Ктир підняв руки, щоб пригорнути мене. Леза на всіх його чотирьох зап’ястках були довшими від моїх долонь, а клинок на грудях — від мого передпліччя. Я дивився йому в очі, коли одна пара його сталево-пружинних, обвитих колючою стрічкою рук зімкнулася навколо мене, а інша заполонила тісний простір, що лишався між нами.

Пальці-леза розгорнулися. Я здригнувся, але не відступив ні на крок, коли ці леза проникли мені в груди, спалахнувши холодним огнем болю, ніби хірургічний лазер шаткує нерви.

Істота відійшла на крок, тримаючи щось червоне та закривавлене моєю кров’ю. Я похитнувся, готовий побачити в руках почвари своє серце — фінальна іронія: мрець здивовано кліпає очима на власне серце за пару секунд до того, як кров остаточно зупиниться в мозку, який не віритиме своїм очам.

Та це виявилося не серце. Ктир тримав хрестоформу, яку я носив на грудях, мою хрестоформу, той паразитичний сховок моєї неквапом вмирущої ДНК. Я ще раз поточився, ледве не впав і схопився за груди. На пальцях лишилася кров, але це грубе хірургічне втручання, схоже, не зашкодило жодній артерії, чого від нього варто було чекати; рана гоїлася на очах. Я знав, що хрестоформа розпускає свої волокна та вузлики по всьому організму. Я знав, що жодному хірургічному лазеру не вдалося вилучити цього смертоносного ниття з тіла отця Гойта, і моє в цьому випадку — не виняток. Але я відчував, як спадає інфекція, як усихають і в’януть волокна всередині, лишаючи по собі найслабші рубці на тканинах.

На мені досі лишалася хрестоформа Гойта. Але то вже інше. Коли я помру, із цієї перевтіленої плоті постане Лінар Гойт. Я помру. Не буде вже убогих дублікатів Поля Дюре, тупуватіших і все менш життєлюбних із кожним штучним поколінням.

Ктир дарував мені смерть, але не вбив мене.

Істота пожбурила майже вичахлу хрестоформу в купу тіл і взяла мене за плече, без найменших зусиль розітнувши три шари одягу. Від найменшого доторку до тих скальпелів кров умить залила мій біцепс.

Ктир вів мене проз трупи до стіни. Я йшов слід у слід, намагаючись не наступати на тіла, але кваплячись за ним, щоби не позбутися під його лезами руки, хоча мені не завжди щастило робити це як слід. Мумії розсипалися на порох. У проваленій грудині одної лишився слід мого черевика.

Діставшись стіни, частина якої вмить очистилася від хрестоформ, я усвідомив, що переді мною відкривається якийсь енергетичний отвір... розмір і його форма не збігалися зі звичним порталом телепорту, але дзуміння каламутного силового поля було точнісінько таким самим. Годилося все, що могло мене забрати з цього складу смерті.

Ктир штовхнув мене всередину.

Невагомість. Плетиво розтрощених переділок, клубки кабелів, що плавають, ніби нутрощі якоїсь гігантської тварюки, палахкотіння червоних ламп — на якусь мить мені видалося, що й тут уже хрестоформи, але насправді це були сигнальні вогні космічного корабля, що зазнав аварії. Мене відкинуло назад, я перевернувся через голову, не звичний до нульової гравітації, а надовкола знову вирисувалися трупи. Цього разу не мумії, а щойно вбиті, із широко роззявленими ротами, з очима, що повилазили з орбіт, із розірваними легенями, із хмарами крові, що тягнулися за ними, симулюючи життя своєю повільною некротичною реакцією на всякий випадковий рух повітря та стрясання побитого космічного корабля Збройних сил.

Це і справді був корабель Збройних сил Гегемонії, в цьому я не сумнівався. На юних тілах красувалися однострої ЗСГ, військова тарабарщина прикрашала переділки та висаджені в повітря люки, марні інструкції на абсолютно непридатних аварійних відсіках зі скафандрами та досі не надутими герметичними сферами, розкладеними по поличках. Що б не знищило цього апарата, свою справу воно зробило миттєво, ніби пошесть уночі.

Поруч зі мною вигулькнув Ктир.

Ктир... у космосі! Не обмежений Гіперіоном і путами хроноприпливів! На багатьох же з цих кораблів є свої телепорти!

