Можливо, тут мав місце «епохе», саме «епохе»[204].

Навіть кохання не могло поставити під сумнів і раптом зробити непотрібним усе те, що донині, наче для Безіменного[205], було реальним та цінним. Або ж і справді була крапелька кохання (у поезії Кармело, яку, втім, буржуа Карло не розумів): та по суті йшлося лише про секс. Секс мав змогу сам по собі наповнити життя й надати йому сенсу; слова й вчинки, пов’язані з сексом могли не мати кінця, бути завжди новими, завжди сповненими нетерпіння та нездоланного страху; Кармелів член міг налитися («Дружок стоїть», — казав він так само, як і «Пане, надворі дощ» чи «Спекотно, пане»), й щоразу це було ніби диво, яке спантеличує, змушуючи жити — спочатку подумки, а потім у спогадах — із перехопленим подихом. Бо рана, якої той збуджений член мав — з такою для нього природністю — завдати Карловій плоті, щоразу була смертельною: і тоді як для Кармело йшлося лише про миттєве бажання позбавити життя, затихнуши після впорскування свого білого й пахучого сімені того дня, для Карло відбувалося щось цілком протилежне — це була постановка, удавання смерті, якої він прагнув. Він прекрасно пам’ятав, як колись сам був чоловіком і мав такий самий пеніс, як Кармело. Він чудово пам’ятав цей стрімкий механізм, якому передувала наділена казковістю легенда про жіночі принади. Але все те було нічим, порівняно з його жіночою нетерплячою жагою, адже володіння кимось — це ницо у порівнянні з тим, щоб володіли тобою, силувати — це ніщо порівняно з тим, щоб бути присилуваним. Отож якщо усвідомити, що таке секс, й організувати його, він може чудово наповнити життя. Але щоб здійснити це, він потребував самотності, найабсолютнішої самотності. Самоти, для якої навіть Кармело був малозначущим й у певному сенсі ставав на заваді, принаймні тоді, коли його тіло не було просто засобом. Самотність, яка подарувала Карло, вже досвідченому в тому, що тільки-но почав опановувати як пасивний учень, безмір часу для насолоди.

Та вже час підводитися, незабаром треба йти в Евр[206], у багатоповерховий будинок ЕНІ! Це був чужий, білий, холодний, незворушний світ, як Полюс; від цієї думки Карло хотілось розреготатися. Він би так і зробив. Проте Карло швиденько підвівся. Тремтячи, він поглянув у люстро на свої груди та піхву, відчуваючи, що помирає від жадання, лише подумавши, що всім цим знову тішитиметься Кармело, котрий з нетерпінням прагне випустити сім’я, простодушно гадаючи, що лише задовольняє свій розбухлий член. Помившись та вбравшись, Карло опинився біля статуї Сальваторе Дульчімасколо. «Отакої, таж чи Кармело, — спитався, — насправді не викапаний Сальваторе Дульчімасколо?»

Буржуа не спроможний по-справжньому оцінити невинність, якщо вона відрізняється від тієї, про яку пишуть у шкільних підручниках чи яка є частиною неписаних правил поведінки в суспільстві. Більш того, він відчуває до простодушності расистську огиду. Обов’язок вигадали для того, щоб засуджувати простодушність, яка з ними не обізнана. Тим паче, що вона часто пов’язана зі злочинністю, а отже, якщо вона є чужою для культури, вона є поза законом. Завбачивши простодушність, буржуа завжди жахається й у найліпшому випадку вважає її нікчемним плодом власного способу життя, не знаючи й не бажаючи знати, яким може бути інший спосіб життя, частиною якого вона є. Й у такий спосіб, поєднуючи її зі своїм життям, має змогу позбавитися її, умити руки, втекти від неї, обрізати нитку, що поєднує його з місцями, до яких вона має стосунок.

Наразі, позаяк, навіть якщо вона позбавлена символізму, у житті кожного все підпорядковується задуму нашої незбагненної волі, прийшов час відкрити все це Карло.

Наприклад, частиною задуму незбагненної Карлової волі було те, що неподалік його оселі у Паріолі, чи в Ольджаті, це вже за бажанням нашого читача, розташовувалась школа-ліцей.

Ця школа-ліцей уже кілька років була місцем, де продовжувались напади, сутички, її досі часом хтось захоплював. Навіть цими днями у школі фашисти влаштовували каральні заходи проти учнів-демократів, хтозна-чого зробивши їх показовими, хоч, певно, мали на те вагомі підстави.

