– Мерзенна сука! – закричала Аліса. – Бити мене при дітях!..

І вона накинулася на Робін, схопила за волосся, тицьнула головою у вікно без занавісок. Робін відчула, що Енджел, тоненька й мала, намагається розтягнути двох жінок. Відкинувши стриманість, Робін вдарила Алісу у вухо, та охнула від болю і відступила. Робін схопила Енджел під пахви, прибрала з дороги, нахилила голову і атакувала Алісу, кинувши її на диван.

– Не бий маму! Не чіпай маму! – закричала Енджел і потягнула Робін за поранену руку, змусивши теж закричати від болю. У дверях горлала Захара. В руці вона тримала догори дриґом непроливну чашку з гарячим молоком.

– ТИ ЖИВЕШ З ПЕДОФІЛОМ! – спробувала перекричати загальний ґвалт Робін, а Аліса намагалася підвестися з дивана, щоб битися далі.

Робін уявляла, як повідомляє страшну новину пошепки, й Аліса аж відступає у шоці. Але вона не уявляла, що Аліса підніме на неї очі й загарчить:

– Та ти що! Думаєш, я не знаю, хто ти, та, сучко? Мало, що йому життя зламала...

І вона знову кинулася на Робін: місця було так мало, що та знов влетіла у стіну. Зчепившись, вони перекинули телевізор, і той впав на підлогу зі зловісним тріском. Робін відчула, як натягується шов на руці, і знов зойкнула від болю.

– Мама! Мама! – завивала Захара, а Енджел тягнула Робін за пояс джинсів, заважаючи дати відсіч Алісі.

– Спитай своїх доньок! – кричала Робін; підносилися лікті й кулаки, вона все старалася викрутитися з упертих Алісиних рук. – Спитай своїх доньок, чи він...

– Щоб! не сміла! втягувати! у це! моїх дітей!..

– Спитай їх!

– Брехлива сука! Ти і твоя суча мамця!..

– Моя мама? – здивувалася Робін і шаленим зусиллям так сильно врізала ліктем Алісі у сонячне сплетіння, що вища жінка склалася удвоє і знову впала на диван. – Енджел, пусти мене! – ревнула Робін, віддираючи пальці дівчинки від своїх джинсів; має лічені секунди до наступної Алісиної атаки. У дверях так і волала Захара.

– За кого, – засапано вимовила Робін, стаючи над Алісою, – ти мене маєш?

– Оце збіса смішно! – видихнула Аліса; Робін вибила з неї дух. – Ти та клята Британі! Телефонуєш йому, переслідуєш...

– Британі? – шоковано перепитала Робін. – Я не Британі!

Вона вихопила з кишені гаманець.

– Глянь на мою кредитку – глянь! Я – Робін Еллакотт, я працюю з Кормораном Страйком...

– З виродком, який травмував Ноелю мозок!..

– Ти знаєш, за що його арештував Корморан?

– Бо Ноеля його суча жінка підставила!

– Ніхто його не підставляв! Він ґвалтував Британі, й по всій країні його виганяли з роботи, бо Ноель ліз до маленьких дівчаток! Він і сестрі своїй це робив – я з нею розмовляла!

– Брехуха! – закричала Аліса, знов намагаючись встати.

– Я! НЕ! БРЕШУ! – загорлала Робін і штовхнула Алісу назад на диван.

– Сука навіжена, – видихнула Аліса, – ану вимітайся з моєї хати!

– Спитай свою доньку, що він їй робив! Спитай Енджел!

– Не смій говорити про моїх дітей, стерво!

– Енджел, скажи своїй мамі, чи він...

– Що це тут за чортівня?

Захара так кричала, що вони не почули, як відчинилися вхідні двері.

Він був високий, чорнявий, з бородою, вбраний у чорний спортивний костюм. Одне око запало, зсунувшись ближче до носа, і це надавало Ноелю Брокбенку пильного і лячного вигляду. Не зводячи з Робін погляду темних затінених очей, він повільно нахилився і підняв Захару, яка всміхнулася і потягнулася його обіймати. Водночас Енджел зіщулилася і відступила до стіни. Ще повільніше – і не зводячи очей з Робін – Брокбенк посадив Захару матері на коліна.

– Оце так зустріч, – мовив він з усмішкою, яка насправді обіцяла біль.

Пополотнівши, Робін спробувала непомітно намацати у кишені сирену, але Брокбенк вмить накинувся на неї, схопив за руку, стиснув шви.

– Нікому ти не подзвониш, гаденя ти мале – гадаєш, я не знав, що то ти, га?..

Робін спробувала вирвати руку, ще сильніше натягнувши шви, і закричала:

– ШПЕНИК!

