Цитату Аполлонія Тіанського, знов-таки, взято з «Тіла кохання» Нормана О. Брауна, як і цитату в лапках про тао «Тао, яке можна висловити словами, — це не тао», яка є в наступній, 128а, нотатці.

Опис святкування у Нотатках 129, 129а, 129Ь, 129с разюче поглинув у себе один розділ «Бісів» Достоєвського («Свято», розділ перед початком третьої частини роману), який Пазоліні читав у перекладі Ринальдо Кюферле, цит. с. 499—501 (пор. прим. 11). Із самого початку приголомшливе й неприховане дослівне посилання у цьому романі, попри цитатний нарис (нерідко занадто), нагадує «Бісів»: роман, у якому описано трагічну атмосферу насилля, хаосу, фанатизму, що запанували в Росії після вбивства молодого нігіліста; ця атмосфера дуже подібна до тої, яку на початку шістдесятих Пазоліні спостерігає в Італії. Для того, щоб зрозуміти, з якою точністю роман Достоєвського «переписано» у «Нафті», досить порівняти те, як починається Нотатка 129, та початок свята, про яке пише Достоєвський: «Незважаючи на всю бентежність „шпигулінської“ днини, що минула, свято все одно відбулося. Гадаю, навіть якби губернатор Лембке віддав Богові душу тієї ж таки ночі, вранці свято все одно б відбулося: такою значущою вважала цю подію пані Юлія Михайлівна. Ой леле, вона до останнього лишалася сліпою, не зрозумівши настрою людей. На той час ніхто не вірив, що такий урочистий день мине без якоїсь хвилюючої несподіванки, як казав дехто, без якоїсь „розв’язки“, нетерпляче потираючи руки». Губернаторша Юлія Михайлівна, про яку вже йшлося у Нотатці 22h через схожість із пані Ф. (с. 130) у «Нафті» перетворюється на Джулію Мічелі; це майже калька з російського імені, однак, є підозра, що у виборі імен є якийсь натяк, генерал Віто Мічелі, який змінив у 1970-му на посаді голови оборонної розвідки адмірала Хенке, був звинувачений у причетності до спроби державного перевороту, який хотів здійснити Юніо Валеріо Боргезе (політ. діяч, один із лідерів крайніх правих, був звинувачений в терактах, зокрема проти лівих активістів), уночі на 8 грудня того ж року (Пазоліні цитує його в «Романі про кровопролиття», що у «Піратських записках» (згодом у «Нарисах про літературу та мистецтво», цит. с. 362—367). Через «Мічелі», прізвище, що утворилося від «Михайлівни», з’явилося прізвище й заступника губернатора Мічелі (у Достоєвського це губернатор Лембке. Що ж до решти, то Варвара Петрівна перетворюється на Барбару ххх Валетті, матір Карло. Важко впізнати «письменника Ф.», який посів місце дволикого Кармазінова, автора есе «Мерсі», яке він погодився читати привселюдно, щоб побільше заробити; а от Пазоліні грається з назвою твору — «двозначністю між французьким „мерсі“ та італійським „merci“» (с. 571).

«Панахида» — це вірш Е. Е. Канінга, який він цитує у «Візитівці», як приклад твору, який неможливо прочитати. Пазоліні користується перевиданням «Візитівки», що вийшло у «Шайвіллер», 1974, послуговуючись дрібними неточностями з нього (невідкрита дужка у першому чотиривірші, «епеск» замість «песк» у другому тощо). З есе Паунда взято алюзію катулійська «saevitia». А ось уривок про «щось недобре», що нависає у повітрі, знову з «Бісів», які й на цих сторінках лишають свій слід (пор. попередню примітку).

