Кассад здійняв поклик і кинувся на нього. За ним — Монета із високо піднятою зброєю. За ними — тисячі.

Згодом на кривавому бойовищі Монета з кількома іншими Обраними Воїнами знайшли мертвого Кассада, який все ще перебував у смертельних обіймах понівеченого Ктиря. Полковника обережно видобули з пастки, віднесли в намет, що вже чекав у долині, обмили його скалічене тіло і пронесли крізь маси людей до Кришталевого моноліту.

Тіло полковника Федмана Кассада вклали на біломармурові мари, а в ногах поставили його зброю. Серед Гробниць часу розклали велетенське багаття, що сповнило повітря світлом. По всій долині чоловіки й жінки сунули зі смолоскипами в руках, поки інші спускалися із ляпіс-лазурового неба — хтось у вутлому транспорті, більше схожому на бульки, інші — на енергетичних крилах або в оповитті зелено-золотих кругів.

Опісля, коли над залитою вогнем долиною, як і належить, загорілися холодним сяйвом зорі, Монета попрощалася з усіма і ввійшла у Сфінкс. Тисячі людей завели пісню. У далеких полях серед розгублених вимпелів та покинутих панцирів, серед броні, металевих клинків і розплавленої сталі повитикалися дрібні гризуни.

Ближче до півночі юрба покинула співи, ахнула і відступила назад — спочатку до входу в долину, а потім через поле і ген до тьмяно освітленого в темряві міста.

У долині замерехтіли великі Гробниці часу, і, перемінившись із золотого кольору на бронзу, розпочали свій довгий шлях назад.

Брон Ламія проминула Обеліск і наштовхнулася на стіну несамовитого вітру. Пісок до різі шмагав її шкіру та впивався пазурами в очі. Статичні блискавки іскрилися на вершечках бескидів, посилюючи і без того химерне сяйво навколо Гробниць. Жінка закрила обличчя руками і розмашистими кроками рушила далі, намагаючись примруженими крізь пальці очима не губити з виду стежини.

Вона помітила, що золоте світло, яке лилося із потрощених шибок Кришталевого моноліту та вкривало хвилі дюн на дні долини, густіше від загального сяйва, що ним сочаться Гробниці. Усередині Моноліту хтось був.

Брон присяглася йти прямо у Ктирів палац, докласти всіх зусиль, аби звільнити Силена, а потім вернутися до Сола, і при цьому не відволікатися на все інше. Та все ж вона не могла не побачити людського силуету всередині гробниці. Усе ще бракувало Кассада. Сол розповів їй про завдання, яке стояло перед Консулом, то, може, дипломат устигнув повернутися, поки лютувала буря? Про отця Дюре ніхто нічого не знав.

Брон наблизилася до сяйва і завмерла на мить край битого входу в Моноліт.

Усередині інтер’єр вражав своїми об’ємами. До ледь відчутного заскленого даху було не менше сотні метрів. Стіни зсередини виявилися прозорими, і сонячне світло перетворювало їхній колір на золото й умбру. Посеред широкого простору у важкому світлі перед нею розгорнулася ціла картина.

Вбраний у чорний армійський однострій, Федман Кассад лежав на своєрідних кам’яних марах. Його великі бліді руки були навхрест складені на грудях. У ногах йому розклали невідому Брон зброю, якщо не брати до уваги Кассадової штурмової гвинтівки. Обличчя полковника аж ніби витягнулося, хоча насправді було не худішим, ніж за життя. На ньому закарбувався спокій. У тому, що він загинув, сумнівів не виникало; навколо, наче запах ладану, висла мертва тиша.

Однак здаля увагу Брон привабив інший силует людини, і тепер вона не могла відвести від нього погляду.

Молода жінка — не старша тридцяти років — клячіла перед марами. На ній був чорний комбінезон, вона мала коротку стрижку, чисту шкіру і великі очі. Брон пригадала почуту під час їхньої тривалої подорожі оповідь вояка, пригадала дрібні риси примарної коханки Кассада.

— Монета, — прошепотіла Брон.

Молода особа стояла на одному коліні і простягнутою правою рукою трималася за камінь поруч із тілом Кассада. Навколо мар замерехтіло фіолетове силове поле і ще якісь інші енергії (що могутньо бриніли в повітрі); вони заломлювалися-обгортали Монету так щільно, що вся композиція неначе взялася серпанком та аурою.

Молода жінка підняла голову, прискіпливо поглянула на Брон, зіпнулася на ноги і кивнула їй.