– Ліпше б убив тебе, поки мав нагоду, гаденя!..

Тоді з гучним хрускотом піддалися й провалилися вхідні двері. Брокбенк відпустив Робін і рвучко розвернувся. В ту саму мить до кімнати влетів Шпеник з наставленим ножем.

– Не ріж його! – видихнула Робін, хапаючись за поранену руку.

Шестеро людей, що напхалися до маленького приміщення, на якусь мить завмерли – всі, навіть маленька Захара, що вчепилася в маму. А тоді почувся тоненький голос. Він був повний відчаю і тремтів, але нарешті зазвучав завдяки присутності вкритого шрамами чоловіка з золотим зубом, який міцно стискав у татуйованих пальцях ножа.

– Він мені це робив! Мамо, робив! Він мені це робив!

– Що? – спитала Аліса, витріщившись на Енджел. ЇЇ обличчя аж витягнулося від шоку.

– Він мені це робив! Те, що каже ця пані!

Брокбенк якось конвульсивно смикнувся, але Шпеник зупинив його, наставивши ножа здоровилу в груди.

– Не бійся, мала, – сказав Шпеник до Енджел, вільною рукою затуляючи її. Його золотий зуб блимнув у світлі сонця, що повільно сідало за будівлі на тому боці вулиці. – Більше не робитиме. Скотина, – видихнув він в обличчя Брокбенку. – Я б з тебе шкуру спустив.

– Про що ти говориш, Енджел? – спитала Аліса, притискаючи до себе Захару. Її обличчя тепер скидалося на алегорію страху. – Він ніколи...

Брокбенк раптом нахилив голову й атакував Шпеника по-регбістському, як колись. Шпеник, удвічі тонший за Брокбенка, відлетів, мов лялька; всі почули, як Брокбенк вискочив за вибиті двері. Шпеник, страшно лаючись, кинувся навздогін.

– Облиш його! Облиш! – закричала Робін і побачила, як двоє чоловіків один за одним пробігли за вікном. – О Боже! ШПЕНИКУ! Поліція тебе... Де Енджел?

Аліса вже вибігла з кімнати слідом за донькою, лишивши засмучену маленьку Захару волати й плакати на дивані.

Робін, яка розуміла, що за двома чоловіками не встигне, раптом пробив такий трем, що вона просто сіла навпочіпки й охопила голову руками. На неї хвилями напливала нудота.

Вона зробила те, що хотіла, і від самого початку знала, що будуть жертви. Вірогідність, що Брокбенк утече або отримає ножем від Шпеника, теж розглядала. Але тут і тепер Робін була певна тільки того, що не зможе завадити ні першому, ні другому. Кілька разів глибоко вдихнувши, вона встала і пішла до дивана, щоб заспокоїти налякану малу. Але – і це було не диво, бо в уяві маленької дівчинки Робін була пов’язана з цим буйством і колотнечею, – Захара закричала ще дужче і спробувала копнути її ніжкою.

– Я й гадки не мала, – повторювала Аліса. – О Боже. Боже. Чого ти мені не сказала, Енджел? Чого мовчала?

Западав вечір. Робін увімкнула лампу, і та кидала на кремові стіни бліді сірі тіні. На спинці дивана ніби зіщулилося троє пласких горбатих привидів, що повторювали кожний Алісин рух. Енджел скрутилася в мами на колінах і схлипувала, і разом вони хиталися туди-сюди.

Робін, яка вже двічі готувала чай і зварила для Захари спагеті, сиділа на підлозі під вікном. Вона гадала, що мусить дочекатися слюсаря, щоб той полагодив вибиті Шпеником двері. Поліцію ніхто не викликав. Мати й донька все перемовлялися, а Робін почувалася чужою й непроханою, але не могла покинути цю сім’ю без міцних дверей і нового замка. Захара заснула на дивані поруч з мамою і сестрою, смокчучи пухкий пальчик і тулячи до себе непроливну чашку.

– Він сказав, шо вб’є Захару, якшо я тобі скажу, – відповіла Енджел у мамину шию.

– О Господи Ісусе! – простогнала Аліса, поливаючи сльозами доньчину спину. – Боже милостивий.

Робін відчувала щось зловісне – ніби в животі товчуться повзучі краби з гострими ніжками. Вона написала повідомлення мамі й Метью – мовляв, поліція хоче показати їй ще кілька фотороботів, – але обоє хвилювалися через її довгу відсутність, і вона вже не могла вигадати адекватних відмовок, щоб вони не поїхали її забирати. Раз у раз вона перевіряла, чи не поставила якимсь чином свій телефон на безгучний режим. І де Шпеник?