У десятому розділі Видіння спостерігаємо за тим, як Мерда та його жінка проминають Вулицю ххх ххх. Мерда, удаючи, що анічогісінько не сталося, вільною рукою витирає своє маленьке зморшкувате, змокріле від поту чоло.

Божества кажуть Карло, що наразі вони на Колі Боягузтва (чи то пак Слабкості чи ще краще сказати Зречення, Непридатності). Бо світ, який роїться за їхніми спинами, — це світ, у якому хлопець вирішив, може, навіть того не свідомий, бо так наказував йому його Взірець, що буде сильним і ладним на все. Якби хтось сказав йому йти слідом, він би пішов, попрощавшись із рідною домівкою, аж на край світу: принаймні, допоки не набридне. Будь-яка зміна чи хоч-яка подія радо віталися. У нього було просте, бездоганне життя, але воно не було самодостатнім, адже було злиденним. І саме тому кожен з тих, хто комашився на тій убогій вулиці, був схильний і ладен зажити іншою долею, попри те, що мав таку бездоганну долю.

Наразі Взірець, якого поховали, бо страшно огидний у склепі, власне, під склепом, і чийого Боввана двічі загорнули сукном, говорить до своїх поборників, що треба всіх і всього боятися, нікому не довіряти, хай там що, а дбати лише про свої справи, але не так, як то було колись — тоді це був нахабний та ххх вислів, — а саме у буквальному значенні: не вилазити із власної черепашки. Не полишати свою родину, гарнесенько оздоблений будиночок, коло найближчих друзів, роботу (це для тих, хто на неї ходить, а хто ходить красти, так то один грець), увечері раненько йти до ліжечка (єдиний виняток з правила — це ті, хто йде щось поцупити). Не говорити до чужинців, а як хтось подивиться у твій бік, то чимчикуй своєю дорогою, дивлячись лише вперед, а ще ліпше — опустивши очі долу, як слухняна послушниця, адже у тебе янгольські кучері та білісінька шкіра.

У цьому Колі світить пурпурове світло. У глибині, де будиночки при дорозі змішуються з новими багатоквартирками, виступають останні стовпи електростанції, пурпурне забарвлення обертається на прекрасний рожевий пил, ніби створений морозивником.

В одинадцятому розділі Видіння, як читач, котрий уважно рахував^a[226] раніше, ми дісталися VIII Кола. Мерда простує вперед. Безсумнівно, через те, що він постійно вимушений докладати зусилля, аби втримати об’єкт свого поклоніння, притиснувши до себе, в одному положенні, йому вже бракує повітря. І, безсумнівно, руки він уже не відчуває.

Світло помаранчеве: вибухаючи несамовитою сліпучістю посередині скляних блоків чи плит, у тому місці скло, певно, трохи тонше, жовтогарячий колір світлішає, перетворюючись на якийсь дивний лимонно-жовтий із вкрапленнями жовтогарячого. Цей відтінок, як і зазвичай, поступово вицвітаючи, дістається помаранчевого світла й у самісінькому кінці, де більше немає ані частоколу багатоповерхівок, ані стовпів електростанції, а лише звичайне чисте небо. Земля ніби провалюється, певно, перетворюючись на якусь широку долину, помережану стоками.

Вулиця ххх ххх, власне, й є VIII Колом, посередині вона розширюється, утворюючи округлий майдан, майже як у селищі. Посередині майдану стоїть Скинія — вона священного кольору, жовтогарячого. Але й у ній є дещо новеньке чи, принаймні, небачене раніше. Взірець не похований у могилі, а сидить по-турецькому перед своєю Скинією, але, на відміну від Взірця, який втілював Зречення, цей Взірець, взірець Терпимості, безликий. Замість обличчя у нього величезне яйце. Балакуче. Адже він теж пророк — проповідує власне Слово. Й попри те, що його прибічники дужі, упевнені в собі, відкриті перед прийдешнім, попри те, що він говорить про сучасність та свободу, вони нестерпні, мають кволі та женоподібні тільця, мало не трусяться від хвилювання, не можуть слухати уважно й мають такий знуджений вигляд, наче зніжені недоторки. Вони не бажають знань, вони прагнуть існування. Те, що проповідує Взірець, — це вже Правила, а вони, народившись під цією чудовою зіркою, з нетерпінням очікують, щоб здійснити те, що цього пообіддя, цього вечора й протягом усього їхнього подальшого життя є для них нормою.

