– Рей зламав спину, коли витягував людей з охопленого вогнем будинку. Стіна обвалилася, і з нею його драбина. З третього поверху падав.
– Боже, – тільки й мовив Страйк.
У Гейзел тремтіли губи й руки. Страйк згадав Вордлові слова: поліція негарно з нею повелася. Підозри щодо її Рея чи навіть грубий допит, мабуть, у цьому шоковому стані здалися їй невимовною жорстокістю, невиправданим поглибленням страшних тортур, які їм і так випало пережити. Страйк багато чого знав про брутальне вторгнення влади у приватне горе. Йому довелося побувати з обох боків паркану.
– Хтось буде чай? – хрипко спитав Рей з (як зрозумів Страйк) кухні.
– Іди спати! – гукнула Гейзел, зминаючи паперові серветки. – Я сама заварю! Іди спати.
– Точно?
– Та йди, я тебе о третій збуджу!
Гейзел витерла все обличчя новою серветкою, ніби рушником.
– Рей не отримує виплат за інвалідністю, нічого подібного, але і нормальної роботи йому ніхто не дає, – стиха пояснила вона Страйкові, коли Рей прочовгав повз двері, тягнучи носом. – З цією спиною, в такому віці, ще й легені хворі... Платять готівкою, за кожну зміну окремо...
Мова їй обірвалася, губи затремтіли. Вперше Гейзел глянула Страйкові просто у вічі.
– Я сама не знаю, нащо вас запросила, – зізналася вона. – Мені в голові все плутається. Сказали, вона вам писала, але ви їй не відповіли, а тоді вам відправили її... її...
– Для вас, мабуть, то був страшний шок, – сказав Страйк, чудово розуміючи, що будь-які слова будуть применшенням ситуації.
– Це, – відповіла вона, ніби у пропасниці, – жахливо. Жахливо. Ми нічого не знали, гадки не мали. Думали, що Келсі на практиці. Коли прийшла поліція... Келсі сказала, що їде за призначенням від коледжу, я їй повірила... якась практика у школі. Все здавалося нормальним... Я й подумати не могла! Але Келсі була така брехуха. Повсякчас брехала! Три роки прожила з нами, а я навіть... розумієте, я просто ніяк не могла її спинити!
– Про що вона брехала? – спитав Страйк.
– Про все! – відповіла Гейзел, змахнувши руками. – На вівторок казала, що то середа. Іноді брехала без жодної причини! Не знаю чого. Гадки не маю.
– Чому вона мешкала з вами? – спитав Страйк.
– Вона була... ми з нею єдиноутробні сестри. Від однієї матері. Тато помер, коли я мала двадцять років. Мати вийшла за колегу і народила Келсі. Між нами двадцять чотири роки різниці, і я вже поїхала тоді з дому – я для неї була ніби тітка, а не сестра. А потім, три роки тому, мама з Малкольмом розбилися на машині в Іспанії. П’яний за кермом. Малкольм одразу помер, а мама чотири дні пролежала в комі й тоді відмучилася теж. Більше рідних немає, тож я взяла Келсі до себе.
Неймовірна охайність всієї обстановки, ці акуратно розкладені подушки, все чисте, все відполіроване – Страйк не міг собі уявити, як тут велося дівчинці-підлітку.
– Ми з Келсі не дуже ладнали, – провадила Гейзел, ніби прочитавши Страйкові думки. Вона вказала нагору, куди пішов спати Рей, і по щоках її знову полилися сльози. – Він мав значно більше терпіння на її капризи й образи. Сам має дорослого сина, той працює за кордоном. Рей краще дає раду дітям, ніж я. А тоді до нас увірвалася поліція і почала допитувати Рея, ніби він... та він ніколи б, просто неможливо! Я йому так і сказала – це ніби якийсь страшний сон! Дивишся ото в новинах, як люди то просять дітей повернутися додому, то потрапляють під суд за речі, яких не робили... і навіть на думку не спаде, в житті не подумаєш... але ми навіть не знали, що вона зникла! Інакше б шукали. Але ж ми не знали! Поліція розпитувала Рея – де він був і бозна про що ще...
– Мені поліція сказала, що він тут ні до чого, – мовив Страйк.
– Тепер вони в це повірили, – озвалася крізь злі сльози Гейзел, – коли троє чоловіків їм сказали, що цілі вихідні Рей був з ними на парубочій вечірці й навіть фото надали на підтвердження!..
