Отже, мій роман набирав форми… Форми, ой леле, ось слушне слово. Ця форма мала свої власні внутрішні закони, за якими вона встановлювалась та зберігалась незмінною^a[278]. І все це наново створювало новий порядок. Якщо історія не збігалася з пережитим досвідом, хіба що через лицемірство, ось коли пережитий досвід нахабно волів стати на місце історії.

Для мене це був шах і мат, розвіяння ілюзії свободи.

Зізнаюсь вам, що я б пристосувався й змирився, я б і надалі писав свій роман якнайвільніше, керуючись філософією „меншого зла“, якби одночасно з тим не усвідомив, як то кажуть, ще один факт.

Власне, два факти.

Перший полягає ось у чім. Задумуючи й пишучи свій роман, я насправді не лише задумував та писав його, а ще й внутрішньо оправив сенс та роль дійсності, а зробивши це, я враз спробував заволодіти дійсністю. Заволодіти нею хоч би у скромному інтелектуальному, понятійному чи виражальному плані, та попри це, все одно зробити це по суті грубо, силоміць, як трапляється за будь-якого заволодіння чи підкорення.

Другий факт такий. Одночасно з тим, як я задумував та писав свій роман, намагаючись віднайти сенс дійсності й заволодіти нею, саме під час творення, якого все це вимагає, я ще й волів звільнитись від себе самого, себто померти. Померти у своєму творінні: як, зрештою, помирають від пологів, як, зрештою, помирають, еякулюючи у материнську утробу.

Насправді це загадкове, несвідоме бажання, яке я відчував протягом усієї напруженої, заплутаної, нескінченної постійної праці, про яку я вам розповів, поволі звитяжно вийшло назовні й ясно й чітко вималювалось у моїй свідомості. І враз усі бажання, які я відчував одночасно з цим, було знищено.

Залишивши рукопис на столі (це вже була чималенька купа нотаток та уривків), я поїхав у Калабрію.

Думаючи про це місце, я, ніби у мареві, пригадував море, яке бачив ще малим, Різдво, на яке мене привезли туди батьки, не знаю вже, як вони подужали по копійчині назбирати на ту єдину поїздку у своє рідне містечко.

Хоч насправді то був радше хутірець, у якому всі будиночки були маленькі, схожі на кубики, грубуваті від вапна, яким мазали по сирому, як часом трапляється в арабських країнах. Він стояв посеред узбережжя між понурих та диких гір. Біля їхнього підніжжя пролягала залізниця, а на тому боці, за невеличким кам’янистим білим пляжем, над яким вип’ячувалися маленькі гострі скелі, простяглося море.

Коли підійти просто до води, спустившись з містечка, воно поставало переді мною саме таким, яким я бачив його в дитинстві. Ніби блакитна перепона, яка, здавалось, висіла на трохи світлішій небесній блакиті. Було тепло й тихо. Навіть пташиного співу було не чутно.

Я зняв із себе всю одежу й зайшов у воду, насилу обминаючи каміння та малесенькі гострі скелі, я хотів дійти туди, де вже не торкався дна, й там померти.

Я був спокійний і непохитний у своєму рішенні, можливо, через те, що прийняте воно було в якомусь сенсі ззовні. Я насправді не відчував ані радості, ані страху від того, що втоплюся у морі: це було єдиним, що мені лишалось, обов’язком, який я маю виконати, жодним чином не відчуваючи жалю.

Я дійшов місця, де мої ступні вже не торкалися дна, і позаяк не вмію плавати, мені досить було лише трошки підстрибнути й опуститися у воду. Я так і вчинив, потому відчувши, як мене всього покрило водою.

Яке ж неймовірно гарне видіння постало переді мною! Світло під водою було розсіяне й водночас ніби сповнене надзвичайних відлисків та вихорів, а ще прозорих тіней, які утворювали навколо неозорий райський краєвид. Отож я був не за кілька десятків метрів від берега, як гадав перше, а просто у морській безодні: дно, яке виднілося завдяки грі світла й тіні, було недослідженим океанічним дном. Все навколо мене було теплим і заллятим м’яким блиском; дихання було навдивовижу легким і неглибоким; у тій неозорій безодні я опускався й підіймався, повільно крутячись навколо своєї осі, відчуваючи блаженство: я не можу сказати, що я плив, бо те, як мене колихало під водою, було радше подібне до польоту без крил… Ось і вся моя історія. Вона, й наразі сказати це цілком доречно, „desinit in piscem“[279]; та попри її химерність, не треба думати, що вона менш правдива».