Далі коридором, у п’яти метрах від мене був портал. До нього перевертом летіло одне тіло. Права рука молодика занурилася в непрозоре поле, ніби він пробував воду іншого світу на тій стороні. Повітря тікало з цієї шахти з іще дужчим свистом. «Давай!» — під’юджував я труп, але перепад атмосферного тиску виштовхнув його із порталу. Рука лишилася напрочуд неушкодженою, дужою, а от обличчя — маска анатома.

Я розвернувся до Ктиря, і від цього руху прокрутився півоберту в протилежному напрямку.

Ктир мене підняв, розриваючи лезами шкіру, і проніс коридором до телепорту. Я би не зміг поміняти траєкторії, навіть якби того хотів. За ті секунди, що минули до занурення в дзижчання та шкварчання порталу, по той бік я уявляв собі вакуум, глибокі прірви, вибухову декомпресію або ж — найгірше від усього — знову лабіринт.

Натомість я звалився із півметрової висоти на мармурову підлогу. Тут, менш ніж у двохстах метрах від цього місця, у приватних апартаментах папи Урбана XVI, котрий — так уже буває — помер од старості трьома годинами раніше від моєї появи у його приватному телепорті. «Двері Папи», як їх зараз називають у Новому Ватикані. На такій великій відстані від Гіперіона (і джерела хрестоформ) я відчував свій біль-покарання, але за ці тривалі роки він перетворився на давнього союзника і більше не має наді мною влади.

Я відшукав Едуара. І він був настільки добрий до мене, що кілька годин слухав сповідь, якої ще ніколи не промовляв жоден єзуїт. Ще більшу доброту він проявив до мене, коли повірив цій розповіді. Тепер її почули і ви. Така моя історія.

Буря вщухла. Ми троє певний час мовчки сиділи в мерехтінні свічок під куполом святого Петра.

— У Ктиря є доступ до Мережі, — нарешті промовив я.

— Так, — погляд Дюре нічого не виражав.

— Певно, то якийсь корабель у системі Гіперіона...

— Складається таке враження.

— Значить, ми гіпотетично можемо потрапити туди назад. Скориставшись... «Дверима Папи»... повернутися в простір Гіперіона?

— Вам справді хочеться на це піти, пан-Северне? — повів бровою монсеньйор Едуар.

Я кусав щиколотки кулака.

— Я розглядав такий варіант.

— Навіщо? — тихо поцікавився монсеньйор. — Ваш двійник-кібрид, персоналію якого Брон Ламія несла із собою в прощу, знайшов там тільки свою смерть.

Я похитав головою, ніби намагаючись одним простим жестом продертися крізь шарварок у думках.

— Я частина всього цього. Тільки не знаю, яка в мене роль... і коли почати її грати.

Поль Дюре невесело розсміявся.

— Нам усім відомо це відчуття. Таке враження, що ми маємо справу з поганим трактатом якогось драматурга про присуди долі. Що ж сталося зі свободою волі?

Монсеньйор подарував другові різкий погляд.

— Поле, всі пілігрими... та й ти сам... наразилися на труднощі в ситуаціях, до яких призвела ваша воля. Загальна канва подій, може, і сформована великими силами, але людські особистості, як і раніше, вирішують власну долю.

— Може, й так, Едуаре, — зітхнув Дюре. — Не знаю. Я дуже втомився.

— Якщо розповідь Уммона правдива, — проказав я, — якщо третій складник людського божества втік у наш час, де б він міг бути? Хто він такий? Як гадаєте? У Мережі понад сто мільярдів людських душ.

Отець Дюре всміхнувся. Це був шляхетний усміх, позбавлений іронії:

— А ви ніколи не думали про те, що ним можете бути ви самі, пан-Северне?

Питання мене спантеличило.

— Неможливо, — проказав я. — Я навіть... не людина у повній мірі. Моя свідомість ширяє десь у матриці ТехноКорду. Моє тіло реконструювали із решток ДНК Джона Кітса та біопродукували, як андроїда. Спогади вживлені. Кінець життя... «одужання» від сухот... це все симуляція родом із планети, спеціально створеної для цієї мети.

— То й що? — не покидав усміхатися Дюре. — Чи хоч щось із переліченого перешкоджає вам бути цим Емпатичним Єством?

— Я не відчуваю себе складником якогось там бога, — різко заперечив я. — Я нічого не пам’ятаю, нічого не розумію, не знаю, що робити далі.