Груди Карло стали важчими. Це була неприродна вага, брила, що піднімаючись, давила на нього, разом з тим низ живота став легким і порожнім. Відпало відчуття члена, котре було для Карло «генерал-басом»[140], нескінченною нотою. Карло ніколи, навіть на однісіньку мить, не випускав з голови плоть, у якій, немов булька на воді, яка не може луснути, тиснуло жадання, поєднання насолоди, знемоги й печіння: не означуване коло в’ялої плоті навколо голівки пеніса^{35}, яка безугавно вимагала пестощів, стиснення, потирання, щоб лише відчути полегшення, якого, певна річ, ніколи так і не відчула.

Він пройнявся несподіваною цнотливістю. Раптом зі світу зникло видіння, яке втримувало його у колі, де лише його член мав значення (того дня то були майже безтілесні геніталії маленької дівчинки). Ніби тікаючи з незнаної дійсності, яка відродилась у світі завдяки цнотливості — і яка, мабуть, була реальною дійсністю, — Карло взяв таксі й повернувся у помешкання в Паріолі. «Інший» не жалів для нього грошей та всіляких буржуазійних зручностей.

Карло не знав, що таке поступовість. Сором’язливий вигнанець, яким він був (як Дез Есент!^{36}), не вмів зупинятися посередині; почуття, рівновіддалені від крайнощів, були йому незнані.

Пройшовши просто до спальні, Карло роздягнувся догола, роздивляючись у величезне грубе дзеркало неприкриті чоловічі принади. Він побачив, що на торсі у нього висять двійко — вже давно не молодих — грудей, а в низу живота вже нічого немає: волосся між ногами зникло, й, лише торкаючись того місця й відтягуючи губи, Карло з радістю в очах, як людина, що завдяки своєму вигнанню пізнала філософію злидаря, побачив маленький отвір, який був йому тепер замість пеніса.

КИПУЧЕ ДЖЕРЕЛО^{37}

«Кипуче озеро», поруч якого величезне нічне поле, яким воно було наприкінці шістдесятих, залишилося незмінним ще на рік чи два. Його опис, із запевненням (присягою), що воно справжнє. Безліч видів та епізодів з кіл пекла вночі. Карло проходить їх, насмілюючись лише дивитися.

Потім Карло сідає на трамвай і їде на вокзал Терміні, а там, ніби очікуючи його, стоїть Тоніно.

НЕҐРО ТА РОШІО[141]

Попередня подорож інженера Валетті на Середній Схід у складі комісії, в якій він тоді був «останньою спицею в колесі», скінчилася майже провалом. Завдяки «Коміпу»^{38} ЕНІ вклала у розробку родовищ у Марокко від 12 до 15 мільярдів, але не знайшла там навіть і крапельки нафти. Це сталося ще до відрядження нашого інженера Валетті. Під час цієї подорожі справи були не набагато ліпші. У Судан теж вклали чимало мільярдів, але й тут ані краплі. В Еритрею вклали рівно десять мільярдів, близько п’яти мільйонів на день лише для того, щоб запустити бур, — і ні найменших позитивних зрушень. А от у Перській затоці — новітнє Золоте руно за нашим ідіолектом[142], — нафту таки знайшли, тож наразі до справи переможно взявся «Скарабей» — відома нафтовидобувна плавуча платформа ЕНІ. Утім, хоч як не прикро, але все, що в той час заробили у Перській затоці, потім розтринькали на гірському масиві у Загросі[143]: цілий рік згайновано на буріння на глибині 3350 метрів. Наразі коли ж все спливло безмаль десять років, і наш інженер Карло Валетті повертається на Середній Схід, але зараз він уже не остання спиця в колесі, а голова Комісії. Крім того, саме завдяки тому, що, як чудово знає читач, він знає «підґрунтя сну», його можна вважати спеціалістом у справах, пов’язаних зі Сходом, людиною, яка вже це бачила. Він повертається у знайомі місця й має змогу оцінити їх, поводячись там дуже вільно, без «загальмованості», яка виникає через приголомшеність тим, якими вони постають перед очима.

Прибуття в Дамаск — Прийом у дипломата — Розповідь одного з гостей про місто Сикандар.

Александр Великий та його похід Іраном аж до Індії.

Світ змінився: культури традиційні, справжні зруйновано, їм на зміну приходить культура, яка віддаляє від реальності, уподібнює тощо. У селах відбуваються найрізноманітніші події (з уривків народних оповідань, які переповідають місцеві: перси, непальці, індійці), хід яких перериває вторгнення Александра Македонського, так само, як переривається сповнене величі життя селищ та нив, котрі спустошила й забруднила нова цивілізація, яка засипає їх відходами, нечистотами, штучно створеними речами і т. ін.

(десь зо двадцять історій)

(3 грудня 1974-го)

Прийнявши умови, Карло пройшов кілька кроків уперед, не озираючись, хто піде за ним слідом найпершим. Він роздивлявся навколо, шукаючи годяще місце. Та отут було забагато ям, а отам — маленькі, але круті «земляні гірки з півметра», а ще далі — багацько каміння (перемішаного з уламками та сміттям), далі — гола земля без трави, сама пилюка; вдалині нарешті виднівся непоганий рівненький майданчик, порослий посохлою травою, але він розташований надто високо, тож решті буде добре видно все, що буде там відбуватися; далі була невеличка улоговина, але вона виявилася надто глибокою та ще й порослою чортополохом і кропивою. І лише за цією улоговиною, здається, знайшовся чудовий рівний майданчик. Гурту, який лишився позаду, почав уриватися терпець, і хлопці стали посвистувати час від часу. Причина такої нетерплячки була загадкою. Може, вони почувалися надто самотньо посеред поля; чи, може, їм остобісіло плентатися казна-куди, то йдучи вперед, то повертаючись назад; чи, може, вони хотіли побачити, як «перепихається» друзяка, до якого дійшла черга. Принаймні такими були «буржуазні» припущення Карло, якому через них було трохи неспокійно. Одначе майданчик, який він угледів за улоговиною, безперечно, чудово годився. Він дістався туди, тремтячи й спотикаючись. Майданчик був лише трошки нижчим за попередні, але добре прихованим від нахабних поглядів трьома чи чотирма горбками чи то «гірками» заввишки менше півметра, із землі чи щебеню, змішаними із звичайним сміттям та уламками. Трава тут була густа й суха, як сіно, але м’яка, мабуть, це все був ххх ххх чи ромашки. Пахла дуже різко.

Звідси навкруги було видно лише три чи чотири речі. Горбаста, неозора широчінь полів, за якими виднівся ряд будиночків, у яких мерехтіли вогні (багатоповерхівки з одного боку, а з другого — полотно зазубрених будиночків, стіни котрих викладено сухою кладкою); небо, темно-синьою блакиттю якого заледве помітно розмазано хмаровиння; місяць, який, змінюючи свої червоні барви, ставав молодим та чистим, а поруч нього його вірна супутниця — надвечірня зоря. Ця картина — що не мала жодного переходу відтінків, хіба що по краях широкої смуги на освітленому місячним сяйвом небі, що світилася, — була сповнена лише одним ароматом — різкими пахощами кмину. Увесь космос втілився у тому полі, у тому небові, у тих обріях із ледь-ледь помітними міськими краєвидами й п’янкими пахощами літньої трави.