Гейзел навіть подумати не могла, що це цілком обґрунтовано – в зв’язку зі смертю Келсі допитувати чоловіка, який жив з нею під одним дахом. Страйк, який чув свідчення Британі Брокбенк і Рони Лейнг, і ще багатьох жінок у подібних обставинах, знав, що здебільшого ґвалтівники та вбивці жінок – не незнайомці в масках, які затягують жертву в темряву під сходами. То батьки, чоловіки, бойфренди мам і сестер...
Гейзел витерла сльози, які знов заструменіли по круглих щоках, а тоді раптом спитала:
– Але що ви зробили з її дурним листом?
– Моя помічниця поклала його в шухляду, де ми тримаємо незвичну кореспонденцію, – відповів Страйк.
– Поліція сказала, що ви їй не відповіли. Що то підробка – оті листи, які в неї знайшли.
– Це правда, – відповів Страйк.
– Тож людина, яка це зробила, знала, що Келсі цікавилася вами.
– Так, – відповів Страйк.
Гейзел енергійно висякалася, а далі спитала:
– То що, вип’єте чаю?
Страйк прийняв пропозицію винятково зі сподівання, що чай допоможе їй зібратися на думці. Щойно Гейзел вийшла, він зміг оглянути кімнату. В кутку поруч з ним на столику стояло єдине фото: усміхнена жінка років шістдесятьох у солом’яному брилику. Це, виснував Страйк, мама Гейзел і Келсі. Темна смужка на стільниці підказала, що поруч з цим фото раніше стояло інше, не даючи дешевому дереву вицвісти під сонцем у тому місці. Страйк вирішив, що там було шкільне фото Келсі – те, яке надрукували в газетах.
Повернулася Гейзел – з тацею, на якій були горнятка з чаєм і таріль печива. Коли вона акуратно поставила тацю на столик поруч з материним фото, Страйк сказав:
– Я чув, що у Келсі був хлопець.
– Брехня, – озвалася Гейзел, впавши назад у своє крісло. – Ще одна казочка про білого бичка.
– Чому ви так...
– Келсі сказала, що його звати Найл. Найл! Чесно.
З її очей знову полилися сльози. Страйк не дуже зрозумів, чому хлопця Келсі не могли звати Найлом, і Гейзел помітила цей подив.
– «Ван дайрекшн», – пояснила вона з-під чергової серветки.
– Вибачте, – ще більше заплутався Страйк. – Я не...
– Та гурт! То гурт, який посів третє місце на «Х-факторі». Вона божеволіє – божеволіла – через них, а найбільше любила Найла Горана. Тож коли Келсі сказала, що познайомилася з хлопцем на ім’я Найл, який має вісімнадцять років і власний мотоцикл... що ми могли подумати?
– А! Зрозумів.
– Сказала, що зустріла його у психолога. Келсі, бачте, ходила до психолога. Клялася, що познайомилася з Найлом у приймальні, бо в нього померли тато й мама, точно як у неї. Ми й тіні того Найла не бачили. Я Реєві кажу: «Ну от, знову вигадує!», а він мені на те: «Та хай вигадує, аби щаслива». Але мені не подобалося, що вона бреше! – сердито додала Гейзел. – Келсі брехала просто ненастанно! Прийшла додому з пластиром на зап’ястку, каже, порізалася – а там татуювання «Ван дайрекшн»! Гляньте, сказала, що їде на практику, тільки гляньте... брехала, брехала і гляньте, до чого це її довело!
Значним, аж помітним зусиллям вона втримала нові сльози, стуливши тремкі губи й притиснувши до очей серветку. Глибоко зітхнувши, Гейзел сказала:
– У Рея є теорія. Він хотів розповісти поліції, але ті й слухати не схотіли – тільки питали, де він був, коли Келсі... Але у Рея є друг на ім’я Ричі, трохи підробляє садівником, і Келсі з Ричі знайома...
Теорію було викладено з величезною кількістю деталей і повторів. Страйк, звичний до просторікувань непрофесійних свідків, слухав уважно й терпляче.
З шухляди було видобуто фото, яке додатково показало Страйкові, що Рей таки був з трьома друзями на парубоцькій вечірці у Шоргемі-бай-Сі, коли було вбито Келсі, а також продемонструвало травми молодого Ричі. Ричі та Рей сиділи на рінистому березі біля квітучих приморських миколайчиків: усміхнені, з пивом, мружать очі під сонцем. На лисині у Рея блищав піт, кидаючи світло на опухле обличчя юного Ричі зі швами й синцями. На нозі в молодика був хірургічний чобіток.
– ...і Ричі оце прийшов до нас після аварії, і от Рей гадає, що від того Келсі це й спало на думку. Він гадає, що вона планувала щось зробити собі з ногою, а тоді сказати, що теж потрапила в аварію.