Вийшовши з дому, Карло, відчиняючи дверцята свого авто, саме й побачив гурт цих фашистів. Чи ліпше б сказати, побачив краєм ока. Вони показалися в кінці вулиці, враз повернувшись до нього спинами, майже бігцем прямуючи на вулицю, котра йшла паралельно цій, вони були у такому запалі, що, хоч як уявляй щось інше, сторонньому спостерігачеві все одно постійно здавалося, що це вияв блаженної радості.

Він на кілька секунд побачив їхні обличчя. За таких обставин поганці — грубі кудлаї, одягнуті й чепурні, як і їхні вороги з лівого табору, зі засмаглими й довгобразими італійськими обличчями, на яких мерзенно поєдналися голод та нечисте сумління, — мали пробігти хутчіш або лишитись непоміченими в тіні; та тієї листопадової днини сонце сяяло, наче в тропіках. Тож на якусь мить, фактично залишившись відрізаними від інших, зостались лише красені (завдяки незабарній дії можна зробити таку блискавичну схематизацію, яка, втім, цілковито правдива). Вони теж були італійцями, сімнадцяти-, вісімнадцяти-дев’ятнадцятирічними італійцями, ніби аж занадто італійцями, наче їх створили в лабораторії за розрахунками. Певна річ, хлопці були не надто високими, але й не були куцоногими чи з обвислим задом, їхня статура не дуже нагадувала середню, але вони були вищими саме настільки, щоб бути схожими на молодих спортсменів. У них були по-спартанському широкі плечі. Штани, надзвичайно тісні у стегнах, але широкі в штанинах, особливо широкими були вони внизу, із широкими, товстими закотами внизу халяви, над черевиками, підкреслюючи їхню статурність, як у ставних молодиків. Вони також мали довге волосся, та оскільки прадавня стриманість не дозволяла їм, щоб волосся огидно теліпалося по плечах, як у хвойд, і як наразі вони теліпаються у молодих люмпен-пролетарів з периферії, їхні чорні, кучеряві, густі, ніби буйні весняні трави з густим та міцним корінням, гриви навіть не прикривали потилицю.

Вони стискали в руках поперечки або засуви, на які було намотане чорне сукно; чи то була зброя, чи хоругви, розгледіти було важко, й у тому була частина, хай і зовсім малозначущих, таємниць міських партизанських воєн. Коли вони бігли, їхня мужність, якою наразі нехтували, як і власним пенісом, розпалившись від неймовірного громадянського завзяття, виявлялася майже непристойно. На них були настільки тісні у стегнах штани, що їхні члени були геть-чисто на видноті, і пеніси й мошонки, але вони були сплющені в одну м’яку масу загадкової форми, що то тут, то там вип’ячувалась під блискавкою на штанях, ніби член той не мав набути^a[207] своєї звичної звірячої форми, а був лише ношею, якістю, прикметною рисою, набагато функціональнішою за своє призначення, врешті-решт, дуже простою. Але вони не звертали на все це уваги. У цю мить ця думка не лише була далекою для них, вона, можливо, ніколи навіть не приходила їм у голову. Вони несли величезну ношу власної мужності, приплющену тісними штаньми, ніби незбагненну загрозу, щось, що в ту мить було лише додачею, але водночас було всім, центром їхнього тіла, а отже, й світу, над яким вони хотіли панувати.

На мить груди Карло налилися, ніби вим’я у корови, яку не доїли кілька днів; він волів годувати, відчував жагуче, несамовите, нестримне бажання: годувати, аж допоки не вигодує себе всього й не помре від виснаження просто там на землі, на тому мерзенному асфальті. Оці володарі землі, що зійшли на неї невідомо звідки й уже так рішуче налаштовані на ній лишитись, так добре знаючи її, мусять виссати його, бо мають на це право, мають право навіть на те, щоб позбавити його життя. Та ця маячлива жага, яка охопила його груди, була нічим у порівнянні з таким подібним і водночас протилежним жаданням унизу живота. Там таїлося інше бажання молодих володарів, яке потрібно задовольнити, те, яке у свою чергу відчувають вони: бажання давати й помирати, навіть коли вони того зовсім не усвідомлюють, бажаючи відчути лише їм відому насолоду. А те, що бажання зазнати цієї насолоди було настільки ж швидкоплинним свавіллям, наскільки жорстоким, а усвідомлення всього цього було не вагоміше за подув вітру, це зовсім не зменшувало, а навпаки, посилювало бажання віддатися їхній волі, вдовольняти їх, віддатися їхній безжальній, грубій волі, дозволяючи чинити, як вони самі захочуть. Найбільше зачаровувала саме їхня недбала природність, поспіх, навіть незважаючи на те, що вони — буржуа. Зрештою, навіть їхній вибір у політиці був недбалим, поспішним, природним і свавільним.