушила – неквапно, але рішучо – в бік дверей.

– Агов!

– Так? – озвалася Робін, досі прохолодним тоном, бо Голлі поводилася нечемно, а Венеція Галл звикла до певної міри поваги.

– Ну добре, що там у вас?

Кевін явно хотів узяти участь у розмові, але його стосунки з Голлі, вочевидь, були не такі близькі, щоб Кевіна допустили до обговорення приватних фінансових справ. З розчарованим виглядом він відійшов до грального автомата.

– Побазікаємо отамо, – сказала Голлі до Робін, беручи свою пінту і вказуючи на столик у кутку, біля піаніно.

На підвіконнях пабу стояли пляшки з кораблями: крихкі гарненькі дрібнички у порівнянні з гладенькими гігантськими монстрами, що їх конструювали за цими вікнами, за високим парканом. Щільний візерунок на килимовому покритті приховав би тисячу плям; рослини біля фіранок були обвислі й сумні, але розмаїті оздоби і спортивні нагороди надавали великому приміщенню домашнього затишку, а ясно-сині однострої відвідувачів тільки посилювали відчуття братерства.

– Фірма «Гардакр і Галл» представляє велику групу військовослужбовців, які отримали поза бойовими ситуаціями серйозні ушкодження, яких можна було уникнути, – сказала Робін, поринаючи у заздалегідь відрепетирувану промову. – Переглядаючи архіви, ми натрапили на справу вашого брата. У подібних випадках ми майже напевно виграємо справу. Якщо він з нами об’єднається, можна буде сильніше натиснути на армію і змусити її заплатити. Що більше скарг – то краще. Звісно, містерові Брокбенку це нічого не коштуватиме. Нема перемоги, – додала вона, ніби у рекламі, – нема оплати.

Голлі мовчала. Вираз її блідого обличчя був застиглий, рішучий. На всіх пальцях, крім того, на якому носять обручку, у неї були дешеві каблучки з жовтого золота.

– Кевін щось бовкнув, мовляв, і родичам заплатять.

– О так, – бадьоро відповіла Робін. – Якщо отримані Ноелем ушкодження вплинули на вас...

– Та вже вплинули, – загарчала Голлі.

– Як саме? – спитала Робін, дістала з сумочки записник і чекально занесла над ним олівець.

Очевидно було, що алкоголь і почуття образи стануть їй надійними союзниками у справі добування інформації з Голлі, яка тепер приязніше ставилася до перспективи розповісти юристці історію, яку та хотіла почути.