Ламія зібралася було рушити їй назустріч, у її голові вже роївся з добрий десяток запитань, але хроноприпливи в гробниці виявилися такими потужними, що вони просто відкинули її назад у хвилі запаморочення і дежавю.

Коли вона знову підвела погляд, то мари лишилися на своєму місці, на них лежав укритий власним силовим полем Кассад, але Монети вже не стало.

Брон придушила в собі спокусу прожогом кинутися назад до Сфінкса, знайти Сола й усе йому переповісти, а потім дочекатися кінця бурі та ранку. От тільки понад піщане шелестіння та підвивання вітру Ламії здалося, що вона досі чує крики з тернового дерева, схованого завісою піску.

Піднявши вище комір, Брон покрокувала назад у штормовій, повернувши згодом на доріжку, що вела у Ктирів палац.

Скельний огром висів у безповітряному просторі, ніби карикатурна гора: зубаті шпичаки, гострі, як лезо ножа, гребені, абсурдні вертикальні стіни, вузькі карнизи, широкі скельні балкони і вкрита снігом вершина, на якій хіба що одна людина могла розміститися навстоячки, та й то тільки поставивши ноги разом.

Ріка петляла, звертаючи сюди з космосу, проминала багатошарове захисне поле на відстані півкілометра від гори, перетинала вологу трав’янисту улоговину, що розкинулася на її найширшому балконі, і сповільненим водоспадом пірнала на сотню метрів чи більше в напрямку наступної тераси, від якої відскакувала, майстерно розділившись на завислі мжичкою штучні цівочки, що потім знову стікали по стіні гори.

Засідання Трибуналу відбувалося на найвищій терасі. Сімнадцятеро Вигнанців (шестеро чоловіків, шестеро жінок і п’ятеро осіб невизначеної статі) розмістилися в камінному колі на моріжку, в свою чергу оточеному ширшим скельним цирком. Центром обох окружностей був Консул.

— Чи вам відомо, — запитала Громадянка Ґенґа, Речниця виборців Вільної громади Рою Тільця, — що нам відомо про вашу зраду?

— Так, — відповів Консул, котрий вирядився у свій найліпший синій боло-костюм, густо-малиновий плащ і капелюх на три роги.

— Відомо про те, що ви вбили Громадянку Анділ, Громадянина Ільяма, Шурфа Беца і Бізанспеша Торренса.

— Ім’я Анділ було мені відоме, — тихо промовив Консул. — Техніків — ні.

— Але ви їх убили?

— Так.

— Вас ніхто не провокував? Ви нікого не попереджали?

— Так.

— Убили, щоби заволодіти пристроєм, який вони доставили на Гіперіон. Устаткування, що, як ми вам казали, зруйнує так звані хроноприпливи, відкриє Гробниці часу і вивільнить Ктиря.

— Так, — Консул ніби сфокусував погляд на чомусь, розташованому десь над плечем Громадянки Ґенґи, але дуже-дуже далеко.

— Ми пояснювали, — правила далі Ґенґа, — що цей пристрій потрібно запустити після того, як ми відженемо кораблі Гегемонії. Коли наше вторгнення та окупація стануть невідворотними. Коли Ктиря можна буде... контролювати.

— Так.

— І все одно ви вбили наших співвітчизників, ввели нас в оману щодо інциденту і власноруч запустили пристрій набагато років передчасно.

— Так, — Меліо Арундес із Тео Лейном стояли обабіч Консула в одному кроці позаду нього. Обличчя в них були похмурі.

Громадянка Ґенґа склала руки. Висока жінка класичної зовнішності Вигнанців: голомоза, худа, вбрана у величні сині просторі шати, що, здавалося, вбирали світло. Обличчя її можна було назвати старим, але зморшок на ньому — не роздивитися. Очі мали темний колір.

— Хоч це і сталося ваші чотири стандартні роки тому, невже ви гадали, що ми забудемо? — спитала Ґенґа.

— Ні, — Консул опустив очі й зустрівся з нею поглядом. Складалося враження, що він усміхався. — У дуже небагатьох культурах пробачають зрадникам, Громадянко Ґенґо.

— І все ж таки ви повернулися.

Консул не став відповідати. Поруч із ним Тео Лейн відчував легіт, що ворушив його власний капелюх на три роги. Його досі не відпускало враження, що він спить. Поїздка сюди мала всі ознаки сюрреалістичності.