Процитовано з «Еспрессо» за 4 серпня 1974 p., с. 4—7 «Криза? Тільки дурень прагнутиме її». «Розмова з Амінторе Фанфані», за підписом під статтею Л. Д. (Лівіо Дзанетті). З цього самого номера Пазоліні взяв доповіді спецслужб для нотатки 97 (вражаюча сцена святкування у Квіринальському палаці), інтерв’ю з Фанфані надруковане просто перед статтею Джузеппе Каталано. У розмові були нові питання й нові відповіді. Пазоліні бере до уваги лише перші чотири й переносить у роман дослівно відповіді Фанфані стосовно наслідків для політики уряду дебатів щодо «незв’язність „програми громадянського розвитку“ та „програми економічного розвитку“» (йдеться про модернізацію без розвитку, що є провідною темою у «Піратських записках» та «Протестантських листах», яку він розвивав у багатьох своїх інтерв’ю у шістдесятих роках). Вислів «курсус катехізисного характеру» — це вислів-паразит у мові Фанфані, в якого відповіді кишать абсолютними аблятивами. Згодом Пазоліні направляє читача до того, щоб поміркувати над «евфемістичним значенням» цієї синтаксичної конструкції (с. 591).

Джерело — все те ж «Еспрессо» за 4 серпня 1974 p., де співрозмовник (Амінторе Фанфані) відповідає на питання Дзанетті щодо «паразитизму» в житті італійців, показуючи, що це явище властиве усьому суспільству, а не лише окремим його групам (с. 5 у статті). Пазоліні перетворює слова Фанфані на псалми: «Явище паразитизму стосується всіх, хто час від часу в обмін на певний дохід отримує блага чи послуги, які коштують набагато менше, чи напихають кишені, нічим не поступаючись, і роблять усе це: чи то використовуючи заради власного зиску виняткові монополістичні чи псевдомонополістичні положення, чи важкі часи, чи чужі нагальні потреби, чи неуцтво прохачів, чи недостатньо пильний нагляд начальства, чи нехлюйство, чи неповагу до робочих днів та розкладів, чи шахрайства…» З твору Нормана О. Брауна взято цитату, яка є в лапках на с. 594 про «процес викиду фантазій онаніста».

Це четвертий рядок «Відродженої» у «Бесідах» Ґоццано. Поняття «лінивого Бога», яке Пазоліні задля пародії зв’язав з віршами Ґоццано, взято з праці румунського письменника та історика релігій Мірчі Еліаде «Міф та реальність», «Русконі», Мілан, 1974, яку рецензував для «Темпо» Пазоліні (пор. «Опис описів», згодом у «Нарисах про літературу та мистецтво», цит. с. 2113—2118), звідки також було запозичено уривок про плем’я Каїв з Нової Гвінеї та про те, що вони вірять у Бога, котрий заснув, створивши світ, а коли прокинеться — зруйнує його (уривок у примітці на с. 603). У цій нотатці також є безліч запозичень з уже згаданої книги «Тіло кохання» Нормана О. Брауна (про дельфійського Бога, який «грався у хованки», про «мудрість — у дурощах» (у романі теж у лапках), про «світ, який не може мати певності ні в демократії, ні в будь-чому іншому». Оця остання дослівна цитата, як зазначає Йоланда Ромуальді, розширена, адже до неї додано слова Еліаде про «головного Бога, ледаря та витівника».

Цитата з «Виховання почуттів» Флобера, яку вже згадано у Нотатці 5 (пор. з приміткою 6).

«Гостинність» Івана Іліча переклав італійською Мауріціо Куччі, вид. «Мондадорі», Мілан, 1974. Пазоліні у грудні того року цитує цей твір, який «цілковито тяжіє до того, щоб викоренити фальшиву думку про добробут у добу індустріалізації», коли пише рецензію для «Темпо» на «Короткий екологічний порадник» Альфредо Тодіско (пор. «Опис описів», згодом у «Нарисах про літературу та мистецтво», цит. с. 2184), пізніше у «Протестантських нарисах» радить прочитати її Дженаріелло (пор. «Есе про політику та суспільство», с. 588).

Твором Паунда, з якого взято уривок, є «Абетка читання», яка вийшла у 1934-му (Пазоліні користувався виданням «Ґарцанті» у перекладі Родольфо Квадрелі).

Критик Мартін Волкер і справді в ті часи вів політично-культурну колонку в «Ґардіан», яка називалася «Open file» («Відкрите досьє»).

Цитату Війона взято не з перших рук, а з «Абетки читання» Е. Паунда, якого вже цитували.

Цю цитату взято з листа Леопарді, написаного французькою до його друга Шарля Лебретона. Насправді листа було написано у червні 1836-го, а не у квітні.