У дванадцятому розділі Видіння Мерда проходить повз Вулицю ххх ххх — це IX Коло. Міцно обіймаючи Чинцію, тільки б вона від нього не чкурнула, Мерда, через втому блідий, як полотно, поволі-поволі йде вперед, поглядаючи на гурт своїх товаришів, що юрмляться^a[227] на дорозі.

У ясно-жовтому світлі, яке просвічується крізь масивні стіни Сцени Видіння, ті «товариші» через своє переважно блакитне вбрання виділялися надзвичайно добре. Такого самого ясно-жовтого кольору була й Капличка у глибині вулиці, в якій стояв Взірець із цього Кола: він втілював Вільне Кохання. І як видається, те Вільне Кохання було досить самозакоханим. Їхні попередники, які, ніби химери, з’являються у «Дійсності», що похована за Видінням, не жартували з самозакоханості, але це зовсім не суперечило їхній синівській природі, вони враз запишалися, завдяки власній матері, своїм перчиком. Фактично, своїм одягом та поведінкою вони намагалися виділитися серед своїх, таких самих, як вони: виряджалися так, як мали змогу чепуритися кілька років тому, у часи, які ще не довершувала світсько-люмпен-пролетарська нікчемність. Штани-дудочки та шикарні майки чи справжні «костюми», темні, з білою сорочкою, існували лише для того, щоб виставляти напоказ свої принади (сім)[228] та достоїнства перед іншими чоловіками. Провулок, як і всі неокраї околиці, був лише великою ˃ тичинкою ˂. Місце, де чоловіки тренувалися поміж собою, змагаючись у тому, як якнайххххх втілити прадавній Взірець.

А зараз усі, хто є частиною Видіння у IX Колі, насправді змушені вихвалятися своєю мужністю перед жінками. Ось з якої причини їхня самозакоханість є ненормальною складовою, вартою жалю.

Вони стоять випроставшись чи обіпершись об стіну, чи сидять на стільчику у барі, але всі вони непевно виставляють напоказ свою стать, і я кажу це не метафорично. Я маю на увазі саме їхні члени та яйця. Штани у них дійсно надзвичайно тісні в талії та в паху, і що б там під ними не ховалося, воно набуває справді непристойних обрисів, хоч завдяки звичайній «дикунській» простоті все це стає якимсь трохи гидко-ніяковим. У тому місці, де рельєфність на штанях зовсім не загадково ххх свою опуклість, одежина потерта, зношена, має вицвілий, свинцево-роз’їдений колір. Це підкреслює виставляння. Часом видно, що у когось цюцюрку, таку саму, як іноді діти малюють у вбиральнях, геть-чисто приплюснуло до стегна. А в іншого обриси менш розбірливі: з одного боку ширіньки, мабуть, яйця, схожі на пару картоплин, а з іншого — пеніс, що скидається на огірочок чи маленький кабачок. Декому таки вдається трішки вберегти свою таємницю, показуючи неоднозначну, блідо-вицвілу здутість: як завжди занадто нудотно й цнотливо. Божества звертають на це Карлову увагу, розповідаючи, що це гідне Пріапа виставляння ніби принесло^b[229] у Видіння Новизну.

У тринадцятому розділі Видіння шлях Мерди та його коханої, який простягається уздовж Торпіньятарської дороги, приводить їх до Вулиці ххх ххх, де розташовується Коло X. Тут Карло на мить примружує очі, бо його до болю засліплює несподівано нове сяйво. Цього разу Коло залите зеленим, світло-зеленим кольором, наче навмисно. У цьому новому світлі, що сяє з глибини Видіння, Вистава теж зовсім нова. Чоловіків немає, натомість є жінки. Спочатку ця відмінність нечітка, мабуть, через те, що світло змінилося, але згодом це стає очевидним, принаймні через те, що видно жіночі груди.