«Нехай наша розповідь, — ˃ знову завів ˂ оповідач, — відбувається отут, на околицях Рима. Власне, нас займе історія про чоловіка із римської знаті, яку ще називають чорною. На той час, коли розпочалася наша історія, цьому чоловікові було сорок і він мав двох дочок років вісімнадцяти-двадцяти. Вони мешкали усі вкупі (його дружина вже давно була покійна) у замку чи у фамільній садибі десь у центрі містечка у Альто Лаціо чи у Тушіа. На той час ця місцина (сплив уже десяток років, хоч здається, що навіть більше) була ще незайманою. У містечку уздовж понурих провулків, які закінчувались біля стіни, що прямовисно височіла над сяйливою долиною, здіймалися будиночки з туфу із високими стінами та маленькими віконцями. Не бракувало там і великих палаців із сходами з фасадного боку у вигляді перевернутої літери „V“, що височіли вздовж тих місць, де шлях ширшав, старовинної бруківки, мініатюрної романської церкви, старішої за яку годі собі навіть уявити, що стояла віддаля, а вглибині — недобудована сіра церква сімнадцятого століття. Навіть будинок, що в ньому мешкав наш головний герой, якого ми не без жартівливої шпильки назвемо Агостіно, був зведений у сімнадцятому столітті. Його затисло між міськими будиночками з одного боку, а з другого — зеленим від виноградної лози та оливкових дерев пагорбом, що біля самого маєтку закінчувався кам’янистим муром, на якому якийсь скульптор у „стилі художника Бамбоччо“ вирізьбив фонтан, оточений міфічними персонажами „trompe l'œl“, деякі з них були дуже маленькі, інші навпаки, величезні, але всі, як один, — чудні. Одначе пористий ххх, з якого їх було зроблено, надавав цим фігуркам якоїсь дивної величі. Вимучений провінційний антиреформізм був зіпсований народним духом, для якого міф — щось справжнє. Добре. Агостіно проживав свої дні у тих величезних, добре доглянутих кімнатах (попри їхню удавану безладність та декадентську порожнечу). Він був інтелектуалом. Читав, опановував науку, приймав у гості друзів.

Він був змушений заховатись у цьому сховку одразу по війні. Власне, цей чоловік був фашистом. Однак слід відразу ж зауважити, що його фашизм був зовсім необ’єктивним і, як би це мовити, неправильним. Ба більше, він був цілком хибним. Він ґрунтувався на помилковій думці, що він^a[280] є великим Правим Крилом. І лише коли він зазнав поразки (а це трапилось у роки, коли наш герой був уже повнолітнім), озирнувшись назад по стількох роках, набувши знань, він утямив, що все це виявилось просто дурною жартівливою витівкою. Втім, Агостіно був людиною заможною, тож міг дозволити собі жити стилізовано, у вигнанні із провокаційною педантичністю розплачуючись за свою помилку. Навіть світ, від якого він намагався триматись якнайдалі, по суті своїй був не чим іншим, як помилкою. Фальшива демократія була не більшою й не меншою клоунадою, ніж його фашизм. Справжнє велике Праве Крило було як ніколи далеким від втілення у дійсність, ба більше, від нього явно відмовились. Центристи удавали, що мають прогресивні цілі навіть у тому, у чому були жахливими реакціонерами (мафія, тіньовий уряд, тіньовий ринок, війна конкурентів). Утім, ви про все це знаєте краще за мене. Агостіно дуже любив своїх доньок, але разом вони проводили дуже мало часу, тож мало-помалу вони врешті стали для нього чужинками, до яких він лише вдавав — не надто це приховуючи — батьківську любов. Вони разом сідали за стіл, а коли приходили гості, знову збиралися у вітальні біля каміна, оце було й усе їхнє спілкування. Саме друг Агостіно на ймення Тертуліано (цілком очевидно, що це теж вигадане ім’я) звернув увагу чоловіка на те, що коїться. Надворі стояв кінець п’ятдесятих. Йшлося не про дійсність, а про внутрішній світ, і стосувалося це обох дівчат.